в самом стихотворении “Виноград” нет слов “юность” и “зрелость”, но если мы попытаемся выявить ассоциации, которые вызывают у нас имеющиеся в тексте “розы” и “виноград”, “весна” и “осень”, то несомненно выйдем и на эти гораздо более значимые для Пушкина ключевые образы. Образ розы воспринимается нами не только как цветок: мысленное любование красотой, свежестью, ароматом весенней розы влечет за собой ассоциацию с молодой прекрасной девушкой (всплывает традиционное для русской поэзии первой трети XIX века сочетание “дева-роза”, встречающееся и у самого Пушкина), с первой “весенней” любовью (опять- таки традиционно роза – символ любви). А “дополняющий” розу образ весны, да еще с эпитетом “легкая”, вызывает ассоциации с чем-то радостным, неземным, с юношеской мечтой о счастье, с предвкушением радостей предстоящей долгой жизни. Еще более прозрачные ассоциации именно с человеческой, а не природной сферой вызывает у нас образ винограда. Одно лишь слово “отрада”, несущее в себе не вкусовые ощущения (как следовало бы, если бы имелась в виду лишь сладкая ягода), а опять-таки эмоцию радости бытия, – уже выводит образ винограда из чисто природной, бытовой сферы. Но он еще и “краса моей долины злачной”: ясно, что речь идет не о шести сотках виноградника где-нибудь на крымской даче и что “долина” – это не долина в прямом смысле, а нечто отвлеченное, даже философское и личностно значимое: моя долина, причем ” злачная , т.е. урожайная, вырастившая богатые плоды – не земные, но духовные. И в этой ассоциативной цепи “осень златая” (эпитет “златая” влечет за собой ассоциацию и с красотой, и с богатством!) также воспринимается не только как явление природы, но главным образом как пора человеческой зрелости, мудрости, подведения жизненных итогов. О явном предпочтении второго свидетельствует уже само название стихотворения: не бесстрастно-пропорциональное “Розы и виноград”, но именно и только “Виноград”. О том же косвенно говорит и “количественная” характеристика: две строки о розах – и они забыты, “увяли” “с легкою весной”. Зато виноград “господствует” в остальных шести строках и обретает под пером поэта “плоть и кровь”: он “продолговатый и прозрачный”, кажется, его можно потрогать, надкусить, насладиться его сладостью! Более того, эти шесть строк объединены в одно предложение, переходящее из одной строфы в другую, и сама структура этого предложения – причастный оборот, уточняющий основное понятие, два приложения, два эпитета и завершающее всю эту конструкцию развернутое сравнение – все это, прочитываемое на едином дыхании, усиливает ощущения, нагнетает эмоции, делает образ винограда еще более ярким и впечатляющим. Той же цели служит даже звуковая организация стиха: мягкие л , полнозвучные о создают как бы “рисунок” круглых, мягких, брызжущих соком ягод. Таким образом, сама художественная система стихотворения, буквально все особенности его формы дают нам ответ на главный содержательный прос: что предпочитает поэт – весну или осень. Да, весна прекрасна и радостна, но она быстротечна. Куда ближе поэту осень – время наслаждения “плодами лет! Стихотворение о розе и винограде оказывается по сути, философским размышлением о ценностях человеческой жизни, о смысле бытия, о важности творческих свершений, о наслаждении плодами этих свершений – куда более радостном и высоком, чем “легкими”, невесомыми радостями молодой “весны”. Но и этим еще не исчерпывается вся глубина содержания стихотворения. Обратим внимание еще на один образ, возникающий в последней строке: “продолговатый и прозрачный, как персты девы молодой”. Есть ли в нем какой-то глубинный смысл или это просто сравнение – литературный прием, призванный “разукрасить” образ винограда, придать ему достоверность, реалистическую наглядность (есть ведь на юге такой сорт винограда – “дамские пальчики»)? Почему вызывает он у нас ассоциацию все с той же “девой-розой”, т.е. возвращает нас к началу стихотворения? И случайно ли возникает он именно в последней строке, как бы кольцом замыкая мотив молодости и красоты, а самым последним, ударным в стихотворении оказывается слово “молодой”? Конечно же, все это не случайность: это “изобразительное средство” несет на себе огромную смысловую нагрузку, окончательно проясняет главную, философскую мысль произведения – идею гармонии бытия, вечного круговорота жизни. Прекрасна “легкая” весна, еще ближе сердцу поэта “златая” и “злачная” осень. Но и она пройдет, как проходит все на земле. И на смену снова придет весна и юность, и “дева молодая” будет подобна розе, и розы будут цвести вечно, как вечен круг жизни природы и человечества. Вот о чем на самом деле это небольшое стихотворение! У каждого человека свои “розы” и свой “виноград”, но для всех един закон гармонии земного бытия и вечного круговорота земной жизни.
