Рай і пекло – це об’єктивна реальність людського й ангельського буття. І існують вони ніби в трьох іпостасях. По-перше, як рай, так і пекло – в серці нашому. Як і стверджує блаженний Августин: Не шукай пекла під землею чи де-інде: воно в серці твоєму! Коли наша душа знаходиться у пітьмі незнання Бога й Істини – це то і є суще пекло (грецькою “ад” – “місце темряви”). Коли ми відокремлюємось від Бога невір’ям та нелюбовністю своєю, – це в дійсності і є “тьма кромішня”, або ж “зовнішня” (від слова “крім”, “окрім” – тобто опріч, поза, без: “відділити” – “відокремити”. Темрява зовнішня, перебування поза єднанням із Богом, без світла Духу Божого, – тьма бездуховності). І в пітьмі цій зовнішній – лише плач (плач від нещасливості своєї, від неможливості повного задовільнення “усезростаючих потреб” плоті: “Дві дочки в кровожерця: «Дай, дай!»” (Притч. 30.15); і від страждань, породжених жадібністю людською – за словом святого Григорія Богослова: “Сластолюбством ми купуємо собі пошкодження”), та “скрегіт зубовний” (скрегіт зубів від злості на оточуючих, Бога, та й на самих себе. Згадаймо, що коли побивали архідиякона Степана камінням, то “скреготали на нього зубами…”). Що стосується раю, то й він так само реальний, як і пекло, і так само проявляється на трьох рівнях: в серці окремої особистості, в Церкві праведників, і містично, як Небо або Царство Небесне, Царство Духа Любові. Стан раю в серці людини знаменується станом досконалої, всепоглинаючої любові, миру, радості в Дусі Святому, – станом абсолютного щастя, духовного зворушення, розчулення, замилування і блаженства, яке неможливо виразить словами. Смисл же ння полягає в тому, щоб іще при житті в грубому, біологічному тілі, причаститися цього невечірнього Світла Христової любові. Щоб у момент воскресіння – переходу, народження в інший світ, духовний, – витримати Суд цього Світла (“Суд же такий, що Світло в світ прийшло…” (Ів. 3.19)), і за законом спорідненості добра й зла (“Що спільного між світлом і тьмою?..”) з’єднатися з світом ангельським у Царстві Божому. А в результаті стати ангелом самому! “Бо як із мертвих воскреснуть (тут як духовно, так і буквально, містично, оживши в духовному, а точніше тонкоматеріальному світі в духовному ж, за Феофаном Затворником – тонкому, ефірному тілі), то не будуть женитись, ані заміж виходити, але будуть, як Ангели на Небесах (“як” – тому, що аби стати ангелом, “вісником” Божим у повному смислі цього слова, необхідний час, – період духовного зростання)” (Мк. 12.25). Бо “міра людська – вона ж і міра Ангела”
среди замечательных писателей 19 го выделяют Фета и Тютчева
Ф. И. Тютчев – лирик, его стихотворения полны философии и психологии. Певец природы, мастер стихотворного пейзажа, выражающего чувства человека. Мир лирики Тютчева наполнен таинственностью и загадками. Излюбленный прием поэта – антитеза: “дольный мир” противостоит “высям ледяным”, тусклая земля – блистающему грозой небу, свет – тени. Тютчев не ограничивал себя в описании природы.
В его стихотворениях мы видим и утро в горах, и ночное море, и летний вечер. Тютчев старается запечатлеть таинственные картины природы при переходе из одного состояния в другое. К примеру, в стихотворении “Тени сизые смесились… ” мы можем увидеть, как наступает ночь, поэт постепенно описывает нам сначала то, как сгущаются сумерки, а после – наступление ночи. Изобилие глаголов и бессоюзных конструкций Ф. И. Тютчеву сделать стихотворения динамичными. Поэт относится к природе, как к живому существу, поэтому в своих стихотворениях одухотворяет ее
Лирика А. А. Фета занимает особое место среди шедевров русской литературы. И это не удивительно – Афанасий Афанасьевич Фет был новатором своего времени в области стиха, обладал особым, неповторимым даром тончайшего лирика. Его поэтическая манера письма, “фетовский почерк”; придали его поэзии неповторимое очарование и прелесть. Фет был новатором во многих отношениях. Он раскрепощал слово, не заковывал его в рамки традиционных норм, а творил, стремясь выразить свою душу и чувства, наполняющие ее. Удивляет то, как изображена природа у Фета. Она настолько очеловечена, что мы часто встречаем “травы в рыдании”, “овдовевшую лазурь”, “лес проснулся, весь проснулся, веткой каждой”.
