Кузнецова ангела». А.В. Масс «Сказка о черноокой принцессе» А.Г. Алексин. «Самый счастливый день». Какие нравственные уроки определили вы для себя, прочитав эти произведения?
Давно-давно, коли ще була у пас панщина, в Марамороші було одне село. Далеко-далеко межи темними лісами. Там і сонце лиш подаколи заглянуло у віконця маленьких хиж. Люди там рідко були веселі. А защо? Не робота, не тяжке життя смутило їх, але один великий пап. Сей жив недалеко від них, у Рахові. Жив по-панськи, в багатстві, бо йому мусили всі бідні люди в околиці робити дармо і з усякого урожаю давати десятину і ще платити подать. Бо сей пан був нямешом, а вони кріпаками. Се була панщина. Тому були смутні люди у тому маленькому селі, бо із того, що вони великим трудом заробили, ліпшу частину відбирав пап.
Найбільше смутився тим один бідний чоловік, старий Довбуш, котрий жив із своєю старою і наймолодшим сином у великій нужді. Хоч як ізмагався за літо, але не міг заробити стільки, аби панові заплатити панщину. Окрім дванадцяти ягнят і кучі, де перебував, не мав він ніякого маєтку. А пан не чекав. Панові треба платити. А ще пан мав серце із каменю: нікому не відпустив панщину, хоч би який був мізерний.
Молодий Довбуш, шістнадцятирічний хлопчина, ходив через ціле літо з ягнятами. Чув від вітця, що пан пообіцяв, коли до осені не виплатять панщину, відбере ягнят. А він знав, що пай виконає погрозу.
Літо минуло, а панщина не була виплачена. І коли одного разу вечером повернувся молодий Довбуш додому з ягнятами, видить: коло кучі стоїть красний кінь, па копі сидить пан, кричить на старого і махає кожаним батогом. Довбуш хотів вернутися назад з ягнятами, але було вже пізно. Пап увидів його і закричав:
— Сюди із тими ягнятами, ти, псе!
Довбуш прийшов, а ягнята за ним.
— Но, ідім! Приженеш ягнята у мій двір! — розпорядився пан. Молодому стиснув жаль серце. Пожене ягнята, а пан, може, дасть їх зарізати.— Но! Що мудруєш? Ходім!
— Я не жену! Жени ти! — сказав хлопець.
Пап зачервонів, затрясся від злості:
— Ти, псе! Ти смієш казати, аби я, пан, гнав ягнята? На! — лаяв розбішений пан і хотів ударити Довбуша батогом по лицю. Довбуш охоронив своє лице, підняв товстий бігар. І як було, як не було — чи пан пригнався дуже близько до Довбуша у своїй злості, чи молодий Довбуш підняв дуже нагло і високо бігар, хто знає. Доста того, що бігар ударив пана по носі. І читаво ударив, бо панові потемніло в очах і його обілляла кров. Коли пан опам'ятався, Довбуша уже не було.
На другий день прийшли панські слуги з шаблями. Глядали Довбуша, але не знайшли. Слуги забрали тільки ягнят і погнали з великим криком.
А молодий Довбуш блукав темними лісами і не знав, що чинити. Додому не смів повернути, а в лісах що буде з ним зимою? Раз увидів одну колибу, запрятану поміж густими деревами. Зайшов і найшов там старого діда. Дідо зрадувався молодому хлопцеві, почав його звідувати, звідки прийшов. Як Довбуш розповів свою історію, не пустив його дідо далі, а залишив біля себе.
І вивчив його той дід на опришка, бо сам був колись одним з найславніших опришків. Так став Довбуш опришком.
Не пройшло і три роки, а вже мав цілу компанію, коло сто хлопців. І боялися його в цілій околиці, особливо пани. Дармо посилали на нього війська, ті не могли його імити. Все там показувався, де його не глядали. Так став вій паном усієї околиці.
Люди говорили, що не вмре ніколи, бо мак таку силу, що куля його не бере. Було то так: старий дідо, котрий учив Довбуша, вимастив його тіло якоюсь мастю, що його ні куля, ні шабля не брали. Тільки така куля могла його вбити, котра була виллята із гака підкови, якою перший раз був підкований чорний кінь.
Та про се ніхто не знав, тільки Довбуш і одна жона із Ясіня, котрій він раз похвалився сим. І то погубило його. Жона сказала своєму чоловіку Стефану. А Стефан Дзвінка ізготовив таку кулю і застрілив Довбуша.