Разом із героєм роману Д. Свіфта «Мандри Гуллівера» я побувала у фантастичній Ліліпутії. Це дуже незвичайна, дивовижна і красива країна. Важко уявити собі приємніший краєвид. Уся місцевість здається суцільним садом, а обгорожені лани нагадують грядки квітів. Лани межують із лісами. Столиця Ліліпутії Мілдендо обнесена муром, по якому навколо всього міста може вільно проїхати карета. Це місто перетинають дві великі вулиці, ділячи його на чотири квартали, Будинки мають від трьох до п’яти поверхів, на базарах і в крамницях багато всілякого краму.
Жителі Ліліпутії — дуже маленькі люди, дюймів із шість на зріст. Звичайні люди виглядають поруч із ними велетнями. Недарма тубільці назвали Гуллівера «Чоловік-Гора». Хоча ліліпути і взяли в полон Лемюеля, проте поводилися вони з ним досить приязно. Наприклад, коли зв’язаний Гуллівер захотів їсти, до нього приставили багато драбин, і до рота полоненого полізли сотні тубільців з їжею в кошиках. До речі, їжа була дуже смачною, тубільські жінки вміли добре готувати. Зналися ліліпути і на медицині. Коли Гулліверу намазали руки й обличчя маззю з приємним запахом, то біль, заподіяний стрілами, за кілька хвилин утамувався. Жителі Ліліпутії — чудові математики. Вони досягли великих успіхів у механіці. У них було багато пристроїв на колесах, щоб поперевозити колоди та інші важкі вантажі. Маленькі люди були дуже хоробрими. Вони наважувалися залазити на Гуллівера і ходити по його тілу. При цьому вони зовсім його не боялися, хоча полонений порівняно з ними був гігантським створінням.
Споконвіку в Ліліпутії були вельми своєрідні закони та звичаї. Шахрайство вони вважали дуже тяжким злочином, і тому часто карали за нього смертю. Неправдомовців та невдячних людей теж віддавали на ганебну смерть. Кожен, хто надасть достатні докази, що протягом сімдесяти трьох місяців він точно виконував усі закони країни, діставав право на певні пільги. До того ж він одержував премію і титул снільпела, який додавався до імені, але не переходив до спадкоємця.
Призначаючи кого-небудь на державну посаду, ліліпути передусім звертали увагу на моральні якості і тільки потім дивилися на здібності. Вони вважали, що найвища розумова обдарованість не може заступити браку моральних чеснот.
На жаль, так було задовго до того, як Гуллівер потрапив у Ліліпутію. Дід імператора запровадив зовсім іншу практику в державі. Тепер для того, щоб отримати міністерську посаду, треба було взяти участь у змаганні танцюристів на канаті. Хто найвище підстрибне, той отримає найвищу посаду державного службовця. Також запровадили найвищі відзнаки — шовкові нитки синього, червоного та зеленого кольорів. Ними стали нагороджувати тих, хто виявляв найбільшу спритність у стрибках через палицю. Її тримав імператор горизонтально то вище, то нижче.
Правитель Ліліпутії називав себе «імператором». Він був дещо вищим на зріст за своїх придворних, і вже через це всі його дуже поважали. Імператор наІнша в себе окрасою і пострахом всесвіту, монархом над монархами. Говорив, що І «їм ногами спирається на центр землі, а головою сягає сонця.
Подорож до Ліліпути була дуже цікавою. Мені здалося, що я побувала там разом з Гулівером. Мене зачарували чудові її краєвиди, схожі на театральні декорації міста, працелюбні та добрі тубільці. Але я б не хотіла жити в країні, де точиться багаторічна війна з сусідньою країною. Та ще й привід для війни смішний.Мешканці двох країн ніяк не можуть дійти згоди, з якого краю треба розбивати яйця. А ще мені б не хотілося, щоб моїм народом правив такий дивакуватий імператор.
