«делікатна, дуже скромна і дуже спокійна з вигляду, - така спокійна, що успокоює навіть погляд на її портрет» . Автор повісті часто згадує очі Роксолани, а очі, звісно, - дзеркало душі. Вони були сині, часом випромінювали ласку, а іноді - в них мигтіла чаша чорної отруї». Прикрашало дівчину й волосся: воно було золотисте і сяяло так, що аж очі засліплювало. Сулейман запримітив, що личко в невільниці «біленьке як сніг з таким відтінком, як у першого пуп’янка рози, а таке лагідне, як у його матері, що все боїться за нього».
