Квітень, як дивно і прекрасно знати, що ти справді існуєш!.. Я завжди буду любити саме твою пору. Ти не схожий на свого брата Березня, за часів якого земля завжди вогка і склизька, а в тім'я мало не ціляться бурульки. Ти не схожий також на брата Травня, який присмалює вже досить пекучим сонцем і розсипає по схилах смарагдову м'яку траву, в яку так і хочеться скочити, проте кропива печеться. Тепер, коли я знаю тебе в обличчя (хоча й тільки зі сторінок книги), ти ввижаєшся мені у багатому вінку на золотавих кучерях. Зараз, коли усе до болю біле від снігу, я сумую за тобою, теплим і радісним. Мені завше здавалося, що ти пахнеш сонячним промінням та свіжими, незайманими квітами.
Знаєш, я досі лелію мрію колись зайти до лісу у хуртовину і побачити тоненький проліск під грудами снігу...
Когда мне было пять лет, я пережила страшную трагедию: меня не взяли в цирк. Я готовилась к этому событию целую неделю: представляла, как маленькие дрессированные собачки весело бегают по сцене и выполняют команды какого-то дяди. Но самое главное, я ждала встречи с настоящим клоуном! Нет, не на экране телевизора, а вот тут, рядом, стоит только протянуть руку. Я практически не спала всю ночь, ждала, когда же наступит утро. Представляете мой ужас, когда утром, простувшись, я обнаружила, что у меня болит горло? Я не могла радостно закричать: "Доброе утро!" Я что-то невразумительное, и мама с испуганным лицом стала измерять мне температуру. Не знаю, что показывала эта маленькая стеклянная палочка, но мама сказала: "В постель!" Они с братом уехали, а я осталась с бабушкой дома.
Мне казалось, что жизнь кончилась, и уже никогда я не буду счастливой.
Как смешно сейчас вспоминать эту детскую "трагедию".
Квітень, як дивно і прекрасно знати, що ти справді існуєш!.. Я завжди буду любити саме твою пору. Ти не схожий на свого брата Березня, за часів якого земля завжди вогка і склизька, а в тім'я мало не ціляться бурульки. Ти не схожий також на брата Травня, який присмалює вже досить пекучим сонцем і розсипає по схилах смарагдову м'яку траву, в яку так і хочеться скочити, проте кропива печеться. Тепер, коли я знаю тебе в обличчя (хоча й тільки зі сторінок книги), ти ввижаєшся мені у багатому вінку на золотавих кучерях. Зараз, коли усе до болю біле від снігу, я сумую за тобою, теплим і радісним. Мені завше здавалося, що ти пахнеш сонячним промінням та свіжими, незайманими квітами.
Знаєш, я досі лелію мрію колись зайти до лісу у хуртовину і побачити тоненький проліск під грудами снігу...
Я чекаю на тебе. Повертайся якомога скоріше.
Когда мне было пять лет, я пережила страшную трагедию: меня не взяли в цирк. Я готовилась к этому событию целую неделю: представляла, как маленькие дрессированные собачки весело бегают по сцене и выполняют команды какого-то дяди. Но самое главное, я ждала встречи с настоящим клоуном! Нет, не на экране телевизора, а вот тут, рядом, стоит только протянуть руку. Я практически не спала всю ночь, ждала, когда же наступит утро. Представляете мой ужас, когда утром, простувшись, я обнаружила, что у меня болит горло? Я не могла радостно закричать: "Доброе утро!" Я что-то невразумительное, и мама с испуганным лицом стала измерять мне температуру. Не знаю, что показывала эта маленькая стеклянная палочка, но мама сказала: "В постель!" Они с братом уехали, а я осталась с бабушкой дома.
Мне казалось, что жизнь кончилась, и уже никогда я не буду счастливой.
Как смешно сейчас вспоминать эту детскую "трагедию".