в самом стихотворении “Виноград” нет слов “юность” и “зрелость”, но если мы попытаемся выявить ассоциации, которые вызывают у нас имеющиеся в тексте “розы” и “виноград”, “весна” и “осень”, то несомненно выйдем и на эти гораздо более значимые для Пушкина ключевые образы. Образ розы воспринимается нами не только как цветок: мысленное любование красотой, свежестью, ароматом весенней розы влечет за собой ассоциацию с молодой прекрасной девушкой (всплывает традиционное для русской поэзии первой трети XIX века сочетание “дева-роза”, встречающееся и у самого Пушкина), с первой “весенней” любовью (опять- таки традиционно роза – символ любви). А “дополняющий” розу образ весны, да еще с эпитетом “легкая”, вызывает ассоциации с чем-то радостным, неземным, с юношеской мечтой о счастье, с предвкушением радостей предстоящей долгой жизни. Еще более прозрачные ассоциации именно с человеческой, а не природной сферой вызывает у нас образ винограда. Одно лишь слово “отрада”, несущее в себе не вкусовые ощущения (как следовало бы, если бы имелась в виду лишь сладкая ягода), а опять-таки эмоцию радости бытия, – уже выводит образ винограда из чисто природной, бытовой сферы. Но он еще и “краса моей долины злачной”: ясно, что речь идет не о шести сотках виноградника где-нибудь на крымской даче и что “долина” – это не долина в прямом смысле, а нечто отвлеченное, даже философское и личностно значимое: моя долина, причем ” злачная , т.е. урожайная, вырастившая богатые плоды – не земные, но духовные. И в этой ассоциативной цепи “осень златая” (эпитет “златая” влечет за собой ассоциацию и с красотой, и с богатством!) также воспринимается не только как явление природы, но главным образом как пора человеческой зрелости, мудрости, подведения жизненных итогов. О явном предпочтении второго свидетельствует уже само название стихотворения: не бесстрастно-пропорциональное “Розы и виноград”, но именно и только “Виноград”. О том же косвенно говорит и “количественная” характеристика: две строки о розах – и они забыты, “увяли” “с легкою весной”. Зато виноград “господствует” в остальных шести строках и обретает под пером поэта “плоть и кровь”: он “продолговатый и прозрачный”, кажется, его можно потрогать, надкусить, насладиться его сладостью! Более того, эти шесть строк объединены в одно предложение, переходящее из одной строфы в другую, и сама структура этого предложения – причастный оборот, уточняющий основное понятие, два приложения, два эпитета и завершающее всю эту конструкцию развернутое сравнение – все это, прочитываемое на едином дыхании, усиливает ощущения, нагнетает эмоции, делает образ винограда еще более ярким и впечатляющим. Той же цели служит даже звуковая организация стиха: мягкие л , полнозвучные о создают как бы “рисунок” круглых, мягких, брызжущих соком ягод. Таким образом, сама художественная система стихотворения, буквально все особенности его формы дают нам ответ на главный содержательный прос: что предпочитает поэт – весну или осень. Да, весна прекрасна и радостна, но она быстротечна. Куда ближе поэту осень – время наслаждения “плодами лет! Стихотворение о розе и винограде оказывается по сути, философским размышлением о ценностях человеческой жизни, о смысле бытия, о важности творческих свершений, о наслаждении плодами этих свершений – куда более радостном и высоком, чем “легкими”, невесомыми радостями молодой “весны”. Но и этим еще не исчерпывается вся глубина содержания стихотворения. Обратим внимание еще на один образ, возникающий в последней строке: “продолговатый и прозрачный, как персты девы молодой”. Есть ли в нем какой-то глубинный смысл или это просто сравнение – литературный прием, призванный “разукрасить” образ винограда, придать ему достоверность, реалистическую наглядность (есть ведь на юге такой сорт винограда – “дамские пальчики»)? Почему вызывает он у нас ассоциацию все с той же “девой-розой”, т.е. возвращает нас к началу стихотворения? И случайно ли возникает он именно в последней строке, как бы кольцом замыкая мотив молодости и красоты, а самым последним, ударным в стихотворении оказывается слово “молодой”? Конечно же, все это не случайность: это “изобразительное средство” несет на себе огромную смысловую нагрузку, окончательно проясняет главную, философскую мысль произведения – идею гармонии бытия, вечного круговорота жизни. Прекрасна “легкая” весна, еще ближе сердцу поэта “златая” и “злачная” осень. Но и она пройдет, как проходит все на земле. И на смену снова придет весна и юность, и “дева молодая” будет подобна розе, и розы будут цвести вечно, как вечен круг жизни природы и человечества. Вот о чем на самом деле это небольшое стихотворение! У каждого человека свои “розы” и свой “виноград”, но для всех един закон гармонии земного бытия и вечного круговорота земной жизни.
