Внимательно изучив этот превосходный роман "Евгений Онегин" А. Пушкина, стоит обратить внимание что автор долго не мог подобрать какой же типаж подходит к его главному герою .Роман писался более семи лет. В романе много противоречий, но Пушкин намеренно не захотел их убирать. Оставил их, чтобы мы -читатели поразмыслили над той действительностью и характерами главных героев. В них нет только положительных сторон, или только отрицательных. Как и все люди-они сочетают в себе все качества и хорошие, и плохие. Он дал нам возможность переосмыслить современную российскую действительность через изображение трех социально-психологических типов - "русского европейца" Евгения Онегина, идеалиста-романтика Ленского и почти идеальный женский характер - Татьяну Ларину. Особенно выделяя образ Евгения, в нем Пушкин запечатлел тип "лишнего человека", отличительными признаками которого являются высокий духовно-интеллектуальный уровень и конечно, оппозиционность обществу. Он - по характеру-бунтарь, выскочка-одиночка, не желающий мириться с порядками мира. Этот литературный тип восходит к романтическому герою-бунтарю, к которому сам Пушкин питает особую привязанность. Онегин - русский европеец, Пушкин в романе неоднократно подчеркивает странность своего героя, говорит о ней и косвенно и прямо: поэту нравятся черты Онегина, его странность; Онегин для него «спутник странный» . В повести мотив странности героя также выделен: лицо его «имело странное выражение», на устах его «странная улыбка». Пушкин хотел подчернуть европеизм Онегина, и этот его роман был первым таким национально-художественным произведением. В этой решимости молодого поэта представить нравственную физиономию наиболее оевропеившегося в России сословия нельзя не видеть доказательства, что он был и глубоко сознавал себя национальным поэтом. Поэт понял, что время эпических поэм давным-давно и что для изображения современного общества, в котором проза жизни так глубоко проникла в самую поэзию жизни, нужен роман, а не эпическая поэма. Он взял эту жизнь, как она есть, без прекрас, и внес туда то, что по его мнению ,было важным, взял ее со всем холодом, со всею ее прозою и пошлостью.Несмотря на то, что роман носит на себе имя своего героя, — в романе не один, а два героя: Онегин и Татьяна. В обоих их должно видеть представителей обоих полов русского общества в ту эпоху. Онегин - отнюдь не вельможа. Онегин - светский человек .Высший круг общества в то время до того был отделен от всех других кругов. Онегину было дико в обществе Лариных. Вследствие этого Онегин с первых же строк романа был принят за безнравственного человека. Большая часть публики совершенно отрицала в Онегине душу и сердце, видела в нем человека холодного, сухого и эгоиста по натуре. Да и сам поэт не хотел изобразить своего любимого героя холодным эгоистом. Светская жизнь не убила в Онегине чувства, а только охладила к бесплодным страстям и мелочным развлечениям. В душе его жила поэзия и что вообще он был не из числа обыкновенных, дюжинных людей. Невольная преданность мечтам, чувствительность и беспечность при созерцании красот природы и при воспоминании о романах и любви прежних лет — все это говорит больше о чувстве и поэзии, нежели о холодности и сухости. Дело только в том, что Онегин не любил расплываться в мечтах, больше чувствовал, нежели говорил, и не всякому человеку он открывался. Озлобленный ум есть тоже признак высшей натуры, потому что человек с озлобленным умом бывает недоволен не только людьми, но и самим собою. Дюжинные люди всегда довольны собою, а если им везет, то и всеми. Разочарование в жизни, в людях, в самих себе ,если только оно истинно и просто, без фраз и щегольства нарядною печалью, свойственно только людям, которые, желая «многого», не удовлетворяются «ничем». Таков был наш герой - русский европеец, с мятежным характером.В двадцать шесть лет так много пережить, не вкусив жизни, так изнемочь, устать, ничего не сделав, дойти до такого безусловного отрицания, не перейдя ни через какие убеждения: это смерть Но Онегину не суждено было умереть, не отведав из чаши жизни; страсть сильная и глубокая не замедлила возбудить дремавшие в тоске силы его духа. А вот другая натура - Ленский. Прямо противоположная Евгению. В Ленском Пушкин изобразил характер, совершенно противоположный характеру Онегина, характер совершенно отвлеченный, совершенно чуждый действительности. Тогда это было совершенно новое явление, и люди такого рода тогда действительно начали появляться в русском обществе. А Онегин же был совсем иной, поэтому он не походил на всех в обществе, он выделялся из толпы. Онегин — характер действительный, в том смысле, что в нем нет ничего мечтательного, фантастического, что он мог быть счастлив или несчастлив только в действительности и через действительность. Поэтому он и назван русским европейцем того времени.
