В романе «герой нашего времени» Лермонтов поставил своей задачей всесторонне и многогранно раскрыть личность современника, показать портрет «героя времени», «составленный из всего нашего поколения, в полном их развитии, как сказал автор в предисловии к роману. Все сюжетные линии сведены к центральному образу: Печорин и Грушницкий, Печорин и Вернер, Печорин и Вулич, Печорин и Максим Максимыч, Печорин и горцы, Печорин и контрабандисты, Печорин и «водяное общество». При этом особую линию представляют любовные сюжеты, присутствующие почти в каждой из частей романа. Ведь одна из главных особенностей современника, по мнению Лермонтова, это «преждевременная старость души», при которой «…царствует в душе какой-то холод тайный, / Когда огонь кипит в крови». Таков и Печорин: он не любить беззаветно и преданно, эгоизм губит самые лучшие и добрые его чувства. Именно это проявляется в его взаимоотношениях со всеми героинями романа – Бэлой, Верой и, конечно же, княжной Мери.
История о том, как Печорин добивается расположения и любви этой девушки, составляет сюжетную основу части «Княжна Мери». Именно здесь с глубоким психологизмом Лермонтов показывает тайные мотивы поступков Печорина, который стремится всегда и во всем властвовать, сохраняя собственную свободу. Людей он делает игрушками в своих руках, заставляя играть по своим правилам. А в результате – разбитые сердца, страдания и гибель тех, кто встретился на его пути. Он и правда подобен «палачу в пятом акте трагедии». Именно такова его роль в судьбе Мери. Девушка, принадлежащая, как и Печорин, высшему свету, княжна Мери впитала в себя с детства многое из морали и нравов ее окружения. Она красива, горда, неприступна, но в то же время любит поклонение и внимание к себе. Порой, она кажется избалованной и капризной, а потому разработанный Печорин план ее «соблазнения» поначалу не вызывает у читателя сильного осуждения.
Но мы замечаем и другие качества Мери, прячущиеся за внешностью светской красавицы. Она внимательна к Грушницкому, которого считает бедным, страдающим молодым человеком. Она не выносит показного бахвальства и пошлости офицеров, составляющих «водяное общество». Княжна Мери проявляет сильный характер, когда Печорин начинает осуществлять свой «план» завоевания ее сердца. Но вот беда – Печорин признается, что не любит «женщин с характером». Он делает все, чтобы сломать их, покорить себе. И, к сожалению, Мери пала его жертвой, как и другие. Виновна ли она в этом? Для того чтобы понять это, надо посмотреть, на чем «играет» Печорин, завоевывая ее расположение. Ключевая сцена – это беседа Печорина с Мери на прогулке у провала. «Приняв глубоко тронутый вид», герой «исповедуется» перед неопытной девушкой. Он рассказывает ей о том, как все с детства видели в нем пороки, и в результате он стал «нравственным калекой». Конечно, частица правды есть в этих словах. Но главная задача Печорина – вызвать сочувствие девушки. И действительно, ее добрая душа тронута этим рассказам, а в результате – она полюбила Печорина за его «страдания». И чувство это оказалось глубоко и серьезно, без грани кокетства и самолюбования. А Печорин – он достиг своей цели: «…Ведь есть необъятное наслаждение в обладании молодой, едва распустившейся души!» - цинично замечает герой. Последняя сцена объяснения Печорина и Мери вызывает острое сочувствие к несчастной девушке. Даже самому Печорину «стало жаль ее». Но приговор беспощаден, карты раскрыты: герой объявляет, что лишь смеялся над ней. И княжне остается только страдать и ненавидеть его, а читателю – размышлять о том, каким жестоким может быть человек, поглощенный эгоизмом и жаждой достичь своих целей, невзирая ни на что.
Червоні вітрила — спочатку з’являються перед нами як конкретний предмет — іграшка, зроблена для продажу Лонгреном, батьком головної героїні Ассоль. Відомий збирач народних переказів Егль, побачивши в руках дівчинки чудову іграшку — вітрильник з червоними вітрилами, сказав їй дивну річ: «Ти будеш великою, Ассоль. Одного разу ранком у морській далечині під сонцем блисне червоне вітрило. Сяюча громада червоних вітрил білого корабля рушить, розсікаючи хвилі, просто до тебе... Красивий принц посадить тебе в човен, привезе на корабель, і ти виїдеш назавжди до блискучої країни, де сходить сонце і де зірки спустяться з неба, щоб привітати тебе з приїздом».