Роман А. С. Пушкина “Евгений Онегин” – это величайшее произведение, поэтически передавшее события, происходившие в современное автору время. Это своеобразный лирический дневник поэта, содержащие его размышления о времени, о себе и об обществе. С самых первых страниц мы знакомимся с главным героем романа, молодым петербургским “повесой” – Евгением Онегиным.
Это очень привлекательный и интересный человек, умеющий себя преподнести в светском обществе.
Онпо-французски совершенно
Мог изъясняться и писал;
Легко мазурку танцевал.
Постепенно в романе появился еще один главный персонаж, без которого не было бы развития сюжета – Татьяна Ларина. Эту героиню Пушкин описал с особой любовью:
Я так люблю Татьяну милую мою!
Она была сродни идеалу, самым любимым женским образом поэта. По всей видимости, она была духовно близка ему. Ведь Татьяна часто любила бывать одна, читать романы, и просто жила в своем мирке. Сравнивая ее с младшей сестрой Ольгой, Пушкин отмечает, насколько разными они были:
В чертах у Ольги жизни нет.
Читая роман “Евгений Онегин”
трудно выбрать любимые страницы. Мне нравится и описание героев, и природы, и русской жизни, и высмеивание недостатков дворянства. Однако бурю эмоций у меня вызвало смелое письмо Татьяны, в котором она открыто говорила о своих чувствах к Евгению. Несмотря на всю свою скромность и сдержанность, она решилась написать такое письмо, так как чувства одолевали ее:
Сначала я молчать хотела;
Поверьте: моего стыда
Вы не узнали б никогда.
В этом нежном и искреннем письме ощущается неподдельная любовь человека с чистой душой. Очень жаль, что Онегин этого вовремя не разглядел и не оценил. В этих строках просматривается добрая и светлая душа Татьяны.
Есть что-то в ее письмо наивное и отчаянное. Не зная, как Евгений ответит на него, она в конце добавляет:
Но так и быть! Судьбу мою
Отныне я тебе вручаю.
Не будучи до конца уверенной в правильности своего поступка, она все же вручает письмо няне и просит передать его своему избраннику. Мучительно ожидание ответа, полно сомнений и размышлений. Однако именно эти страницы, полные неистовых чувств, любви, нежности, доброты и стали моими самыми любимыми.
Также я их считаю самыми запоминающимися. Я уверен(а), что это произведение навсегда останется в моей памяти, но более всего письмо Татьяны.
Объяснение:
Давно-давно, коли ще була у пас панщина, в Марамороші було одне село. Далеко-далеко межи темними лісами. Там і сонце лиш подаколи заглянуло у віконця маленьких хиж. Люди там рідко були веселі. А защо? Не робота, не тяжке життя смутило їх, але один великий пап. Сей жив недалеко від них, у Рахові. Жив по-панськи, в багатстві, бо йому мусили всі бідні люди в околиці робити дармо і з усякого урожаю давати десятину і ще платити подать. Бо сей пан був нямешом, а вони кріпаками. Се була панщина. Тому були смутні люди у тому маленькому селі, бо із того, що вони великим трудом заробили, ліпшу частину відбирав пап.
Найбільше смутився тим один бідний чоловік, старий Довбуш, котрий жив із своєю старою і наймолодшим сином у великій нужді. Хоч як ізмагався за літо, але не міг заробити стільки, аби панові заплатити панщину. Окрім дванадцяти ягнят і кучі, де перебував, не мав він ніякого маєтку. А пан не чекав. Панові треба платити. А ще пан мав серце із каменю: нікому не відпустив панщину, хоч би який був мізерний.
Молодий Довбуш, шістнадцятирічний хлопчина, ходив через ціле літо з ягнятами. Чув від вітця, що пан пообіцяв, коли до осені не виплатять панщину, відбере ягнят. А він знав, що пай виконає погрозу.
Літо минуло, а панщина не була виплачена. І коли одного разу вечером повернувся молодий Довбуш додому з ягнятами, видить: коло кучі стоїть красний кінь, па копі сидить пан, кричить на старого і махає кожаним батогом. Довбуш хотів вернутися назад з ягнятами, але було вже пізно. Пап увидів його і закричав:
— Сюди із тими ягнятами, ти, псе!
Довбуш прийшов, а ягнята за ним.
— Но, ідім! Приженеш ягнята у мій двір! — розпорядився пан. Молодому стиснув жаль серце. Пожене ягнята, а пан, може, дасть їх зарізати.— Но! Що мудруєш? Ходім!
— Я не жену! Жени ти! — сказав хлопець.
