Клейт хотел создать комедийного «Эдипа» - драму о судье, которое его же собственное расследование неожиданной игрой выясняемых фактов делает подсудимым. Какая публичная сила, выведенная на сцену, по значению равна античному хору?
На Алтае, в устье реки Ини, жил богатырь Сартакпай. Коса у него до земли, брови — точно густой кустарник. Мускулы твердые, как нарост на березе, хоть чашки из них режь.
Когда он охотился, еще ни одной птице не доводилось над его головой пролететь. Он стрелял без промаха.
Быстро бегущих оленей, осторожную кабаргу бил метко. На медведя, на барса он ходил один, крепко держа в руке свою трехпудовую пику с девятигранным наконечником.
Не пустовали его охотничьи мешки-арчимаки, к седлу всегда была приторочена свежая дичь.
Сын Сартакпая, Адучи-мерген, издалека услыхав мерный топот черного иноходца, выбегал встречать отца.
Сноха Оймок готовила старику восемнадцать разных кушаний из дичи, девять вкусных напитков из молока.
Но не был счастлив, не был весел прославленный богатырь Сартакпай. Днем и ночью слышал он плач зажатых камнями алтайских рек. Напрасно бросались они с камня на камень. Не под силу было им одолеть твердые горные кряжи. Брызги воды висели на камнях, как слезы. Горько было Сартакпаю смотреть на слезы алтайских рек, устал он слушать их немолчный стон. И задумал старик пробить алтайским водам дорогу к Ледовитому океану.
Позвал он своего сына:
— Ты, Адучи-мерген сынок, иди к Белухе-горе, поищи пути-дороги для Катуни-реки. Сам я отправлюсь на восток к озеру Улукёль.
Приехал Сартакпай к озеру, спешился, коня в траву пустил, сам на левое колено пал, указательным пальцем правой руки тронул берег Улукёля, и следом за его пальцем потекла река Чулышман. С веселой песней побежали к Чулышману все попутные ручейки и речки, все звонкие ключи и неслышные подземные воды.
Еліза – це дівчина з сім’ї, яка нічим не відрізняється від інших. Її вчителем був Хіггінс, який посперечався зі своїм другом, що всього через деякий час цю дівчину зі звичайного провінційного містечка вже не можна буде впізнати. Видатний драматург показує три стадії розвитку свідомості Елайзи-Галатеї: безграмотна квіткарка, «майже леді», справжня леді, що може вести гостру дискусію. Елайза змінюється протягом усієї п’єси. Проте основа особистості, темперамент зберігаються. «Розумієте, різниця між леді і квіткаркою полягає не в умінні зі смаком вдягатися чи правильно говорити – цього можна навчитися – і не в тому, як вона поводиться, а в тому, як поводяться з нею інші». У четвертій дії «Пігмаліона» перед нами постає зовсім інша Еліза: упевнена в собі жінка, яка так не поступиться власним щастям. Вона навчилася правильної літературної вимови, гідної поведінки у вищому суспільстві. Завдяки наполегливій праці та своїй красі вона підкорила світ, але дивак науковець Гіггінс ніби не помічає її чарів. Проте вона розуміє, що не є господинею в будинку Гіггінса, що він не цінує її як жінку, завдяки досягнутим нею результатам він виграв парі. Еліза розуміє: з одного боку, вона певною мірою закохалася у свого вчителя, з іншого — не була потрібна йому. У цій ситуації дівчина поводиться як справжня леді, яку образили, висловлюючи професорові весь негатив, що накопичився протягом цього часу в її серці. Стає зрозумілим, що Еліза — дуже сильна особистість, але Гіггінса вона ніколи не переможе.
Объяснение:
На Алтае, в устье реки Ини, жил богатырь Сартакпай. Коса у него до земли, брови — точно густой кустарник. Мускулы твердые, как нарост на березе, хоть чашки из них режь.
Когда он охотился, еще ни одной птице не доводилось над его головой пролететь. Он стрелял без промаха.
Быстро бегущих оленей, осторожную кабаргу бил метко. На медведя, на барса он ходил один, крепко держа в руке свою трехпудовую пику с девятигранным наконечником.
Не пустовали его охотничьи мешки-арчимаки, к седлу всегда была приторочена свежая дичь.
Сын Сартакпая, Адучи-мерген, издалека услыхав мерный топот черного иноходца, выбегал встречать отца.
Сноха Оймок готовила старику восемнадцать разных кушаний из дичи, девять вкусных напитков из молока.
Но не был счастлив, не был весел прославленный богатырь Сартакпай. Днем и ночью слышал он плач зажатых камнями алтайских рек. Напрасно бросались они с камня на камень. Не под силу было им одолеть твердые горные кряжи. Брызги воды висели на камнях, как слезы. Горько было Сартакпаю смотреть на слезы алтайских рек, устал он слушать их немолчный стон. И задумал старик пробить алтайским водам дорогу к Ледовитому океану.
Позвал он своего сына:
— Ты, Адучи-мерген сынок, иди к Белухе-горе, поищи пути-дороги для Катуни-реки. Сам я отправлюсь на восток к озеру Улукёль.
Приехал Сартакпай к озеру, спешился, коня в траву пустил, сам на левое колено пал, указательным пальцем правой руки тронул берег Улукёля, и следом за его пальцем потекла река Чулышман. С веселой песней побежали к Чулышману все попутные ручейки и речки, все звонкие ключи и неслышные подземные воды.
Еліза – це дівчина з сім’ї, яка нічим не відрізняється від інших. Її вчителем був Хіггінс, який посперечався зі своїм другом, що всього через деякий час цю дівчину зі звичайного провінційного містечка вже не можна буде впізнати. Видатний драматург показує три стадії розвитку свідомості Елайзи-Галатеї: безграмотна квіткарка, «майже леді», справжня леді, що може вести гостру дискусію. Елайза змінюється протягом усієї п’єси. Проте основа особистості, темперамент зберігаються. «Розумієте, різниця між леді і квіткаркою полягає не в умінні зі смаком вдягатися чи правильно говорити – цього можна навчитися – і не в тому, як вона поводиться, а в тому, як поводяться з нею інші». У четвертій дії «Пігмаліона» перед нами постає зовсім інша Еліза: упевнена в собі жінка, яка так не поступиться власним щастям. Вона навчилася правильної літературної вимови, гідної поведінки у вищому суспільстві. Завдяки наполегливій праці та своїй красі вона підкорила світ, але дивак науковець Гіггінс ніби не помічає її чарів. Проте вона розуміє, що не є господинею в будинку Гіггінса, що він не цінує її як жінку, завдяки досягнутим нею результатам він виграв парі. Еліза розуміє: з одного боку, вона певною мірою закохалася у свого вчителя, з іншого — не була потрібна йому. У цій ситуації дівчина поводиться як справжня леді, яку образили, висловлюючи професорові весь негатив, що накопичився протягом цього часу в її серці. Стає зрозумілим, що Еліза — дуже сильна особистість, але Гіггінса вона ніколи не переможе.