Этих великий поэтов Золотого века объединяет, прежде всего, патриотизм и огромная любовь к России. Их поэзия – это выражение богатой внутренней жизни авторов, результат неутомимой работы мысли, вся палитра чувств, волновавших их. Тютчева и Фета объединяют вечные темы: природа, любовь, красота. Наиболее ярко в творчестве Тютчева изображена природа. С самого детства живут в памяти сказочные строки:
“Чародейкою Зимою
Околдован, лес стоит…
Сном волшебным очарован,
Весь опутан, весь окован
Легкой цепью пуховой… “
Фет – один из замечательнейших поэтов-пейзажистов. В его стихах весна сходит на землю “невестою-царицей”. Фет описывает природу детально, ни один штрих не ускользает от его пристального взгляда:
Лучшими в лирике Тютчева, на мой взгляд, являются стихи о любви. В ранних произведениях любовь – радость, восторг, “весна в груди”. В более поздних все чаще звучат трагические ноты. Все, о чем писал поэт, было пережито и перечувствовано ки самим. Наиболее трогательным является “Денисьевский цикл”, посвященный Е. А. Денисьевой, самой большой любви поэта. Любимая для Тютчева – “неразгаданная тайна”, “живая прелесть дышит в ней”.
В творчестве замечательных русских поэтов Ф. И. Тютчева и А. А. Фета на первом месте стояли не социальные конфликты, не политические потрясения, а жизнь человеческой души – любовь и горечь утраты, путь от юношеской восторженности к стариковской мудрости и великодушию, размышления о жизни и смерти, о смысле творчества, о беспредельности Вселенной, о величии природы.
Рай і пекло – це об’єктивна реальність людського й ангельського буття. І існують вони ніби в трьох іпостасях. По-перше, як рай, так і пекло – в серці нашому. Як і стверджує блаженний Августин: Не шукай пекла під землею чи де-інде: воно в серці твоєму! Коли наша душа знаходиться у пітьмі незнання Бога й Істини – це то і є суще пекло (грецькою “ад” – “місце темряви”). Коли ми відокремлюємось від Бога невір’ям та нелюбовністю своєю, – це в дійсності і є “тьма кромішня”, або ж “зовнішня” (від слова “крім”, “окрім” – тобто опріч, поза, без: “відділити” – “відокремити”. Темрява зовнішня, перебування поза єднанням із Богом, без світла Духу Божого, – тьма бездуховності). І в пітьмі цій зовнішній – лише плач (плач від нещасливості своєї, від неможливості повного задовільнення “усезростаючих потреб” плоті: “Дві дочки в кровожерця: «Дай, дай!»” (Притч. 30.15); і від страждань, породжених жадібністю людською – за словом святого Григорія Богослова: “Сластолюбством ми купуємо собі пошкодження”), та “скрегіт зубовний” (скрегіт зубів від злості на оточуючих, Бога, та й на самих себе. Згадаймо, що коли побивали архідиякона Степана камінням, то “скреготали на нього зубами…”). Що стосується раю, то й він так само реальний, як і пекло, і так само проявляється на трьох рівнях: в серці окремої особистості, в Церкві праведників, і містично, як Небо або Царство Небесне, Царство Духа Любові. Стан раю в серці людини знаменується станом досконалої, всепоглинаючої любові, миру, радості в Дусі Святому, – станом абсолютного щастя, духовного зворушення, розчулення, замилування і блаженства, яке неможливо виразить словами. Смисл же ння полягає в тому, щоб іще при житті в грубому, біологічному тілі, причаститися цього невечірнього Світла Христової любові. Щоб у момент воскресіння – переходу, народження в інший світ, духовний, – витримати Суд цього Світла (“Суд же такий, що Світло в світ прийшло…” (Ів. 3.19)), і за законом спорідненості добра й зла (“Що спільного між світлом і тьмою?..”) з’єднатися з світом ангельським у Царстві Божому. А в результаті стати ангелом самому! “Бо як із мертвих воскреснуть (тут як духовно, так і буквально, містично, оживши в духовному, а точніше тонкоматеріальному світі в духовному ж, за Феофаном Затворником – тонкому, ефірному тілі), то не будуть женитись, ані заміж виходити, але будуть, як Ангели на Небесах (“як” – тому, що аби стати ангелом, “вісником” Божим у повному смислі цього слова, необхідний час, – період духовного зростання)” (Мк. 12.25). Бо “міра людська – вона ж і міра Ангела”
среди замечательных писателей 19 го выделяют Фета и Тютчева
Ф. И. Тютчев – лирик, его стихотворения полны философии и психологии. Певец природы, мастер стихотворного пейзажа, выражающего чувства человека. Мир лирики Тютчева наполнен таинственностью и загадками. Излюбленный прием поэта – антитеза: “дольный мир” противостоит “высям ледяным”, тусклая земля – блистающему грозой небу, свет – тени. Тютчев не ограничивал себя в описании природы.