Разом із героєм роману Д. Свіфта «Мандри Гуллівера» я побувала у фантастичній Ліліпутії. Це дуже незвичайна, дивовижна і красива країна. Важко уявити собі приємніший краєвид. Уся місцевість здається суцільним садом, а обгорожені лани нагадують грядки квітів. Лани межують із лісами. Столиця Ліліпутії Мілдендо обнесена муром, по якому навколо всього міста може вільно проїхати карета. Це місто перетинають дві великі вулиці, ділячи його на чотири квартали, Будинки мають від трьох до п’яти поверхів, на базарах і в крамницях багато всілякого краму.
Жителі Ліліпутії — дуже маленькі люди, дюймів із шість на зріст. Звичайні люди виглядають поруч із ними велетнями. Недарма тубільці назвали Гуллівера «Чоловік-Гора». Хоча ліліпути і взяли в полон Лемюеля, проте поводилися вони з ним досить приязно. Наприклад, коли зв’язаний Гуллівер захотів їсти, до нього приставили багато драбин, і до рота полоненого полізли сотні тубільців з їжею в кошиках. До речі, їжа була дуже смачною, тубільські жінки вміли добре готувати. Зналися ліліпути і на медицині. Коли Гулліверу намазали руки й обличчя маззю з приємним запахом, то біль, заподіяний стрілами, за кілька хвилин утамувався. Жителі Ліліпутії — чудові математики. Вони досягли великих успіхів у механіці. У них було багато пристроїв на колесах, щоб поперевозити колоди та інші важкі вантажі. Маленькі люди були дуже хоробрими. Вони наважувалися залазити на Гуллівера і ходити по його тілу. При цьому вони зовсім його не боялися, хоча полонений порівняно з ними був гігантським створінням.
Споконвіку в Ліліпутії були вельми своєрідні закони та звичаї. Шахрайство вони вважали дуже тяжким злочином, і тому часто карали за нього смертю. Неправдомовців та невдячних людей теж віддавали на ганебну смерть. Кожен, хто надасть достатні докази, що протягом сімдесяти трьох місяців він точно виконував усі закони країни, діставав право на певні пільги. До того ж він одержував премію і титул снільпела, який додавався до імені, але не переходив до спадкоємця.
Призначаючи кого-небудь на державну посаду, ліліпути передусім звертали увагу на моральні якості і тільки потім дивилися на здібності. Вони вважали, що найвища розумова обдарованість не може заступити браку моральних чеснот.
На жаль, так було задовго до того, як Гуллівер потрапив у Ліліпутію. Дід імператора запровадив зовсім іншу практику в державі. Тепер для того, щоб отримати міністерську посаду, треба було взяти участь у змаганні танцюристів на канаті. Хто найвище підстрибне, той отримає найвищу посаду державного службовця. Також запровадили найвищі відзнаки — шовкові нитки синього, червоного та зеленого кольорів. Ними стали нагороджувати тих, хто виявляв найбільшу спритність у стрибках через палицю. Її тримав імператор горизонтально то вище, то нижче.
Правитель Ліліпутії називав себе «імператором». Він був дещо вищим на зріст за своїх придворних, і вже через це всі його дуже поважали. Імператор наІнша в себе окрасою і пострахом всесвіту, монархом над монархами. Говорив, що І «їм ногами спирається на центр землі, а головою сягає сонця.
Подорож до Ліліпути була дуже цікавою. Мені здалося, що я побувала там разом з Гулівером. Мене зачарували чудові її краєвиди, схожі на театральні декорації міста, працелюбні та добрі тубільці. Але я б не хотіла жити в країні, де точиться багаторічна війна з сусідньою країною. Та ще й привід для війни смішний.Мешканці двох країн ніяк не можуть дійти згоди, з якого краю треба розбивати яйця. А ще мені б не хотілося, щоб моїм народом правив такий дивакуватий імператор.