Николай Гоголь – величайший сатирик своего времени, мастер слова и уникальная личность. В своих произведениях он раскрывал черты людей различных слоев населения, иногда до крайности утрируя их. И это стало основной характеристикой его творчества. Вспоминая труды пера Гоголя, в голову сначала ударяют воспоминания об эмоциях героев – настолько ярко они описаны, а затем уже перед глазами возникает образ самих героев , не только непревзойденный талант, но и внутреннее чутье к психологическим аспектам человеческого мышления, позволяли писать Николаю Васильевичу произведения, которые по сей день служат примером каноничной русской литературы.
Есть у Гоголя произведения, в которых можно проследить его отношение к определенным слоям общества особенно явно. Одним из них является пьеса «Ревизор». Автор высмеивает общественные устои, власть, раскрывая порочность человеческой души, и делает это с тончайшим мастерством умелой сатиры. Отсутствие положительных героев в пьесе заставляет увидеть изнанку прогнившего мира, где каждый человек – порождение серости, пошлости и невежества. Читатель видит утрированное отражение правящей элиты современного мира в образе чиновников, которые, словно голодные псы, не упускают ни единой возможности нажиться на простом народе и пытаются найти выгоду из каждого принятого ими решения.
Произведение Николая Васильевича Гоголя не является повествованием о жизни народа, оно – призыв к действию, яростное желание искоренить порочность и невежество власти. Несмотря на то, что пьеса написана в комедийном жанре, она имеет высокий уровень нравственно-духовной ценности. При рассмотрении персонажей произведения - пустых, недобросовестных, нечестных подхалимов, возникает желание быть лучше, как можно меньше походить на чиновников гоголевской комедии.
Анализируя поведение чиновников, важно отметить, что их действия напрямую связаны с абсолютной безнаказанностью. Городничий не только дает полную волю чиновникам, но и сам показывает себя как человека грешного, порочного. Читатель «знакомится» с характерами персонажей, в первую очередь, благодаря их говорящим фамилиям: Уховертов, Ляпкин-Тяпкин, Хлопов и другие. Такой прием завершить образы бездуховных представителей общества, сохраняя ноту комедийности.
Пьеса «Ревизор» направлена против всего, что чуждо нравственности и духовности: казнокрадства, нечестности, коррупции… Произведение заканчивается немой сценой, которая тоже немало сказать читателю.
Брати: добрі, милосердні, маючи малі сили та кмітливість, рятують великого звіра; чесні, непідкупні, бережно ставляться до природи. Маленькі, але розумні та справедливі.
– «Обидва плечисті, обидва з широкими, лагідними лицями, і схожі один на одного так, як маленький гриб-підберезник схожий на свого більшого сусіда»;
– «Вони охопили зором ріку, і їхні лиця ще більше пом’якшали од навколишнього простору…»;
– «Але старший брат був розсудливий та відважний, і сокира в його руках не закуняла. Узявся рубати лід, прокладаючи хід до берега, а молодший тупцяв біля нього і, не знаючи, чим до , тільки зітхав та нетерпляче бив себе долонями по стегнах та по боках»;
– «Озиралися, намагаючись побачити мисливця, проте не запримітили і, набравши в груди гіркого повітря, чимдуху погнали туди, де лежав лось»;
– «Менший підберезник одвернувся, приховуючи сльози. Старший брат узяв його за руку й, не кажучи більше ні слова, повів до саней».
– «Діти нічого не сказали — вони ніяк не могли відірвати очей од лося, який ні разу й не поворухнувся, хоча вони й чекали на це». Автор не дає братам імен, а лише називає їх «підберезовиками».
Це дає нам змогу зрозуміти, що ці персонажі мають узагальнювальне значення — вони втілюють в оповіданні сили добра. Незважаючи на юний вік, вони без вагань приймають рішення врятувати Лося, хоча він в декілька разів більший за них. Це їм вдається, але захистити тварину від жорстокості іншої людини виявляється нездійсненим. Трагічний фінал повісті наштовхує на думку про те, що людина — не тільки цар природи, але й, інколи, її найбільший ворог.
“Лось” характеристика дядька Шпичака
Шпичак в оповіданні є втіленням зла. Він жорстокий та черствий, Лось потрібен йому вбитим, щоб продати його роги та м’ясо. Шпичак навіть не вагається у своєму рішенні підстрелити Лося на очах у племінників, тому що впевнений — вони будуть на його боці. Його самовпевненість зрадила йому — хлопці не захотіли мати з ним справу. У фіналі оповідання він дуже хоче, щоб Лось ожив. Але не тому, що йому шкода вбиту ним тварину або його мучає сумління. Він лише злякався відповідальності, бо якщо діти повідомлять керівництву заповідника про цю подію, у Шпичака будуть великі неприємності.
