Это случилось не так давно летом. Я выходил из дома и вдруг услышал громкий лай сразу нескольких собак и увидел у соседнего подъезда стаю бродячих псов. Они окружили кота и громко лаяли, собираясь напасть.
Я застыл, не зная, что делать. До стаи я добежать не успевал, позвать на тоже, и в руках у меня ничего не было. И тут я услышал громкий крик: "Фу! Фу! Прочь отсюда!". Из подъезда выскочил мой друг и бросился на эту стаю, размахивая сумкой. Собаки поджали хвосты и разбежались, хотя их было много, а мой друг Дима - маленького роста и совсем не богатырского сложения. Он в шутку сам себя иногда хиляком называет. Я восхитился силой духа моего друга. Он не просто не испугался собачьей стаи - он даже не задумался над тем, что мог пострадать и сразу кинулся на коту. Он был совершенно уверен в том, что собаки разбегутся. Наверное, поэтому так и случилось.
Этот случай запомнился мне навсегда. Я понял, что иногда сила духа важнее, чем просто сила.
Читаючи комедію Мольєра "Міщанин-шляхтич", мимоволі думаєш, що великий драматург якимось містичним чином побачив і наш час - сучасних Журденів, коли люди неосвічені, часом навіть малограмотні, прагнуть здобути і титул, і владу. Журдени ніколи не вмруть, поки існуватимуть ті, хто вважає, що можна купити те, що не дано природою. Подекуди герой Мольєра викликає навіть співчуття - адже він хоче чогось навчитися! Але те, як він це робить, викликає тільки сміх. У нього немає найголовнішого - природного розуму, природного здорового глузду, який є навіть у простого селянина. Він заводить дружбу з людьми, що потихеньку обкрадають його. Він приймає авантюриста Доранта, тому що в того є титул і гарні манери, і відштовхує чесного Клеонта, тому що гой не дворянин. Він носить коштовний, але смішний і чудернацький одяг... Ну чим не "новий росіянин" із сучасного анекдоту? Але, яким би смішним не був Журден зі своїми претензіями на дворянство, він усе-таки виший від своєї жінки, що заперечує освіту взагалі. Інша річ, що в прагненні наслідувати дворянство зовні, він одягається в безглузді убрання ("Усі добродії так носять"), безглуздо поводиться ("Егей, два моїх лакеї!"). Але повернемося до нашого часу. Хіба не нагадує це тих, хто "із бруду в князі"? На жаль, дурість людська не знає меж. "Не місце прикрашає людину, а людина місце"; "Як не коваль, то й рук не погань" - ці і подібні до них прислів'я дуже мудрі. Мольєр говорить нам: головне не в титулі і не в гарних манерах, за ними можуть ховатися безпросвітна дурість і неуцтво. На жаль, журдени жили, живуть і житимуть. Вони будуть намагатися купити собі розум, манери, родовід або щось подібне. Але Мольєр ще понад триста років тому показав, до чого це все приводить.
Это случилось не так давно летом. Я выходил из дома и вдруг услышал громкий лай сразу нескольких собак и увидел у соседнего подъезда стаю бродячих псов. Они окружили кота и громко лаяли, собираясь напасть.
Я застыл, не зная, что делать. До стаи я добежать не успевал, позвать на тоже, и в руках у меня ничего не было. И тут я услышал громкий крик: "Фу! Фу! Прочь отсюда!". Из подъезда выскочил мой друг и бросился на эту стаю, размахивая сумкой. Собаки поджали хвосты и разбежались, хотя их было много, а мой друг Дима - маленького роста и совсем не богатырского сложения. Он в шутку сам себя иногда хиляком называет. Я восхитился силой духа моего друга. Он не просто не испугался собачьей стаи - он даже не задумался над тем, что мог пострадать и сразу кинулся на коту. Он был совершенно уверен в том, что собаки разбегутся. Наверное, поэтому так и случилось.
Этот случай запомнился мне навсегда. Я понял, что иногда сила духа важнее, чем просто сила.
Читаючи комедію Мольєра "Міщанин-шляхтич", мимоволі думаєш, що великий драматург якимось містичним чином побачив і наш час - сучасних Журденів, коли люди неосвічені, часом навіть малограмотні, прагнуть здобути і титул, і владу. Журдени ніколи не вмруть, поки існуватимуть ті, хто вважає, що можна купити те, що не дано природою. Подекуди герой Мольєра викликає навіть співчуття - адже він хоче чогось навчитися! Але те, як він це робить, викликає тільки сміх. У нього немає найголовнішого - природного розуму, природного здорового глузду, який є навіть у простого селянина. Він заводить дружбу з людьми, що потихеньку обкрадають його. Він приймає авантюриста Доранта, тому що в того є титул і гарні манери, і відштовхує чесного Клеонта, тому що гой не дворянин. Він носить коштовний, але смішний і чудернацький одяг... Ну чим не "новий росіянин" із сучасного анекдоту?
Але, яким би смішним не був Журден зі своїми претензіями на дворянство, він усе-таки виший від своєї жінки, що заперечує освіту взагалі. Інша річ, що в прагненні наслідувати дворянство зовні, він одягається в безглузді убрання ("Усі добродії так носять"), безглуздо поводиться ("Егей, два моїх лакеї!"). Але повернемося до нашого часу. Хіба не нагадує це тих, хто "із бруду в князі"? На жаль, дурість людська не знає меж. "Не місце прикрашає людину, а людина місце"; "Як не коваль, то й рук не погань" - ці і подібні до них прислів'я дуже мудрі. Мольєр говорить нам: головне не в титулі і не в гарних манерах, за ними можуть ховатися безпросвітна дурість і неуцтво.
На жаль, журдени жили, живуть і житимуть. Вони будуть намагатися купити собі розум, манери, родовід або щось подібне. Але Мольєр ще понад триста років тому показав, до чого це все приводить.