Казкар посіяв у душу юної Ассоль зернятко мрії про диво. Серед сірих буднів її підтримувала віра в диво, і воно сталося. Але Ассоль, з її мрією про принца і червоні вітрила живе в оточенні злісних людей — мешканців Каперни, абсолютно нечулих до прекрасного. Мешканці Каперни не розповідали казок, не співали пісень, вони думали тільки про повсякденні справи. Ассоль теж думає про хліб насущний, але мрія піднімає її над буденним життям. Герої Гріна відрізняються від оточуючих людей. Мешканці Каперни живуть приземленно. А ті, хто хотів жити інакше, іноді не витримували тиску оточуючих: так, став п’яницею добрий вугляр, що завдяки Ассоль зміг побачити ніжні розписи на лозинах старого вугільного кошика. У світі несправедливості, у якому живуть герої Гріна, добро так само незвичайне, як червоні вітрила.
Основний конфлікт «Пурпурових вітрил» — конфлікт мрії Ассоль і дійсності, піднесеної натури з реальним життям. Образ вітрила використовувався в літературі багато разів. Вітрило немов кличе в невідому далечінь, де на героя чекає прекрасне майбутнє, щастя. Але вітрила зазвичай бувають із грубої парусини сірого кольору, а тут — червоні й шовкові. Такі вітрила можна зшити, але в житті подібне марнотратство зустрінеться нечасто. Це диво, але рукотворне. Пурпурові вітрила — символ здійсненної мрії, неминучого торжества сил добра над силами зла. Думкою звертаючись до дочки, Лонгрен думає: «Багато доведеться в майбутньому побачити тобі не пурпурових, а брудних і хижих вітрил; здалеку — ошатних і білих, поблизу — рваних і нахабних».
Пурпуровий колір набуває в творі особливого смислу. Пурпуровий колір — колір життя. Пурпуровий колір для героїв О. Гріна має символічне значення: він говорить про те, що можна досягти незбутнього, перетворити казку на реальність. Пурпурові вітрила — це справа рук самої людини. Капітан Грей скаже чудові слова: «Я зрозумів одну нехитру істину: Вона в тому, щоб робити так звані дива своїми руками». Пурпурові вітрила — це казка, що стала дійсністю, дивом, так просто зробленим людиною для іншої людини. Грей знайшов своє щастя, коли подарував Ассоль її дитячу мрію. Фінал повісті звучить як гімн мрії, як торжество духовного початку в людині. Грін стверджує, що шлях людини повинний бути освячений великою заповітною метою. Вона додасть йому стійкості і шляхетності у боротьбі з негодами життя. Казкові пурпурові вітрила допомагають читачеві дійти висновку, що високе покликання людини в тому, «щоб робити так звані дива своїми руками».
Багато поколінь читачів із захопленням читають цю прекрасну казку. І щоразу Грін переконує нас, що людина не може жити без високої мрії, що в кожному серці живуть свої червоні вітрила. Вони наближаються до берега, що чекає їх, і кожну мить здійснюється багато надій, великих і маленьких.
История о том, как Печорин добивается расположения и любви этой девушки, составляет сюжетную основу части «Княжна Мери». Именно здесь с глубоким психологизмом Лермонтов показывает тайные мотивы поступков Печорина, который стремится всегда и во всем властвовать, сохраняя собственную свободу. Людей он делает игрушками в своих руках, заставляя играть по своим правилам. А в результате – разбитые сердца, страдания и гибель тех, кто встретился на его пути. Он и правда подобен «палачу в пятом акте трагедии». Именно такова его роль в судьбе Мери. Девушка, принадлежащая, как и Печорин, высшему свету, княжна Мери впитала в себя с детства многое из морали и нравов ее окружения. Она красива, горда, неприступна, но в то же время любит поклонение и внимание к себе. Порой, она кажется избалованной и капризной, а потому разработанный Печорин план ее «соблазнения» поначалу не вызывает у читателя сильного осуждения.
Но мы замечаем и другие качества Мери, прячущиеся за внешностью светской красавицы. Она внимательна к Грушницкому, которого считает бедным, страдающим молодым человеком. Она не выносит показного бахвальства и пошлости офицеров, составляющих «водяное общество». Княжна Мери проявляет сильный характер, когда Печорин начинает осуществлять свой «план» завоевания ее сердца. Но вот беда – Печорин признается, что не любит «женщин с характером». Он делает все, чтобы сломать их, покорить себе. И, к сожалению, Мери пала его жертвой, как и другие. Виновна ли она в этом? Для того чтобы понять это, надо посмотреть, на чем «играет» Печорин, завоевывая ее расположение. Ключевая сцена – это беседа Печорина с Мери на прогулке у провала. «Приняв глубоко тронутый вид», герой «исповедуется» перед неопытной девушкой. Он рассказывает ей о том, как все с детства видели в нем пороки, и в результате он стал «нравственным калекой». Конечно, частица правды есть в этих словах. Но главная задача Печорина – вызвать сочувствие девушки. И действительно, ее добрая душа тронута этим рассказам, а в результате – она полюбила Печорина за его «страдания». И чувство это оказалось глубоко и серьезно, без грани кокетства и самолюбования. А Печорин – он достиг своей цели: «…Ведь есть необъятное наслаждение в обладании молодой, едва распустившейся души!» - цинично замечает герой. Последняя сцена объяснения Печорина и Мери вызывает острое сочувствие к несчастной девушке. Даже самому Печорину «стало жаль ее». Но приговор беспощаден, карты раскрыты: герой объявляет, что лишь смеялся над ней. И княжне остается только страдать и ненавидеть его, а читателю – размышлять о том, каким жестоким может быть человек, поглощенный эгоизмом и жаждой достичь своих целей, невзирая ни на что.
