Г.-Х.Андерсен « Чайник».
Отвечая на во обращайся к тексту.
1)- Что вы узнали о чайнике из воспоминаний?
- Эти воспоминания (1 и 2 абзац) к какой сюжетной линии можно отнести (завязка)
- Какая пословица подходит к данному сюжету? Хвастун вреднее моли.
-Итак, чайник гордый, высокомерный, заносчивый, хвастливый, себялюбивый.
2) -Какая беда приключилась с чайником? (зачитать: его уронили, отбили ручку, потерял красоту, перестал быть главным).
-К какой сюжетной линии можно отнести?( развитие действия )
-Какая пословица подходит? Выше головы носа не поднимай.
- Какие переживания испытывает чайник? (он одинок, калека)
-Какие олицетворения использует автор? (зачитать)
3) -Какие перемены происходят в жизни чайника?( «меня набили землёю… к лучшему…» - доказывают)
-К какой сюжетной линии можно отнести? (переломный момент)
-Какая пословица подходит? Не будь пригож, а будь пригоден
4) -Почему луковица становится подарком? (она стала живым сердцем, есть душа)
-Каким образом возродился чайник к жизни?( обновление, надежда на личную жизнь)
-К какой сюжетной линии можно отнести?( кульминация – точка наивысшего подъёма, напряжения)
-Какая пословица подходит? Снаружи красота – внутри пустота.
5) -Какая новая неудача подстерегала героя?( не смог обрести новое назначение)
-К какой сюжетной линии можно отнести?( развязка).
- Какая пословица подходит? Одному жить – сердцу холодно.
-Какие чувства испытывает чайник?( боль от того, что он недостоин этого цветка)
- Какое чувство испытали вы, прочитав эту сказку?
Объяснение:
Сказки М. Салтыкова-Щедрина адресованы в первую очередь взрослым, ведь под маской своих персонажей автор умело скрывал пороки общества. Тем не менее, произведения Михаила Евграфовича интересны и детям среднего школьного возраста. Они учат подростков анализировать свое поведение, подсказывают «правильный путь». Сказку «Премудрый пескарь» школьники изучают в 7 классе. Знакомясь с ней, нужно учитывать историко-культурный контекст ее создания. Предлагаем краткий анализ сказки, который облегчит поиски того, что скрыто между строк, а также станет в подготовке к ЕГЭ.
Подробнее: https://obrazovaka.ru/sochinenie/premudryy-peskar/analiz-skazki-saltykova-schedrina.html
Головний герой роману В. Підмогильного «Місто» — виходець з села Степан Радченко, який приходить до міста для навчання у виші. Та через певні обставини йому не вдається закінчити навчальний заклад. Степан влаштовується на роботу в редакцію журналу і разом з цим починає займатися літературною творчістю. Він заводить собі багато друзів, яких об’єднують спільні інтереси, зокрема літературне життя міста.
На перший погляд, Степан Радченко — типовий інтелігент перших пореволюційних років. Та це тільки на перший погляд. Бо В. Підмогильному, справжньому знавцю психології людської душі, вдалося створити досить неоднозначний, навіть складний образ «завойовника міста». Степан виявився людиною, сповненою суперечностей. Він зовні привабливий і красивий, у літературних колах користується певним авторитетом, але душа його темна.
Як каже сам автор, у нього щось залишилося від дикого звіра, адже місто, яке зустріло його так гостинно, Степан прагне не просто підтоптати, а покласти собі під ноги. У душі Степана Радченка відбувається постійний двобій між добром і злом, між правдою і кривдою. Безпринципність героя заважає визначитися, що ж для нього головніше у цьому двобої.
Уважно аналізуючи роман, можна визначити, що Степан Радченко — людина-завойовник, який просто розбазарює свій талант. Доказом цього може бути один з епізодів твору, у якому Степана за на вечірку до інституту читати власне оповідання під назвою «Бритва». «Успіх був великий, та Степан до цього успіху поставився дуже неприхильно і навіть не визнав за потрібне підняти квітку, кинуту йому на сцену, цей перший лавр із вінка своєї майбутньої слави».
Головний герой роману «Місто» дуже любив літературу, яка стала для нього найдорожчою і найближчою. Степан вважав, що розуміння літератури — це перша ознака культурної людини. Себе ж він позначав як людину «насиченого розуму», яка повинна спілкуватися тільки з «тими далекими фігурами, що йому часом випадало з ними здибатись». А ось життя оточуючих людей здавалося Степанові не вартим уваги.
Поступово Степан Радченко підкорював місто. У нього з’явилася простора світла квартира у центральному районі, а потім знайомі, знайомі знайомих, їхні родичі, і так все далі й глибше: «його капелюх щораз частіше здіймався на вулиці...». І навіть Зосі, яку, здавалося б, кохав, він постійно доводив перевагу громадського життя над особистим, постійно читав їй мораль, у яку й сам не вірив.
Час від часу Степан все ж таки відчував, що остаточно і безповоротно губить себе. Залишки особистого «я» намагалися примусити його з’ясувати своє єство і повернутися до себе справжнього. Та перемагали зовсім інші, протилежні думки.