«Хто сказав, що моя вітчизна – Україна? Вітчизна є те, чого шукає наша душа, що для неї наймиліше» Кому належать ці слова? Чи згодні ви з героєм? Думку обгрунтуйте, спираючись на твір.
В центрі розповіді – звичайний рядовий боєць Іван Терешка. Він родом з Білорусії, це фізично міцний 25-річний хлопець; знайома з дитинства селянська праця загартувала його, зробила сильним і витривалим. В полку він нічим не виділявся серед інших піхотинців, за колишні бої отримав три подяки від командування та дві медалі «За відвагу» і думав, що на більше не здатний. Волею випадку Іван опинився в полоні у німців. Епізод полонення постійно переслідує його в нічних кошмарах (адже тоді, за законом військового часу, здатися в полон автоматично означало стати на бік ворога, тобто зрадити Батьківщині. Не можна допустити, щоб тебе взяли живим в полон. Недарма письменник загострює увагу на цій проблемі. “Нельзя срывать злость на пленных, – з гіркотою думає Іван, – плен – не проступок их, а несчастье, они не сдались в плен – их взяли, а некоторых даже сдали, предали – было и такое”. Івана Терешко, який і в таборі не дозволив себе затоптати, роздавити в нім людину, а після того, як ковтнув повітря свободи і любові, що став ще сильніше, твердіше духом, — він готовий до смертельної сутички з фашистами. Доля підготувала цій людині щось страшніше за смерть: «вибір» Івана, можливо, найнестерпніший для людини, найстрашніший з усіх, які є в повістях Бикова.
В нем Фет обращается к своей возлюбленной, отмечая, что она с самого начал знала о его поэтическом даре и всячески поддерживала начинания своего избранника на литературном поприще. «Ты душою младенческой всё поняла, что? мне высказать тайная сила дала», — отмечает автор. Именно это удивительное взаимопонимание и стало основой для более серьезных чувств. И спустя годы поэт признается, что он по-прежнему неразлучен со своей возлюбленной, хотя с момента ее гибели уже более четверти века.
Все эти годы Фет прожил в надежде на то, что ему удастся устроить свою судьбу и смыть позорное клеймо незаконнорожденного сына. В подобных заботах он попросту не заметил, что жизнь уже подходит к своему логическому завершению. И вот тогда пришло осознание, что прожита она была зря, ведь поэт не сумел добиться самого главного – удержать и сохранить свою любовь. Однако воспоминания о Марии Лазич по-прежнему согревают его душу. «Та трава, что вдали на могиле твоей, здесь на сердце, чем старе оно, тем свежей», — отмечает автор. Он убежден, что свидетелями этой любви являются звезды, которые наверняка влюбленным обрести друг друга в ином мире. Ведь столь яркие чувства являются уделом лишь избранных. Именно поэтому Фет не боится смерти, а мечтает о ней, отмечая: «Нас с тобой ожидает особенный суд; он сумеет нас сразу в толпе различить, и мы вместе придём, нас нельзя разлучить!»
В центрі розповіді – звичайний рядовий боєць Іван Терешка. Він родом з Білорусії, це фізично міцний 25-річний хлопець; знайома з дитинства селянська праця загартувала його, зробила сильним і витривалим. В полку він нічим не виділявся серед інших піхотинців, за колишні бої отримав три подяки від командування та дві медалі «За відвагу» і думав, що на більше не здатний. Волею випадку Іван опинився в полоні у німців. Епізод полонення постійно переслідує його в нічних кошмарах (адже тоді, за законом військового часу, здатися в полон автоматично означало стати на бік ворога, тобто зрадити Батьківщині. Не можна допустити, щоб тебе взяли живим в полон. Недарма письменник загострює увагу на цій проблемі. “Нельзя срывать злость на пленных, – з гіркотою думає Іван, – плен – не проступок их, а несчастье, они не сдались в плен – их взяли, а некоторых даже сдали, предали – было и такое”. Івана Терешко, який і в таборі не дозволив себе затоптати, роздавити в нім людину, а після того, як ковтнув повітря свободи і любові, що став ще сильніше, твердіше духом, — він готовий до смертельної сутички з фашистами. Доля підготувала цій людині щось страшніше за смерть: «вибір» Івана, можливо, найнестерпніший для людини, найстрашніший з усіх, які є в повістях Бикова.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/alpiyska-balada-harakteristika-dzhuliyi/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua
В нем Фет обращается к своей возлюбленной, отмечая, что она с самого начал знала о его поэтическом даре и всячески поддерживала начинания своего избранника на литературном поприще. «Ты душою младенческой всё поняла, что? мне высказать тайная сила дала», — отмечает автор. Именно это удивительное взаимопонимание и стало основой для более серьезных чувств. И спустя годы поэт признается, что он по-прежнему неразлучен со своей возлюбленной, хотя с момента ее гибели уже более четверти века.
Все эти годы Фет прожил в надежде на то, что ему удастся устроить свою судьбу и смыть позорное клеймо незаконнорожденного сына. В подобных заботах он попросту не заметил, что жизнь уже подходит к своему логическому завершению. И вот тогда пришло осознание, что прожита она была зря, ведь поэт не сумел добиться самого главного – удержать и сохранить свою любовь. Однако воспоминания о Марии Лазич по-прежнему согревают его душу. «Та трава, что вдали на могиле твоей, здесь на сердце, чем старе оно, тем свежей», — отмечает автор. Он убежден, что свидетелями этой любви являются звезды, которые наверняка влюбленным обрести друг друга в ином мире. Ведь столь яркие чувства являются уделом лишь избранных. Именно поэтому Фет не боится смерти, а мечтает о ней, отмечая: «Нас с тобой ожидает особенный суд; он сумеет нас сразу в толпе различить, и мы вместе придём, нас нельзя разлучить!»