Пап зачервонів, затрясся від злості:
— Ти, псе! Ти смієш казати, аби я, пан, гнав ягнята? На! — лаяв розбішений пан і хотів ударити Довбуша батогом по лицю. Довбуш охоронив своє лице, підняв товстий бігар. І як було, як не було — чи пан пригнався дуже близько до Довбуша у своїй злості, чи молодий Довбуш підняв дуже нагло і високо бігар, хто знає. Доста того, що бігар ударив пана по носі. І читаво ударив, бо панові потемніло в очах і його обілляла кров. Коли пан опам'ятався, Довбуша уже не було.
На другий день прийшли панські слуги з шаблями. Глядали Довбуша, але не знайшли. Слуги забрали тільки ягнят і погнали з великим криком.
А молодий Довбуш блукав темними лісами і не знав, що чинити. Додому не смів повернути, а в лісах що буде з ним зимою? Раз увидів одну колибу, запрятану поміж густими деревами. Зайшов і найшов там старого діда. Дідо зрадувався молодому хлопцеві, почав його звідувати, звідки прийшов. Як Довбуш розповів свою історію, не пустив його дідо далі, а залишив біля себе.
І вивчив його той дід на опришка, бо сам був колись одним з найславніших опришків. Так став Довбуш опришком.
Не пройшло і три роки, а вже мав цілу компанію, коло сто хлопців. І боялися його в цілій околиці, особливо пани. Дармо посилали на нього війська, ті не могли його імити. Все там показувався, де його не глядали. Так став вій паном усієї околиці.
Люди говорили, що не вмре ніколи, бо мак таку силу, що куля його не бере. Було то так: старий дідо, котрий учив Довбуша, вимастив його тіло якоюсь мастю, що його ні куля, ні шабля не брали. Тільки така куля могла його вбити, котра була виллята із гака підкови, якою перший раз був підкований чорний кінь.
Та про се ніхто не знав, тільки Довбуш і одна жона із Ясіня, котрій він раз похвалився сим. І то погубило його. Жона сказала своєму чоловіку Стефану. А Стефан Дзвінка ізготовив таку кулю і застрілив Довбуша.
Роман А. С. Пушкина “Евгений Онегин” – это величайшее произведение, поэтически передавшее события, происходившие в современное автору время. Это своеобразный лирический дневник поэта, содержащие его размышления о времени, о себе и об обществе. С самых первых страниц мы знакомимся с главным героем романа, молодым петербургским “повесой” – Евгением Онегиным.
Это очень привлекательный и интересный человек, умеющий себя преподнести в светском обществе.
Онпо-французски совершенно
Мог изъясняться и писал;
Легко мазурку танцевал.
Постепенно в романе появился еще один главный персонаж, без которого не было бы развития сюжета – Татьяна Ларина. Эту героиню Пушкин описал с особой любовью:
Я так люблю Татьяну милую мою!
Она была сродни идеалу, самым любимым женским образом поэта. По всей видимости, она была духовно близка ему. Ведь Татьяна часто любила бывать одна, читать романы, и просто жила в своем мирке. Сравнивая ее с младшей сестрой Ольгой, Пушкин отмечает, насколько разными они были:
В чертах у Ольги жизни нет.
Читая роман “Евгений Онегин”
трудно выбрать любимые страницы. Мне нравится и описание героев, и природы, и русской жизни, и высмеивание недостатков дворянства. Однако бурю эмоций у меня вызвало смелое письмо Татьяны, в котором она открыто говорила о своих чувствах к Евгению. Несмотря на всю свою скромность и сдержанность, она решилась написать такое письмо, так как чувства одолевали ее:
Сначала я молчать хотела;
Поверьте: моего стыда
Вы не узнали б никогда.
В этом нежном и искреннем письме ощущается неподдельная любовь человека с чистой душой. Очень жаль, что Онегин этого вовремя не разглядел и не оценил. В этих строках просматривается добрая и светлая душа Татьяны.
Есть что-то в ее письмо наивное и отчаянное. Не зная, как Евгений ответит на него, она в конце добавляет:
Но так и быть! Судьбу мою
Отныне я тебе вручаю.
Не будучи до конца уверенной в правильности своего поступка, она все же вручает письмо няне и просит передать его своему избраннику. Мучительно ожидание ответа, полно сомнений и размышлений. Однако именно эти страницы, полные неистовых чувств, любви, нежности, доброты и стали моими самыми любимыми.
Также я их считаю самыми запоминающимися. Я уверен(а), что это произведение навсегда останется в моей памяти, но более всего письмо Татьяны.