Какой темой объединены следующие произведения: «Рождественская звезда» Б.Пастернака, «Щелкунчик и Мышиный король» Гофмана, «Мальчик у Христа на елке» Ф.М.Достоевского У МЕНЯ СОЧ
Ходынкой началось – Ходынкой и кончится' – так говорили в народе о царствовании последнего русского императора Николая II. Жуткая давка, устроенная при коронационных торжествах, унесла не одну сотню жизней, стала мрачным предзнаменованием грядущих несчастий для династии и государства. Ходынской трагедии посвящены самые яркие и горькие страницы повествования Бориса Васильева. Но, разумеется, автор не ограничивается описанием лишь этого события. В романе – размышления о русской интеллигенции, о чести и долге перед Отечеством, о тех мучительных испытаниях, которые ему предстоит пережить...
Рай і пекло – це об’єктивна реальність людського й ангельського буття. І існують вони ніби в трьох іпостасях. По-перше, як рай, так і пекло – в серці нашому. Як і стверджує блаженний Августин: Не шукай пекла під землею чи де-інде: воно в серці твоєму! Коли наша душа знаходиться у пітьмі незнання Бога й Істини – це то і є суще пекло (грецькою “ад” – “місце темряви”). Коли ми відокремлюємось від Бога невір’ям та нелюбовністю своєю, – це в дійсності і є “тьма кромішня”, або ж “зовнішня” (від слова “крім”, “окрім” – тобто опріч, поза, без: “відділити” – “відокремити”. Темрява зовнішня, перебування поза єднанням із Богом, без світла Духу Божого, – тьма бездуховності). І в пітьмі цій зовнішній – лише плач (плач від нещасливості своєї, від неможливості повного задовільнення “усезростаючих потреб” плоті: “Дві дочки в кровожерця: «Дай, дай!»” (Притч. 30.15); і від страждань, породжених жадібністю людською – за словом святого Григорія Богослова: “Сластолюбством ми купуємо собі пошкодження”), та “скрегіт зубовний” (скрегіт зубів від злості на оточуючих, Бога, та й на самих себе. Згадаймо, що коли побивали архідиякона Степана камінням, то “скреготали на нього зубами…”). Що стосується раю, то й він так само реальний, як і пекло, і так само проявляється на трьох рівнях: в серці окремої особистості, в Церкві праведників, і містично, як Небо або Царство Небесне, Царство Духа Любові. Стан раю в серці людини знаменується станом досконалої, всепоглинаючої любові, миру, радості в Дусі Святому, – станом абсолютного щастя, духовного зворушення, розчулення, замилування і блаженства, яке неможливо виразить словами. Смисл же ння полягає в тому, щоб іще при житті в грубому, біологічному тілі, причаститися цього невечірнього Світла Христової любові. Щоб у момент воскресіння – переходу, народження в інший світ, духовний, – витримати Суд цього Світла (“Суд же такий, що Світло в світ прийшло…” (Ів. 3.19)), і за законом спорідненості добра й зла (“Що спільного між світлом і тьмою?..”) з’єднатися з світом ангельським у Царстві Божому. А в результаті стати ангелом самому! “Бо як із мертвих воскреснуть (тут як духовно, так і буквально, містично, оживши в духовному, а точніше тонкоматеріальному світі в духовному ж, за Феофаном Затворником – тонкому, ефірному тілі), то не будуть женитись, ані заміж виходити, але будуть, як Ангели на Небесах (“як” – тому, що аби стати ангелом, “вісником” Божим у повному смислі цього слова, необхідний час, – період духовного зростання)” (Мк. 12.25). Бо “міра людська – вона ж і міра Ангела”
Рай і пекло – це об’єктивна реальність людського й ангельського буття. І існують вони ніби в трьох іпостасях. По-перше, як рай, так і пекло – в серці нашому. Як і стверджує блаженний Августин: Не шукай пекла під землею чи де-інде: воно в серці твоєму! Коли наша душа знаходиться у пітьмі незнання Бога й Істини – це то і є суще пекло (грецькою “ад” – “місце темряви”). Коли ми відокремлюємось від Бога невір’ям та нелюбовністю своєю, – це в дійсності і є “тьма кромішня”, або ж “зовнішня” (від слова “крім”, “окрім” – тобто опріч, поза, без: “відділити” – “відокремити”. Темрява зовнішня, перебування поза єднанням із Богом, без світла Духу Божого, – тьма бездуховності). І в пітьмі цій зовнішній – лише плач (плач від нещасливості своєї, від неможливості повного задовільнення “усезростаючих потреб” плоті: “Дві дочки в кровожерця: «Дай, дай!»” (Притч. 30.15); і від страждань, породжених жадібністю людською – за словом святого Григорія Богослова: “Сластолюбством ми купуємо собі пошкодження”), та “скрегіт зубовний” (скрегіт зубів від злості на оточуючих, Бога, та й на самих себе. Згадаймо, що коли побивали архідиякона Степана камінням, то “скреготали на нього зубами…”). Що стосується раю, то й він так само реальний, як і пекло, і так само проявляється на трьох рівнях: в серці окремої особистості, в Церкві праведників, і містично, як Небо або Царство Небесне, Царство Духа Любові. Стан раю в серці людини знаменується станом досконалої, всепоглинаючої любові, миру, радості в Дусі Святому, – станом абсолютного щастя, духовного зворушення, розчулення, замилування і блаженства, яке неможливо виразить словами. Смисл же ння полягає в тому, щоб іще при житті в грубому, біологічному тілі, причаститися цього невечірнього Світла Христової любові. Щоб у момент воскресіння – переходу, народження в інший світ, духовний, – витримати Суд цього Світла (“Суд же такий, що Світло в світ прийшло…” (Ів. 3.19)), і за законом спорідненості добра й зла (“Що спільного між світлом і тьмою?..”) з’єднатися з світом ангельським у Царстві Божому. А в результаті стати ангелом самому! “Бо як із мертвих воскреснуть (тут як духовно, так і буквально, містично, оживши в духовному, а точніше тонкоматеріальному світі в духовному ж, за Феофаном Затворником – тонкому, ефірному тілі), то не будуть женитись, ані заміж виходити, але будуть, як Ангели на Небесах (“як” – тому, що аби стати ангелом, “вісником” Божим у повному смислі цього слова, необхідний час, – період духовного зростання)” (Мк. 12.25). Бо “міра людська – вона ж і міра Ангела”