Люди молю вас надо текст: Карандышев Лариса Дмитриевна, скажите мне, только вас, говорите откровенно! Лариса. Что вам угодно? Карандышев. Ну чем я хуже Паратова? Лариса. Ах, нет, оставьте! Карандышев. Позвольте, отчего же? Лариса. Не надо! не надо! Что за сравнения! Карандышев. А мне бы интересно было слышать от вас. Лариса. Не спрашивайте, не нужно! Карандышев. Да почему же? Лариса. Потому что сравнение не будет в вашу пользу. Сами по себе вы что-нибудь значите, вы хороший, честный человек; но от сравнения с Сергеем Сергеичем вы теряете все. Карандышев. Ведь это только слова: нужны доказательства. Вы разберите нас хорошенько! Лариса. С кем вы равняетесь! Возможно ли такое ослепление! Сергей Сергеич... это идеал мужчины. Вы понимаете, что такое идеал? Быть может, я ошибаюсь, я еще молода, не знаю людей; но это мнение изменить во мне нельзя, оно умрет со мной. Карандышев. Не понимаю-с, не понимаю, что в нем особенного; ничего, ничего не вижу. Смелость какая-то, дерзость... Да это всякий может, если захочет. Лариса. Да вы знаете, какая это смелость? Я вам расскажу один случай. Проезжал здесь один кавказский офицер, знакомый Сергея Сергеича, отличный стрелок; были они у нас. Сергей Сергеич и говорит: «Я слышал, вы хорошо стреляете». — «Да, недурно», — говорит офицер. Сергей Сергеич дает ему пистолет, ставит себе стакан на голову и отходит в другую комнату, шагов на двенадцать. «Стреляйте», — говорит. Карандышев. И он стрелял? Лариса. Стрелял и, разумеется, сшиб стакан, но только побледнел немного. Сергей Сергеич говорит: «Вы прекрасно стреляете, но вы побледнели, стреляя в мужчину и человека вам не близкого. Смотрите, я буду стрелять в девушку, которая для меня дороже всего на свете, и не побледнею». Дает мне держать какую-то монету, равнодушно, с улыбкой, стреляет на таком же расстоянии и выбивает ее. Карандышев. И вы послушали его? Лариса. Да разве можно его не послушать? Карандышев. Разве уж вы были так уверены в нем? Лариса. Что вы! Да разве можно быть в нем неуверенной?
Эту повесть я написал шесть лет назад потому, что мне захотелось её написать - после того, как я побывал у развалин школы в полузаброшенном селе, где когда-то жила и училась моя мама. Больно и обидно было на это смотреть… Тогда я ещё не знал, что повесть послужит "точкой отсчёта" для целой серии книг, где фигурируют город Фирсанов (почти реальный), юные обитатели этого города и его окрестностей (совершенно реальные), а так же - Дорога (с Владислава Петровича Крапивина - ему виднее…). Но так получилось, что начал очень быстро меняться к худшему окружающий нас мир (или кто-то правда думает, что он изменился К ЛУЧШЕМУ благодаря мудрой заботе ВВП?) И я как-то сразу, резко, понял - не может быть, чтобы та посыпанная долларами и героином параша, которую нам предлагают, как "светлое будущее", была единственно возможным вариантом, а наше моей мамы и моего деда) - есть "проклятое тоталитарное наследие". Поэтому для меня самого повесть приобрела новое звучание. Ну а для вас она прозвучит впервые. P.S. Кстати. Её главный герой уже встречался вам на страницах "Про тех, кто в пути". Мельком, правда. Зато примерно через месяц он появится - опять как главный герой и в некотором роде даже Герой - в моей книге "Прямо до самого утра или Секрет неприметного тупичка", которую я сейчас дописываю. Будь готов, мой читатель. А мои герои - всегда готовы. И в этом корни надежды, источник верного знанья, Что Билли Гейтс не канает супротив Че Гевары, Что скоро новых мальчишек разбудят новые песни, Поднимут новые крылья, алые крылья…
Рай і пекло – це об’єктивна реальність людського й ангельського буття. І існують вони ніби в трьох іпостасях. По-перше, як рай, так і пекло – в серці нашому. Як і стверджує блаженний Августин: Не шукай пекла під землею чи де-інде: воно в серці твоєму! Коли наша душа знаходиться у пітьмі незнання Бога й Істини – це то і є суще пекло (грецькою “ад” – “місце темряви”). Коли ми відокремлюємось від Бога невір’ям та нелюбовністю своєю, – це в дійсності і є “тьма кромішня”, або ж “зовнішня” (від слова “крім”, “окрім” – тобто опріч, поза, без: “відділити” – “відокремити”. Темрява зовнішня, перебування поза єднанням із Богом, без світла Духу Божого, – тьма бездуховності). І в пітьмі цій зовнішній – лише плач (плач від нещасливості своєї, від неможливості повного задовільнення “усезростаючих потреб” плоті: “Дві дочки в кровожерця: «Дай, дай!»” (Притч. 30.15); і від страждань, породжених жадібністю людською – за словом святого Григорія Богослова: “Сластолюбством ми купуємо собі пошкодження”), та “скрегіт зубовний” (скрегіт зубів від злості на оточуючих, Бога, та й на самих себе. Згадаймо, що коли побивали архідиякона Степана камінням, то “скреготали на нього зубами…”). Що стосується раю, то й він так само реальний, як і пекло, і так само проявляється на трьох рівнях: в серці окремої особистості, в Церкві праведників, і містично, як Небо або Царство Небесне, Царство Духа Любові. Стан раю в серці людини знаменується станом досконалої, всепоглинаючої любові, миру, радості в Дусі Святому, – станом абсолютного щастя, духовного зворушення, розчулення, замилування і блаженства, яке неможливо виразить словами. Смисл же ння полягає в тому, щоб іще при житті в грубому, біологічному тілі, причаститися цього невечірнього Світла Христової любові. Щоб у момент воскресіння – переходу, народження в інший світ, духовний, – витримати Суд цього Світла (“Суд же такий, що Світло в світ прийшло…” (Ів. 3.19)), і за законом спорідненості добра й зла (“Що спільного між світлом і тьмою?..”) з’єднатися з світом ангельським у Царстві Божому. А в результаті стати ангелом самому! “Бо як із мертвих воскреснуть (тут як духовно, так і буквально, містично, оживши в духовному, а точніше тонкоматеріальному світі в духовному ж, за Феофаном Затворником – тонкому, ефірному тілі), то не будуть женитись, ані заміж виходити, але будуть, як Ангели на Небесах (“як” – тому, що аби стати ангелом, “вісником” Божим у повному смислі цього слова, необхідний час, – період духовного зростання)” (Мк. 12.25). Бо “міра людська – вона ж і міра Ангела”
отметь как лучший
Объяснение:
Эту повесть я написал шесть лет назад потому, что мне захотелось её написать - после того, как я побывал у развалин школы в полузаброшенном селе, где когда-то жила и училась моя мама. Больно и обидно было на это смотреть… Тогда я ещё не знал, что повесть послужит "точкой отсчёта" для целой серии книг, где фигурируют город Фирсанов (почти реальный), юные обитатели этого города и его окрестностей (совершенно реальные), а так же - Дорога (с Владислава Петровича Крапивина - ему виднее…). Но так получилось, что начал очень быстро меняться к худшему окружающий нас мир (или кто-то правда думает, что он изменился К ЛУЧШЕМУ благодаря мудрой заботе ВВП?) И я как-то сразу, резко, понял - не может быть, чтобы та посыпанная долларами и героином параша, которую нам предлагают, как "светлое будущее", была единственно возможным вариантом, а наше моей мамы и моего деда) - есть "проклятое тоталитарное наследие". Поэтому для меня самого повесть приобрела новое звучание. Ну а для вас она прозвучит впервые. P.S. Кстати. Её главный герой уже встречался вам на страницах "Про тех, кто в пути". Мельком, правда. Зато примерно через месяц он появится - опять как главный герой и в некотором роде даже Герой - в моей книге "Прямо до самого утра или Секрет неприметного тупичка", которую я сейчас дописываю. Будь готов, мой читатель. А мои герои - всегда готовы. И в этом корни надежды, источник верного знанья, Что Билли Гейтс не канает супротив Че Гевары, Что скоро новых мальчишек разбудят новые песни, Поднимут новые крылья, алые крылья…
Рай і пекло – це об’єктивна реальність людського й ангельського буття. І існують вони ніби в трьох іпостасях. По-перше, як рай, так і пекло – в серці нашому. Як і стверджує блаженний Августин: Не шукай пекла під землею чи де-інде: воно в серці твоєму! Коли наша душа знаходиться у пітьмі незнання Бога й Істини – це то і є суще пекло (грецькою “ад” – “місце темряви”). Коли ми відокремлюємось від Бога невір’ям та нелюбовністю своєю, – це в дійсності і є “тьма кромішня”, або ж “зовнішня” (від слова “крім”, “окрім” – тобто опріч, поза, без: “відділити” – “відокремити”. Темрява зовнішня, перебування поза єднанням із Богом, без світла Духу Божого, – тьма бездуховності). І в пітьмі цій зовнішній – лише плач (плач від нещасливості своєї, від неможливості повного задовільнення “усезростаючих потреб” плоті: “Дві дочки в кровожерця: «Дай, дай!»” (Притч. 30.15); і від страждань, породжених жадібністю людською – за словом святого Григорія Богослова: “Сластолюбством ми купуємо собі пошкодження”), та “скрегіт зубовний” (скрегіт зубів від злості на оточуючих, Бога, та й на самих себе. Згадаймо, що коли побивали архідиякона Степана камінням, то “скреготали на нього зубами…”). Що стосується раю, то й він так само реальний, як і пекло, і так само проявляється на трьох рівнях: в серці окремої особистості, в Церкві праведників, і містично, як Небо або Царство Небесне, Царство Духа Любові. Стан раю в серці людини знаменується станом досконалої, всепоглинаючої любові, миру, радості в Дусі Святому, – станом абсолютного щастя, духовного зворушення, розчулення, замилування і блаженства, яке неможливо виразить словами. Смисл же ння полягає в тому, щоб іще при житті в грубому, біологічному тілі, причаститися цього невечірнього Світла Христової любові. Щоб у момент воскресіння – переходу, народження в інший світ, духовний, – витримати Суд цього Світла (“Суд же такий, що Світло в світ прийшло…” (Ів. 3.19)), і за законом спорідненості добра й зла (“Що спільного між світлом і тьмою?..”) з’єднатися з світом ангельським у Царстві Божому. А в результаті стати ангелом самому! “Бо як із мертвих воскреснуть (тут як духовно, так і буквально, містично, оживши в духовному, а точніше тонкоматеріальному світі в духовному ж, за Феофаном Затворником – тонкому, ефірному тілі), то не будуть женитись, ані заміж виходити, але будуть, як Ангели на Небесах (“як” – тому, що аби стати ангелом, “вісником” Божим у повному смислі цього слова, необхідний час, – період духовного зростання)” (Мк. 12.25). Бо “міра людська – вона ж і міра Ангела”