Червоні вітрила — спочатку з’являються перед нами як конкретний предмет — іграшка, зроблена для продажу Лонгреном, батьком головної героїні Ассоль. Відомий збирач народних переказів Егль, побачивши в руках дівчинки чудову іграшку — вітрильник з червоними вітрилами, сказав їй дивну річ: «Ти будеш великою, Ассоль. Одного разу ранком у морській далечині під сонцем блисне червоне вітрило. Сяюча громада червоних вітрил білого корабля рушить, розсікаючи хвилі, просто до тебе... Красивий принц посадить тебе в човен, привезе на корабель, і ти виїдеш назавжди до блискучої країни, де сходить сонце і де зірки спустяться з неба, щоб привітати тебе з приїздом».
Казкар посіяв у душу юної Ассоль зернятко мрії про диво. Серед сірих буднів її підтримувала віра в диво, і воно сталося. Але Ассоль, з її мрією про принца і червоні вітрила живе в оточенні злісних людей — мешканців Каперни, абсолютно нечулих до прекрасного. Мешканці Каперни не розповідали казок, не співали пісень, вони думали тільки про повсякденні справи. Ассоль теж думає про хліб насущний, але мрія піднімає її над буденним життям. Герої Гріна відрізняються від оточуючих людей. Мешканці Каперни живуть приземленно. А ті, хто хотів жити інакше, іноді не витримували тиску оточуючих: так, став п’яницею добрий вугляр, що завдяки Ассоль зміг побачити ніжні розписи на лозинах старого вугільного кошика. У світі несправедливості, у якому живуть герої Гріна, добро так само незвичайне, як червоні вітрила.
Основний конфлікт «Пурпурових вітрил» — конфлікт мрії Ассоль і дійсності, піднесеної натури з реальним життям. Образ вітрила використовувався в літературі багато разів. Вітрило немов кличе в невідому далечінь, де на героя чекає прекрасне майбутнє, щастя. Але вітрила зазвичай бувають із грубої парусини сірого кольору, а тут — червоні й шовкові. Такі вітрила можна зшити, але в житті подібне марнотратство зустрінеться нечасто. Це диво, але рукотворне. Пурпурові вітрила — символ здійсненної мрії, неминучого торжества сил добра над силами зла. Думкою звертаючись до дочки, Лонгрен думає: «Багато доведеться в майбутньому побачити тобі не пурпурових, а брудних і хижих вітрил; здалеку — ошатних і білих, поблизу — рваних і нахабних».
Пурпуровий колір набуває в творі особливого смислу. Пурпуровий колір — колір життя. Пурпуровий колір для героїв О. Гріна має символічне значення: він говорить про те, що можна досягти незбутнього, перетворити казку на реальність. Пурпурові вітрила — це справа рук самої людини. Капітан Грей скаже чудові слова: «Я зрозумів одну нехитру істину: Вона в тому, щоб робити так звані дива своїми руками». Пурпурові вітрила — це казка, що стала дійсністю, дивом, так просто зробленим людиною для іншої людини. Грей знайшов своє щастя, коли подарував Ассоль її дитячу мрію. Фінал повісті звучить як гімн мрії, як торжество духовного початку в людині. Грін стверджує, що шлях людини повинний бути освячений великою заповітною метою. Вона додасть йому стійкості і шляхетності у боротьбі з негодами життя. Казкові пурпурові вітрила допомагають читачеві дійти висновку, що високе покликання людини в тому, «щоб робити так звані дива своїми руками».
Багато поколінь читачів із захопленням читають цю прекрасну казку. І щоразу Грін переконує нас, що людина не може жити без високої мрії, що в кожному серці живуть свої червоні вітрила. Вони наближаються до берега, що чекає їх, і кожну мить здійснюється багато надій, великих і маленьких.