“На його портретах, що збереглися, бачимо людину з обличчям енергійним та виразним, з високим чолом, з відкинутим назад волоссям, з правильною дугоподібною лінією брів. Орлиний ніс з тонкими рухливими ніздрями, витончена звивиста лінія губ, огняні, проникливі, широко відкриті очі з легким відтінком іронії у погляді – все це різке, виразне і свідчить пре натуру пряму та цілісну, людину діяльну та позитивну, що не має нічого спільного з мрійником”
Про “Дон Юхота”, створеного великим Сервантесом, ми знали до того, як прочитали. Довготелесий Дон Кіхот, його опецькуватий зброєносець Санчс Панса, худорлявий Росинант такими живими постають Б нашій уяві, наче ми самі були учасниками дивовижних подій. Минають століття, а твір не старіє, змушує людей сміятися і сумувати, розмірковуючи над пригодами дивного рицаря і його вірного зброєносця. Кожне поколінню людей, кожна нова школа мистецтва шукають і знаходят; в романі Сервантеса щось близьке і черпають із ньог., думки, образи, почуття.
До сьогодні збереглися 8 примірників “Дон Кіхота” 1610 року видання. Саме воно визнано першим. Деякі документи переконують в існуванні видання роману Сервантеса 1604 року.
Рицарські романи давали читачеві змогу забути про ницу дійсність, згадати про гордий іспанський дух. Тому рицарські романи були надзвичайно популярними в країні. Та з часом цей жанр роману виродився. Сервантес зі сторінок свого твору запевняє читачів, що “Дон Кіхот” – спроба висміяти рицарський роман. Чи вичерпується цим сутність роману?
Сучасники Сервантеса були переконані, що він написав “Дон Кіхота” для того, щоб висміяти рицарські романи і назавжди відбити у своїх земляків бажання їх читати. У “Дон Кіхоті” читачами рицарських романів є більшість персонажів роману, майже всі, з ким доля зводить Рицаря Сумного Образу, починаючи з погоничів і закінчуючи родиною герцога. Причому кожен знаходить у цих романах те, що саме йому до серця, що близьке саме його душі – хтось героїчні подвиги, а хтось любовні пригоди. Дружина господаря постоялого двору любить рицарські романи вже за те, що, читаючи їх, чоловік забуває з нею сваритися. Російський дослідник В. Є. Багно зазначає: “Сервантес виступив не стільки проти рицарських романів як таких, скільки проти бездарних письменників, безглуз-достей і перебільшень масового читання, яке заполонило в XVI столітті іспанський книжковий ринок, основну масу якого становили епігонські рицарські романи”.
Роман “Дон Кіхот”, розпочатий як пародія на рицарські романи, переростає в трагікомічний епос іспанського життя. Дія перенесена у сучасну письменникові Іспанію. Вчинки героя викликають у читача сміх, але сміх з гіркотою: Дон Кіхот щиро хоче допомагати людям, але його до тільки шкодить їм за умов ницої дійсності.
Сервантес не ставив собі за мету поглумитися над рицарським романом. Він бачив у образах рицарів високі якості. Та розумів, що дійсність несумісна з рицарським благородством і честю. Адже і сам він постраждав у житті не через жорстокість, підлість чи підступність, а через свою цілеспрямованість, чесність, талановитість. Полон, тюремна камера, бідність… Ці випробування випали на його долю. Всесвітня слава і визнання чекали на Сервантеса аж у XIX ст. (приблизно через 300 років після смерті!), коли його твір був заново прочитаний. Доля і справді не завжди проводить межу між трагічним і комічним.