Риси характеру дядька Шпичака: жорстокий, боягузливий, схильний до безглуздих і необдуманих вчинків; по-споживацькому ставиться до природи, не дбає про її захист і збереження; убив звіра, якого хлопці щойно врятували, знаючи, що він із заповідника і скористатися здобиччю він безкарно не зможе. Дорослий, але нечесний і несправедливий, безжальний.
“Лось” цитатна характеристика дядька Шпичака
– «Вони й не помітили, як підійшов до них рідний дядько Шпичак. Кругленький, як підпалок, з підпалкуватим, добре випеченим обличчям, в розтоптаних, з довгими халявами, чоботях, в яких тонув мало не по пояс, дядько зупинився поряд із дітьми»;
– «Мабуть, також був здивований, що оцей могутній звір лежить на землі. Дядько тримав у руці рушницю, але з таким виглядом, ніби збирався від когось захищатись. На губах у нього запеклась біла смага,— мабуть, од якогось раптового, скороминущого переживання»;
– «Шпичак, обійшов навколо вбитого звіра й носаком ткнув між роги»;
– «Ану замовчіть мені,— ще дужче розгнівався дядько,— бо дістанеться вам од мене й од батька вашого! Будете розумні, то матимете й собі м’яса, не скривджу»;
– «…треба думати про те, щоб якось його заховати, замівши сліди, бо діти таки подалися в заповідник, щоб заявити охороні,— в цьому не сумнівався»;
– «Тепер дивився на звіра й хотів вірити, що лось оживе. Так, як ще недавно дітям, йому дуже кортіло, щоб лось підвів голову, звівся на стрункі міцні ноги і неквапно побіг до лісу, як іще недавно біг, поки дорогу йому не перетнула куля».
– «Шпичак давно вистежував того лося,— він помітив його одночасно з дітьми і, присівши у виямку, тільки посміювався, коли взялися визволяти його з ополонки. Не вірив, що то їм вдасться, він думав, що лось таки знесилиться і його раніше чи пізніше затягне під лід».
Николай Гоголь – величайший сатирик своего времени, мастер слова и уникальная личность. В своих произведениях он раскрывал черты людей различных слоев населения, иногда до крайности утрируя их. И это стало основной характеристикой его творчества. Вспоминая труды пера Гоголя, в голову сначала ударяют воспоминания об эмоциях героев – настолько ярко они описаны, а затем уже перед глазами возникает образ самих героев , не только непревзойденный талант, но и внутреннее чутье к психологическим аспектам человеческого мышления, позволяли писать Николаю Васильевичу произведения, которые по сей день служат примером каноничной русской литературы.
Есть у Гоголя произведения, в которых можно проследить его отношение к определенным слоям общества особенно явно. Одним из них является пьеса «Ревизор». Автор высмеивает общественные устои, власть, раскрывая порочность человеческой души, и делает это с тончайшим мастерством умелой сатиры. Отсутствие положительных героев в пьесе заставляет увидеть изнанку прогнившего мира, где каждый человек – порождение серости, пошлости и невежества. Читатель видит утрированное отражение правящей элиты современного мира в образе чиновников, которые, словно голодные псы, не упускают ни единой возможности нажиться на простом народе и пытаются найти выгоду из каждого принятого ими решения.
Произведение Николая Васильевича Гоголя не является повествованием о жизни народа, оно – призыв к действию, яростное желание искоренить порочность и невежество власти. Несмотря на то, что пьеса написана в комедийном жанре, она имеет высокий уровень нравственно-духовной ценности. При рассмотрении персонажей произведения - пустых, недобросовестных, нечестных подхалимов, возникает желание быть лучше, как можно меньше походить на чиновников гоголевской комедии.
Анализируя поведение чиновников, важно отметить, что их действия напрямую связаны с абсолютной безнаказанностью. Городничий не только дает полную волю чиновникам, но и сам показывает себя как человека грешного, порочного. Читатель «знакомится» с характерами персонажей, в первую очередь, благодаря их говорящим фамилиям: Уховертов, Ляпкин-Тяпкин, Хлопов и другие. Такой прием завершить образы бездуховных представителей общества, сохраняя ноту комедийности.
Пьеса «Ревизор» направлена против всего, что чуждо нравственности и духовности: казнокрадства, нечестности, коррупции… Произведение заканчивается немой сценой, которая тоже немало сказать читателю.
