В літературі є щось схоже на радіацію – як ізотопи з різними термінами піврозпаду, деякі з її явищ спалахують і швидко зникають, а деякі залишаються активними впродовж дуже довгого часу, занурюючи майбутні покоління читачів у невпинний струм завороження.
Микола Гоголь є безперечно одним з таких літературних ізотопів-довгожителів, чия проза продовжує дивувати, розважати, та провокувати усіх, хто підпадає під її чари.
Згідно з відомим постулатом літературної критики, мабуть, найважча річ в літературі - це з'ясувати, не стільки чому певні її твори швидко забуваються, скільки чому деякі з них продовжують бути значущими сотні, а то й тисячі років після їх написання. Якщо і є відповідь на це запитання, я впевнений, що вона має бути різною для кожного з таких творів і їх авторів.
Приклад Гоголя є дуже показовим в цьому сенсі, бо його проза містить в собі щось таке, що може бути названо чудністю - не тою, яка притаманна якійсь далекій у часі чи просторі дійсності, а тою, яка характеризує наш сьогоднішній світ. Саме завдяки цій чудності Гоголя часто згадують разом з Францем Кафкою, який також допоміг нам відчути, що у світі є щось дивне, що - незважаючи на твердження російських формалістів - не зникає з плином часу.
Гоголя дуже часто відносили до тих авторів, життя яких дуже важко пов'язати з їх текстами. Насправді, іноді здається, що Гоголь був людиною, яка мала кілька різних життів.
Він мешкав у різних країнах, змінив декілька професій, і, на відміну від, скажімо, Пушкіна, написав більшість своїх творів мимохідь, без видимого зв'язку між ними й точними місцями чи часом їх написання.
Объяснение:
В літературі є щось схоже на радіацію – як ізотопи з різними термінами піврозпаду, деякі з її явищ спалахують і швидко зникають, а деякі залишаються активними впродовж дуже довгого часу, занурюючи майбутні покоління читачів у невпинний струм завороження.
Микола Гоголь є безперечно одним з таких літературних ізотопів-довгожителів, чия проза продовжує дивувати, розважати, та провокувати усіх, хто підпадає під її чари.
Згідно з відомим постулатом літературної критики, мабуть, найважча річ в літературі - це з'ясувати, не стільки чому певні її твори швидко забуваються, скільки чому деякі з них продовжують бути значущими сотні, а то й тисячі років після їх написання. Якщо і є відповідь на це запитання, я впевнений, що вона має бути різною для кожного з таких творів і їх авторів.
Приклад Гоголя є дуже показовим в цьому сенсі, бо його проза містить в собі щось таке, що може бути названо чудністю - не тою, яка притаманна якійсь далекій у часі чи просторі дійсності, а тою, яка характеризує наш сьогоднішній світ. Саме завдяки цій чудності Гоголя часто згадують разом з Францем Кафкою, який також допоміг нам відчути, що у світі є щось дивне, що - незважаючи на твердження російських формалістів - не зникає з плином часу.
Гоголя дуже часто відносили до тих авторів, життя яких дуже важко пов'язати з їх текстами. Насправді, іноді здається, що Гоголь був людиною, яка мала кілька різних життів.
Він мешкав у різних країнах, змінив декілька професій, і, на відміну від, скажімо, Пушкіна, написав більшість своїх творів мимохідь, без видимого зв'язку між ними й точними місцями чи часом їх написання.