Роман “Дон Кіхот” має тісні зв’язки з культурними надбаннями античності. Роздуми про вищу справедливість, мир, сутність таланту, свободу, вкладені Сервантесом вустаДон Кіхота, створюють образ гуманіста, наділеного рисами гармонійної людини Ренесансу.
Ставлення Сервантеса до рицарських романів було цілком ренесансним. У “Дон Кіхоті” він вступав в полеміку з тим типом рицарського роману, який тяжіє до французьких середньовічних зразків, а в “Скитаннях Персилеса і Сехісмунди” виступав за відродження античного авантюрного роману. Спираючись на елліністичну прозу, він намагався створити роман нового типу, вбачаючи в цьому єдино можливий шлях оновлення даного жанру. Не випадково він відгукувався із симпатією про ренесансний рицарський роман “Амадіс Галльський”, хоча зміст і не збігається з його поглядами на жанр.
“Дон Кіхот” не лише не знищив ідеали рицарства, благородства, а і був їм підтримкою в житті тоді, коли рицарські романи цією підтримкою бути вже не могли. Три найавторитетніші тенденції іспанської прози XVI ст. становлять стилістику “Дон Кіхота” і його поетику, що виникає із взаємодії естетичних сфер: це рицарський, шахрайський і пасторальний роман одночасно.
по натуре. Да и сам поэт не хотел изобразить своего любимого героя холодным эгоистом. Светская жизнь не убила в Онегине чувства, а только охладила к бесплодным страстям и мелочным развлечениям. В душе его жила поэзия и что вообще он был не из числа обыкновенных, дюжинных людей. Невольная преданность мечтам, чувствительность и беспечность при созерцании красот природы и при воспоминании о романах и любви прежних лет — все это говорит больше о чувстве и поэзии, нежели о холодности и сухости. Дело только в том, что Онегин не любил расплываться в мечтах, больше чувствовал, нежели говорил, и не всякому человеку он открывался. Озлобленный ум есть тоже признак высшей натуры, потому что человек с озлобленным умом бывает недоволен не только людьми, но и самим собою. Дюжинные люди всегда довольны собою, а если им везет, то и всеми. Разочарование в жизни, в людях, в самих себе ,если только оно истинно и просто, без фраз и щегольства
нарядною печалью, свойственно только людям, которые, желая «многого», не удовлетворяются «ничем». Таков был наш герой - русский европеец, с мятежным характером.В двадцать шесть лет так много пережить, не вкусив жизни, так изнемочь, устать, ничего не сделав, дойти до такого безусловного отрицания, не перейдя ни через какие убеждения: это смерть Но Онегину не суждено было умереть, не отведав из чаши жизни; страсть сильная и глубокая не замедлила возбудить дремавшие в тоске силы его духа. А вот другая натура - Ленский. Прямо противоположная Евгению. В Ленском Пушкин изобразил характер, совершенно противоположный характеру Онегина, характер совершенно отвлеченный, совершенно чуждый действительности. Тогда это было совершенно новое явление, и люди такого рода тогда действительно начали появляться в русском обществе. А Онегин же был совсем иной, поэтому он не походил на всех в обществе, он выделялся из толпы. Онегин — характер действительный, в том смысле, что в нем нет ничего мечтательного, фантастического, что он мог быть счастлив или несчастлив только в действительности и через действительность. Поэтому он и назван русским европейцем того времени.
“На його портретах, що збереглися, бачимо людину з обличчям енергійним та виразним, з високим чолом, з відкинутим назад волоссям, з правильною дугоподібною лінією брів. Орлиний ніс з тонкими рухливими ніздрями, витончена звивиста лінія губ, огняні, проникливі, широко відкриті очі з легким відтінком іронії у погляді – все це різке, виразне і свідчить пре натуру пряму та цілісну, людину діяльну та позитивну, що не має нічого спільного з мрійником”
Про “Дон Юхота”, створеного великим Сервантесом, ми знали до того, як прочитали. Довготелесий Дон Кіхот, його опецькуватий зброєносець Санчс Панса, худорлявий Росинант такими живими постають Б нашій уяві, наче ми самі були учасниками дивовижних подій. Минають століття, а твір не старіє, змушує людей сміятися і сумувати, розмірковуючи над пригодами дивного рицаря і його вірного зброєносця. Кожне поколінню людей, кожна нова школа мистецтва шукають і знаходят; в романі Сервантеса щось близьке і черпають із ньог., думки, образи, почуття.