Объяснение:
Брати: добрі, милосердні, маючи малі сили та кмітливість, рятують великого звіра; чесні, непідкупні, бережно ставляться до природи. Маленькі, але розумні та справедливі.
– «Обидва плечисті, обидва з широкими, лагідними лицями, і схожі один на одного так, як маленький гриб-підберезник схожий на свого більшого сусіда»;
– «Вони охопили зором ріку, і їхні лиця ще більше пом’якшали од навколишнього простору…»;
– «Але старший брат був розсудливий та відважний, і сокира в його руках не закуняла. Узявся рубати лід, прокладаючи хід до берега, а молодший тупцяв біля нього і, не знаючи, чим до , тільки зітхав та нетерпляче бив себе долонями по стегнах та по боках»;
– «Озиралися, намагаючись побачити мисливця, проте не запримітили і, набравши в груди гіркого повітря, чимдуху погнали туди, де лежав лось»;
– «Менший підберезник одвернувся, приховуючи сльози. Старший брат узяв його за руку й, не кажучи більше ні слова, повів до саней».
– «Діти нічого не сказали — вони ніяк не могли відірвати очей од лося, який ні разу й не поворухнувся, хоча вони й чекали на це». Автор не дає братам імен, а лише називає їх «підберезовиками».
Це дає нам змогу зрозуміти, що ці персонажі мають узагальнювальне значення — вони втілюють в оповіданні сили добра. Незважаючи на юний вік, вони без вагань приймають рішення врятувати Лося, хоча він в декілька разів більший за них. Це їм вдається, але захистити тварину від жорстокості іншої людини виявляється нездійсненим. Трагічний фінал повісті наштовхує на думку про те, що людина — не тільки цар природи, але й, інколи, її найбільший ворог.
“Лось” характеристика дядька Шпичака
Шпичак в оповіданні є втіленням зла. Він жорстокий та черствий, Лось потрібен йому вбитим, щоб продати його роги та м’ясо. Шпичак навіть не вагається у своєму рішенні підстрелити Лося на очах у племінників, тому що впевнений — вони будуть на його боці. Його самовпевненість зрадила йому — хлопці не захотіли мати з ним справу. У фіналі оповідання він дуже хоче, щоб Лось ожив. Але не тому, що йому шкода вбиту ним тварину або його мучає сумління. Він лише злякався відповідальності, бо якщо діти повідомлять керівництву заповідника про цю подію, у Шпичака будуть великі неприємності.
Риси характеру дядька Шпичака: жорстокий, боягузливий, схильний до безглуздих і необдуманих вчинків; по-споживацькому ставиться до природи, не дбає про її захист і збереження; убив звіра, якого хлопці щойно врятували, знаючи, що він із заповідника і скористатися здобиччю він безкарно не зможе. Дорослий, але нечесний і несправедливий, безжальний.
“Лось” цитатна характеристика дядька Шпичака
– «Вони й не помітили, як підійшов до них рідний дядько Шпичак. Кругленький, як підпалок, з підпалкуватим, добре випеченим обличчям, в розтоптаних, з довгими халявами, чоботях, в яких тонув мало не по пояс, дядько зупинився поряд із дітьми»;
– «Мабуть, також був здивований, що оцей могутній звір лежить на землі. Дядько тримав у руці рушницю, але з таким виглядом, ніби збирався від когось захищатись. На губах у нього запеклась біла смага,— мабуть, од якогось раптового, скороминущого переживання»;
– «Шпичак, обійшов навколо вбитого звіра й носаком ткнув між роги»;
– «Ану замовчіть мені,— ще дужче розгнівався дядько,— бо дістанеться вам од мене й од батька вашого! Будете розумні, то матимете й собі м’яса, не скривджу»;
– «…треба думати про те, щоб якось його заховати, замівши сліди, бо діти таки подалися в заповідник, щоб заявити охороні,— в цьому не сумнівався»;
– «Тепер дивився на звіра й хотів вірити, що лось оживе. Так, як ще недавно дітям, йому дуже кортіло, щоб лось підвів голову, звівся на стрункі міцні ноги і неквапно побіг до лісу, як іще недавно біг, поки дорогу йому не перетнула куля».
– «Шпичак давно вистежував того лося,— він помітив його одночасно з дітьми і, присівши у виямку, тільки посміювався, коли взялися визволяти його з ополонки. Не вірив, що то їм вдасться, він думав, що лось таки знесилиться і його раніше чи пізніше затягне під лід».