В его стихотворениях мы видим и утро в горах, и ночное море, и летний вечер. Тютчев старается запечатлеть таинственные картины природы при переходе из одного состояния в другое. К примеру, в стихотворении “Тени сизые смесились… ” мы можем увидеть, как наступает ночь, поэт постепенно описывает нам сначала то, как сгущаются сумерки, а после – наступление ночи. Изобилие глаголов и бессоюзных конструкций Ф. И. Тютчеву сделать стихотворения динамичными. Поэт относится к природе, как к живому существу, поэтому в своих стихотворениях одухотворяет ее
Лирика А. А. Фета занимает особое место среди шедевров русской литературы. И это не удивительно – Афанасий Афанасьевич Фет был новатором своего времени в области стиха, обладал особым, неповторимым даром тончайшего лирика. Его поэтическая манера письма, “фетовский почерк”; придали его поэзии неповторимое очарование и прелесть. Фет был новатором во многих отношениях. Он раскрепощал слово, не заковывал его в рамки традиционных норм, а творил, стремясь выразить свою душу и чувства, наполняющие ее. Удивляет то, как изображена природа у Фета. Она настолько очеловечена, что мы часто встречаем “травы в рыдании”, “овдовевшую лазурь”, “лес проснулся, весь проснулся, веткой каждой”.
Этих великий поэтов Золотого века объединяет, прежде всего, патриотизм и огромная любовь к России. Их поэзия – это выражение богатой внутренней жизни авторов, результат неутомимой работы мысли, вся палитра чувств, волновавших их. Тютчева и Фета объединяют вечные темы: природа, любовь, красота. Наиболее ярко в творчестве Тютчева изображена природа. С самого детства живут в памяти сказочные строки:
“Чародейкою Зимою
Околдован, лес стоит…
Сном волшебным очарован,
Весь опутан, весь окован
Легкой цепью пуховой… “
Фет – один из замечательнейших поэтов-пейзажистов. В его стихах весна сходит на землю “невестою-царицей”. Фет описывает природу детально, ни один штрих не ускользает от его пристального взгляда:
Лучшими в лирике Тютчева, на мой взгляд, являются стихи о любви. В ранних произведениях любовь – радость, восторг, “весна в груди”. В более поздних все чаще звучат трагические ноты. Все, о чем писал поэт, было пережито и перечувствовано ки самим. Наиболее трогательным является “Денисьевский цикл”, посвященный Е. А. Денисьевой, самой большой любви поэта. Любимая для Тютчева – “неразгаданная тайна”, “живая прелесть дышит в ней”.
В творчестве замечательных русских поэтов Ф. И. Тютчева и А. А. Фета на первом месте стояли не социальные конфликты, не политические потрясения, а жизнь человеческой души – любовь и горечь утраты, путь от юношеской восторженности к стариковской мудрости и великодушию, размышления о жизни и смерти, о смысле творчества, о беспредельности Вселенной, о величии природы.
Объяснение: