ответ:Онегин надеялся, что деревня хоть как-то скрасит его жизнь, но после двух дней, в течение которых он развлекался и привыкал к новой обстановке, ему и там все наскучило. Чувства Онегина остыли, а вместе с чувствами уснула и душа.
После первой встречи и получения письма Татьяны Онегин изменился. Он стал думать о людях, окружающих его, об их судьбах:
"Но, получив посланье Тани,
Онегин живо тронут был;
Язык девических мечтаний
В нем думы роем возмутил…"
Даже при встрече с Татьяной в саду Онегин признается ей в братской любви:
"Мечтам и годам нет возврата;
Не обновлю души моей…
Я вас люблю любовью брата
И, может быть, еще нежней."
Он дал Татьяне совет учиться властвовать собой, сам Пушкин одобряет его благородный поступок.
Изменился и образ жизни Онегина. Пушкин это описывает так:
"Онегин жил анахоретом;
В седьмом часу вставал он летом
И отправлялся налегке
К бегущей под горой реке;
Певцу Гюльнары подражал,
Сей Геллеспонт переплывал,
Потом свой кофе выпивал,
Плохой журнал перебирая,
И одевался…
…Вот жизнь Онегина святая;
И нечувствительно он ей
Предался, красных летних дней
В беспечной неге не считал,
Забыв и город, и друзей,
И скуку праздничных затей".
Пушкин называет жизнь Онегина в деревне "святой", чего нельзя сказать о его городской жизни.
Чувства Онегина просыпаются и после ссоры с Ленским, его мучают угрызения совести из-за несправедливого поступка. Он сомневается в том, что дуэль состоится, у него возникает мысль предотвратить ее и помириться с Ленским. Но порядки светского общества, слухи о его трусости в случае отказа от дуэли пугают его, и он решается стреляться.
После убийства Ленского Онегин, не найдя себе покоя, уезжает.
Відповідь:"Його звали лицар Айвенго; незважаючи на молодість, жоден з його соратників не перевершив Айвенго в мистецтві володіння зброєю. "
"всі побачили гарні, хоч засмаглі від сонця риси двадцятип'ятирічного юнака з густими русявими кучерями. Обличчя його було бліде, мов смерть, і де-не-де поплямоване кров'ю"
Ровена - до Айвенго: "Дарую тобі цей вінець, лицарю, як нагороду, призначену мужньому переможцеві. І ніколи вінець лицарства не був покладений на більш гідне чоло".
"Чим більше перешкод і труднощів, тим більше слави попереду."
"Ревеко, люба Ревеко! — вигукнув Айвенго. — Це зовсім не жіноча справа. Не наражай себе на небезпеку, тебе можуть поранити чи вбити, і я все життя мучитимусь усвідомленням, що це сталося через мене. Принаймні візьми отого старого щита, прикрийся ним і постарайся якомога менше висуватися за віконну решітку."
"— Але подумайте про ваше королівство, государю, — заперечив Айвенго, — вашому королівству загрожують розпад і міжусобна війна, а вашим підданим — незчисленні лиха, якщо вони втратять свого монарха в одній із тих сутичок, у які вам вгодно втручатися кожен Божий день, на кшталт тієї, від якої ви щойно врятувались." "— Я не хочу ні користуватися його обладунком, ні віддавати його тіло на поталу, — сказав лицар Айвенго. — Він боровся за віру християнську. А нині він упав не від руки людської, а з волі Божої. Але нехай його поховають тихо і скромно, як личить загиблому за неправе діло. "
"Айвенго довго й щасливо жив з Ровеною, бо з ранньої юності їх зв'язували узи взаємної любові. І кохали вони одне одного ще більше тому, що зазнали стільки перешкод до свого з'єднання."
ответ:Онегин надеялся, что деревня хоть как-то скрасит его жизнь, но после двух дней, в течение которых он развлекался и привыкал к новой обстановке, ему и там все наскучило. Чувства Онегина остыли, а вместе с чувствами уснула и душа.
После первой встречи и получения письма Татьяны Онегин изменился. Он стал думать о людях, окружающих его, об их судьбах:
"Но, получив посланье Тани,
Онегин живо тронут был;
Язык девических мечтаний
В нем думы роем возмутил…"
Даже при встрече с Татьяной в саду Онегин признается ей в братской любви:
"Мечтам и годам нет возврата;
Не обновлю души моей…
Я вас люблю любовью брата
И, может быть, еще нежней."
Он дал Татьяне совет учиться властвовать собой, сам Пушкин одобряет его благородный поступок.
Изменился и образ жизни Онегина. Пушкин это описывает так:
"Онегин жил анахоретом;
В седьмом часу вставал он летом
И отправлялся налегке
К бегущей под горой реке;
Певцу Гюльнары подражал,
Сей Геллеспонт переплывал,
Потом свой кофе выпивал,
Плохой журнал перебирая,
И одевался…
…Вот жизнь Онегина святая;
И нечувствительно он ей
Предался, красных летних дней
В беспечной неге не считал,
Забыв и город, и друзей,
И скуку праздничных затей".
Пушкин называет жизнь Онегина в деревне "святой", чего нельзя сказать о его городской жизни.
Чувства Онегина просыпаются и после ссоры с Ленским, его мучают угрызения совести из-за несправедливого поступка. Он сомневается в том, что дуэль состоится, у него возникает мысль предотвратить ее и помириться с Ленским. Но порядки светского общества, слухи о его трусости в случае отказа от дуэли пугают его, и он решается стреляться.
После убийства Ленского Онегин, не найдя себе покоя, уезжает.
Объяснение:
Відповідь:"Його звали лицар Айвенго; незважаючи на молодість, жоден з його соратників не перевершив Айвенго в мистецтві володіння зброєю. "
"всі побачили гарні, хоч засмаглі від сонця риси двадцятип'ятирічного юнака з густими русявими кучерями. Обличчя його було бліде, мов смерть, і де-не-де поплямоване кров'ю"
Ровена - до Айвенго: "Дарую тобі цей вінець, лицарю, як нагороду, призначену мужньому переможцеві. І ніколи вінець лицарства не був покладений на більш гідне чоло".
"Чим більше перешкод і труднощів, тим більше слави попереду."
"Ревеко, люба Ревеко! — вигукнув Айвенго. — Це зовсім не жіноча справа. Не наражай себе на небезпеку, тебе можуть поранити чи вбити, і я все життя мучитимусь усвідомленням, що це сталося через мене. Принаймні візьми отого старого щита, прикрийся ним і постарайся якомога менше висуватися за віконну решітку."
"— Але подумайте про ваше королівство, государю, — заперечив Айвенго, — вашому королівству загрожують розпад і міжусобна війна, а вашим підданим — незчисленні лиха, якщо вони втратять свого монарха в одній із тих сутичок, у які вам вгодно втручатися кожен Божий день, на кшталт тієї, від якої ви щойно врятувались." "— Я не хочу ні користуватися його обладунком, ні віддавати його тіло на поталу, — сказав лицар Айвенго. — Він боровся за віру християнську. А нині він упав не від руки людської, а з волі Божої. Але нехай його поховають тихо і скромно, як личить загиблому за неправе діло. "
"Айвенго довго й щасливо жив з Ровеною, бо з ранньої юності їх зв'язували узи взаємної любові. І кохали вони одне одного ще більше тому, що зазнали стільки перешкод до свого з'єднання."