Найголовніша умова світу, в якому я хотів би жити – це відсутність війни. Мені дуже хочеться жити в світі, в якому панує добро, радість, щастя. І щоб були відсутні злість, війна, презирство до інших людей і націй.
Війна – це найстрашніше, що може трапитися в житті кожної людини. Війна руйнує все навколишнє, гинути тисячі простих людей. При цьому ті, хто зав'язують і оголошують війну не стануть вмирати поруч із простими бійцями. Наше покоління живе в таке не спокійний час, коли абсолютно незрозуміло, що буде завтра. Якщо раптом почнеться війна, то мій батько і батьки моїх друзів зобов'язані будуть піти воювати. У цьому випадку немає жодних гарантій, що потім вони повернутися додому живими і здоровими.
Мені цього дуже не хочеться.
Так само в світі, в якому мені хотілося б жити, повинно бути якомога більше добра і участі. Дуже хочеться, щоб люди ставилися один до одного з великою теплотою. Щоб ми всі розуміли, що словом можна дуже серйозно поранити душу, причому це буде набагато більш серйозна травма, ніж будь-яка тілесна. У світі, в якому мені хотілося б жити, люди будуть ходити по вулицях і посміхатися один одному. А не так, як зараз, всі ходять з ранку похмурі, ніхто не посміхається. Таке відчуття, що вся радість просто пішла відразу з цих людей і більше не приходить. Так само на вулицях не буде жебраків, які просять милостиню. Про них буде дбати держава, як годиться. Їм буде вистачати коштів на те, щоб жити гідно.
Дуже хочеться, щоб повертаючись увечері з тренувань, можна було не переживати ні дітям, ні батькам, про те, що можлива зустріч з « не найкращими компаніями». Для мене дуже важливо, щоб в світі, в якому я живу, було безпечно.
І, звичайно, повага до старших поколінь. Схоже, що ми стали забувати, завдяки кому ми взагалі живемо. Ветерани, що воювали, проливали свою кров, заради того, щоб ми зараз могли жити, радіти, щоб ми не бачили того жаху війни, які пережили вони самі. І все, що він нас вимагається – це повага і хороші умови життя. Але все частіше я помічаю, що стареньких дідусів і бабусь навіть не поступаються місцем у громадському транспорті! Я не хочу, щоб таке було в світі, в якому я жив. Повага – це дуже важливо. Особливо важливо повагу до старших поколінь.
Саме в такому, добром, повному щастя і любові, дружби, взаємодо поваги, світі, мені б дуже хотілося жити в майбутньому!
Ми́ргород— сборник повестей Николая Васильевича Гоголя, который позиционируется как продолжение «Вечеров на хуторе близ Диканьки». Повести в этом сборнике основаны на украинском фольклоре и имеют много общего между собой. Считается, что прототипами некоторых персонажей стали родные Гоголя и люди, которых он знал, пока жил на Украине. В этом сборнике, в отличие от «Диканьки», где был Рудый Панько, нет единого «издателя», замыкающего цикл рассказов.
Несмотря на то, что истории сгруппированы, их можно читать и по отдельности, не теряя смысла каждой повести. Миргород был опубликован в двух томах, по две повес.
Найголовніша умова світу, в якому я хотів би жити – це відсутність війни. Мені дуже хочеться жити в світі, в якому панує добро, радість, щастя. І щоб були відсутні злість, війна, презирство до інших людей і націй.
Війна – це найстрашніше, що може трапитися в житті кожної людини. Війна руйнує все навколишнє, гинути тисячі простих людей. При цьому ті, хто зав'язують і оголошують війну не стануть вмирати поруч із простими бійцями. Наше покоління живе в таке не спокійний час, коли абсолютно незрозуміло, що буде завтра. Якщо раптом почнеться війна, то мій батько і батьки моїх друзів зобов'язані будуть піти воювати. У цьому випадку немає жодних гарантій, що потім вони повернутися додому живими і здоровими.
Мені цього дуже не хочеться.
Так само в світі, в якому мені хотілося б жити, повинно бути якомога більше добра і участі. Дуже хочеться, щоб люди ставилися один до одного з великою теплотою. Щоб ми всі розуміли, що словом можна дуже серйозно поранити душу, причому це буде набагато більш серйозна травма, ніж будь-яка тілесна. У світі, в якому мені хотілося б жити, люди будуть ходити по вулицях і посміхатися один одному. А не так, як зараз, всі ходять з ранку похмурі, ніхто не посміхається. Таке відчуття, що вся радість просто пішла відразу з цих людей і більше не приходить. Так само на вулицях не буде жебраків, які просять милостиню. Про них буде дбати держава, як годиться. Їм буде вистачати коштів на те, щоб жити гідно.
Дуже хочеться, щоб повертаючись увечері з тренувань, можна було не переживати ні дітям, ні батькам, про те, що можлива зустріч з « не найкращими компаніями». Для мене дуже важливо, щоб в світі, в якому я живу, було безпечно.
І, звичайно, повага до старших поколінь. Схоже, що ми стали забувати, завдяки кому ми взагалі живемо. Ветерани, що воювали, проливали свою кров, заради того, щоб ми зараз могли жити, радіти, щоб ми не бачили того жаху війни, які пережили вони самі. І все, що він нас вимагається – це повага і хороші умови життя. Але все частіше я помічаю, що стареньких дідусів і бабусь навіть не поступаються місцем у громадському транспорті! Я не хочу, щоб таке було в світі, в якому я жив. Повага – це дуже важливо. Особливо важливо повагу до старших поколінь.
Саме в такому, добром, повному щастя і любові, дружби, взаємодо поваги, світі, мені б дуже хотілося жити в майбутньому!
Объяснение:
Ми́ргород— сборник повестей Николая Васильевича Гоголя, который позиционируется как продолжение «Вечеров на хуторе близ Диканьки». Повести в этом сборнике основаны на украинском фольклоре и имеют много общего между собой. Считается, что прототипами некоторых персонажей стали родные Гоголя и люди, которых он знал, пока жил на Украине. В этом сборнике, в отличие от «Диканьки», где был Рудый Панько, нет единого «издателя», замыкающего цикл рассказов.
Несмотря на то, что истории сгруппированы, их можно читать и по отдельности, не теряя смысла каждой повести. Миргород был опубликован в двух томах, по две повес.
Вроде так.