До сьогодні збереглися 8 примірників “Дон Кіхота” 1610 року видання. Саме воно визнано першим. Деякі документи переконують в існуванні видання роману Сервантеса 1604 року.
Рицарські романи давали читачеві змогу забути про ницу дійсність, згадати про гордий іспанський дух. Тому рицарські романи були надзвичайно популярними в країні. Та з часом цей жанр роману виродився. Сервантес зі сторінок свого твору запевняє читачів, що “Дон Кіхот” – спроба висміяти рицарський роман. Чи вичерпується цим сутність роману?
Сучасники Сервантеса були переконані, що він написав “Дон Кіхота” для того, щоб висміяти рицарські романи і назавжди відбити у своїх земляків бажання їх читати. У “Дон Кіхоті” читачами рицарських романів є більшість персонажів роману, майже всі, з ким доля зводить Рицаря Сумного Образу, починаючи з погоничів і закінчуючи родиною герцога. Причому кожен знаходить у цих романах те, що саме йому до серця, що близьке саме його душі – хтось героїчні подвиги, а хтось любовні пригоди. Дружина господаря постоялого двору любить рицарські романи вже за те, що, читаючи їх, чоловік забуває з нею сваритися. Російський дослідник В. Є. Багно зазначає: “Сервантес виступив не стільки проти рицарських романів як таких, скільки проти бездарних письменників, безглуз-достей і перебільшень масового читання, яке заполонило в XVI столітті іспанський книжковий ринок, основну масу якого становили епігонські рицарські романи”.
Роман “Дон Кіхот”, розпочатий як пародія на рицарські романи, переростає в трагікомічний епос іспанського життя. Дія перенесена у сучасну письменникові Іспанію. Вчинки героя викликають у читача сміх, але сміх з гіркотою: Дон Кіхот щиро хоче допомагати людям, але його до тільки шкодить їм за умов ницої дійсності.
Сервантес не ставив собі за мету поглумитися над рицарським романом. Він бачив у образах рицарів високі якості. Та розумів, що дійсність несумісна з рицарським благородством і честю. Адже і сам він постраждав у житті не через жорстокість, підлість чи підступність, а через свою цілеспрямованість, чесність, талановитість. Полон, тюремна камера, бідність… Ці випробування випали на його долю. Всесвітня слава і визнання чекали на Сервантеса аж у XIX ст. (приблизно через 300 років після смерті!), коли його твір був заново прочитаний. Доля і справді не завжди проводить межу між трагічним і комічним.
Роман “Дон Кіхот” має тісні зв’язки з культурними надбаннями античності. Роздуми про вищу справедливість, мир, сутність таланту, свободу, вкладені Сервантесом вустаДон Кіхота, створюють образ гуманіста, наділеного рисами гармонійної людини Ренесансу.
Ставлення Сервантеса до рицарських романів було цілком ренесансним. У “Дон Кіхоті” він вступав в полеміку з тим типом рицарського роману, який тяжіє до французьких середньовічних зразків, а в “Скитаннях Персилеса і Сехісмунди” виступав за відродження античного авантюрного роману. Спираючись на елліністичну прозу, він намагався створити роман нового типу, вбачаючи в цьому єдино можливий шлях оновлення даного жанру. Не випадково він відгукувався із симпатією про ренесансний рицарський роман “Амадіс Галльський”, хоча зміст і не збігається з його поглядами на жанр.
“Дон Кіхот” не лише не знищив ідеали рицарства, благородства, а і був їм підтримкою в житті тоді, коли рицарські романи цією підтримкою бути вже не могли. Три найавторитетніші тенденції іспанської прози XVI ст. становлять стилістику “Дон Кіхота” і його поетику, що виникає із взаємодії естетичних сфер: це рицарський, шахрайський і пасторальний роман одночасно.