Кожної людини повинні бути Краса, Натхнення, Радість і Таємниця. Вони виховують і вивищують нашу душу, вони роблять нас Людьми, дають нам можливість творити і мріяти, сили прагнути до мети і боротися. У них ми черпаємо заспокоєння і надію, вони дають нам відчуття впевненості у нашому мінливому світі. Ця розповідь показує, що Краса, Натхнення і Радість – навколо нас, потрібно тільки придивитися, помітити їх і зрозуміти, що все не так погано, якщо ми можемо це бачити і відчувати. І Таємниця не тільки в тому, що Краса вічна, а ще і в тому, що вона – у всьому, що нас оточує, від величезного неба до маленького листочка, від крихітної квітки в траві до птиці в небі. І коли ми розуміємо, що це – назавжди, розуміємо і те, що не може бути все погано, що ще є чому радіти і чим надихатися. І це – вже щастя.На мене справила сильне враження саме картина Леонардо да Вінчі – «Мона Ліза дель Джоконда». Нечіткий зеленувато-сірий пейзаж у серпанку створює перспективу і загадковість, контрастуючи з темним одягом Джоконди, що, у свою чергу, підкреслює її обличчя, повне внутрішнього світла, ніжною сили і таємниці.Здається, що вона поза часом, тому що дізналася щось важливе, і тепер це оберігає її і дає надію і впевненість. Але Мона Ліза, незважаючи на м’яку посмішку, справляє враження дуже впевненої жінки, тільки впевненість ця непомітна і не показна, просто це – невід’ємна частина її натури. Її обличчя полонить жіночністю і мудрістю, і не вікової, а жіночої, і це робить Джоконду еталоном жіночності ще на довгі роки, адже не дарма ж кажуть: «посмішка Джоконди».Мені і справді Джоконда здається вічною. Вічний пейзаж за її спиною, його сірувато-блакитна холодність і таємнича димка, вічні невимушені складки сукні Мони Лізи, вічна її м’яка, загадкова і нескінченно жіночна усмішка. Неначе вона існувала завжди, дивилася на людей з рами картини і терпляче чекала зміни століття. Чекала, поки людина повірить у себе, розкриє всі можливості свого тіла і розуму та стане вільною. Саме з таким настроєм і в таку епоху писав її Леонардо да Вінчі. І, судячи з мудрості і впевненості її погляду, цей день настане. А до тих пір Джоконда буде чекати в своїй терплячій мудрості, даруючи все новим і новим поколінням загадку своєї посмішки.Не дарма сказано, що той, хто не поважає свого минулого, не може будувати майбутнє. Культурні пам’ятники іноді – це єдине, що залишилося нам від наших предків. Пам’ятки старовини можуть багато розповісти і про історію нашого народу, і про його культурні традиції. Звичайно, правильно і повно розшифрувати їх можуть тільки фахівці, але це ж не значить, що ми не повинні поважати і берегти свідоцтва минулого.Виховання такої поваги та бережливого ставлення повинно входити в кожну загальноосвітню програму і мати місце в кожній родині, особливо зараз, коли відбувається становлення нашої молодої держави і нашої нації. Найчастіше зневажливе ставлення до історично цінних знахідок під час будівництва викликано стислими термінами, тому потрібно культивувати в громадянах пріоритет духовних цінностей над матеріальними. Історія не важливіше сьогодення і майбутнього, але вона їх супутниця, вона втілює те, що було, і те, чого не змінити. Її потрібно шанувати і вивчати. І ключ до неї найчастіше – саме пам’ятники культури, такі, як «Портрет пані Лізи дель Джоконди» Леонардо да Вінчі.
Литературная судьба Бунина складывалась очень удачно. Критика хвалила его произведения. Он часто путешествовал как по России, так и за ее пределами. У вас на столах лежат листочки с изображением «бунинских мест» (см. рис. 4). Он жил и работал и в Ельце, и в Орле, и в Одессе, и многих других городах. Жизнь поэта сложилась таким образом, что он вынужден был прожить долгие годы вдали от Родины. Дело в том, что Бунин не принял Октябрьскую революцию, как, впрочем, и многие другие интеллигентные люди, и эмигрировал в Париж, но до конца своих дней мечтал вернуться в Россию. Умер И.А. Бунин в 2 ч. ночи с 7-го на 8 ноября 1953 года. Сами похороны состоялись намного позже – 30 января 1954 года (до этого прах находился во временном склепе) на русском кладбище Сен-Женевьев де Буа под Парижем.
Бунин является лауреатом Нобелевской премии, которую ему присудили в 1933 году.
– Что это за премия и кому ее вручают? (Названа она в честь ее основателя Нобеля; вручают людям, внесшим вклад в развитие какой-либо науки.)
Какова же поэзия Бунина? На этот вопрос нам предстоит ответить сегодня.
Бунин начинал свой творческий путь обособленно, поскольку не примыкал ни к одной из литературных группировок.
Литературная судьба Бунина складывалась очень удачно. Критика хвалила его произведения. Он часто путешествовал как по России, так и за ее пределами. У вас на столах лежат листочки с изображением «бунинских мест» (см. рис. 4). Он жил и работал и в Ельце, и в Орле, и в Одессе, и многих других городах. Жизнь поэта сложилась таким образом, что он вынужден был прожить долгие годы вдали от Родины. Дело в том, что Бунин не принял Октябрьскую революцию, как, впрочем, и многие другие интеллигентные люди, и эмигрировал в Париж, но до конца своих дней мечтал вернуться в Россию. Умер И.А. Бунин в 2 ч. ночи с 7-го на 8 ноября 1953 года. Сами похороны состоялись намного позже – 30 января 1954 года (до этого прах находился во временном склепе) на русском кладбище Сен-Женевьев де Буа под Парижем.
Бунин является лауреатом Нобелевской премии, которую ему присудили в 1933 году.
– Что это за премия и кому ее вручают? (Названа она в честь ее основателя Нобеля; вручают людям, внесшим вклад в развитие какой-либо науки.)
Какова же поэзия Бунина? На этот вопрос нам предстоит ответить сегодня.
Бунин начинал свой творческий путь обособленно, поскольку не примыкал ни к одной из литературных группировок.