Это история мальчика, оставшегося сиротой и живущего у своей бабушки. Его мама утонула, переправляясь через реку на лодке с другими сельчанами. Упавшие в воду ягоды красной земляники тесно переплелись в воображении мальчика с образом красной крови.
Мальчик живет обычной жизнью сорванца, не думая о и активно общается с соседскими ребятишками. Вечно голодные и дерущиеся из-за всяких пустяков, задиристые дети худо-бедно живут с родителями. Их отец иногда буянит, часто пьет, но эти моменты семейной простой идиллии с общим поеданием вкусностей и грустным песнопением главный герой воспринимает как нечто удивительное, что вызывает в нем сильнейшую тоску. Лишенный подобного "счастья", он жадно черпает это в соседской семье.
В своем одиночестве мальчик тянется к соседским детям, и эта тяга оборачивается против него. Однажды бабушка отправляет его за земляникой в лес. Ягоду она предлагает продать и на вырученные деньги купить ему пряник, да не простой, а в виде коня с розовой гривой. Деревенский сирота не избалован разнообразными сладостями, этот конь видится ему как что-то сказочное, некое счастье, которое можно убрать за пазуху или поделиться с другими. И вроде бы удачно все началось, ягода собрана наполовину, но соседские ребятишки посмеялись над ним, назвав его трусом. И все потому, что он слушается бабушку, а они свободны ходить куда угодно, и делать, что хотят. В негодовании отдав им собранные ягоды мальчик понимает, что бабушке ничего не остается, а день уже на исходе. И тогда по совету все тех же друзей он набивает туесок травкой, прикрыв сверху горстью ягод.
Надеясь, что обман не заметят, в глубине души ребенок осознает всю неприглядность собственного поступка, его гложет не столько страх перед наказанием, сколько боль, которую причинит его поступок бабушке. Он вспоминает день смерти мамы, эти растекающиеся по воде красные ягоды и убивающуюся от горя на берегу бабушку. А друзья еще советуют, чтоб он спрятался, тогда бабушка подумает, что и он утонул. И не станет на него сердиться.
Позднее возвращение домой только откладывает его тоску до утра. А утром получив сполна все бабушкино негодование, мальчик совестливо умолял ее, что никогда больше так не поступит. Закрыв глаза, ожидал он ее наказания. Но бабушка только отдала ему пряник в виде коня с розовой гривой. Годы пройдут, но любовь к бабушке в сердце героя останется навсегда.
Реальність петербурзького побуту в повісті М. Гоголя "Шинель"
Повість М. Гоголя "Шинель" входить до циклу повістей, що дістали назву "Петербурзьких". Усі їх об'єднує насамперед образ міста — одного з найпрекрасніших, найвишуканіших і майже неймовірних. Він, абсолютно реальний, конкретний, відчутний, раптом перетворюється на міраж, на місто-примару.
Я відчула це білою червневою ніччю, коли вперше відвідала це місто. Здійнялися мости над Невою: ліворуч Миколаївський, праворуч — Палацовий, а між ними, обличчям до ріки і спиною до міста —— "кумир на бронзовому коні" — Петро І.
Тут сторіччя з чвертю тому жив Акакій Акакійович Башмачкін — породження саме цього міста, маленька людина, затерта великими будинками, розтоптана "великими" чиновниками.
Місто-монстр убиває особистість, йому байдуже до якогось чиновника-службовця в якомусь департаменті. Акакій Акакійович — піщинка в цьому величезному місті, його завдання — втриматися в цьому світі, вижити в нерівній боротьбі за існування.
От чому Гоголь, підходячи до головної теми повісті, вживає слово "ворог", хоча ніяких батальних сцен тут не буде: "... є в Петербурзі сильний ворог усіх, хто одержує чотириста карбованців на рік жалування... ворог цей не хто інший, як наш північний мороз". Бідний Акакій Акакійович усе життя провів ніби в стані ворогів: міста — ворога бідних, чиновників, що придушують тих, хто рангом нижче, морозу, від якого в поганенькій шинельці нікуди не дітися.
З мрією про можливу реставрацію шинелі, що відбула вік, піднімається Башмачкін на четвертий поверх сходами, "які всі облиті водою, помиями і пройняті наскрізь тим спиртуозиим запахом, що їсть очі і, як відомо, обов'язково є на всіх чорних сходах петербурзьких будинків". Типові контрасти мегаполісу: парадні під'їзди і потаємні сходи, ошатні фасади і колодязі дворів, блискучий одяг і шинелі простих трудівників, що вже не підлягають ремонту.
Відповідь:
Это история мальчика, оставшегося сиротой и живущего у своей бабушки. Его мама утонула, переправляясь через реку на лодке с другими сельчанами. Упавшие в воду ягоды красной земляники тесно переплелись в воображении мальчика с образом красной крови.
Мальчик живет обычной жизнью сорванца, не думая о и активно общается с соседскими ребятишками. Вечно голодные и дерущиеся из-за всяких пустяков, задиристые дети худо-бедно живут с родителями. Их отец иногда буянит, часто пьет, но эти моменты семейной простой идиллии с общим поеданием вкусностей и грустным песнопением главный герой воспринимает как нечто удивительное, что вызывает в нем сильнейшую тоску. Лишенный подобного "счастья", он жадно черпает это в соседской семье.
В своем одиночестве мальчик тянется к соседским детям, и эта тяга оборачивается против него. Однажды бабушка отправляет его за земляникой в лес. Ягоду она предлагает продать и на вырученные деньги купить ему пряник, да не простой, а в виде коня с розовой гривой. Деревенский сирота не избалован разнообразными сладостями, этот конь видится ему как что-то сказочное, некое счастье, которое можно убрать за пазуху или поделиться с другими. И вроде бы удачно все началось, ягода собрана наполовину, но соседские ребятишки посмеялись над ним, назвав его трусом. И все потому, что он слушается бабушку, а они свободны ходить куда угодно, и делать, что хотят. В негодовании отдав им собранные ягоды мальчик понимает, что бабушке ничего не остается, а день уже на исходе. И тогда по совету все тех же друзей он набивает туесок травкой, прикрыв сверху горстью ягод.
Надеясь, что обман не заметят, в глубине души ребенок осознает всю неприглядность собственного поступка, его гложет не столько страх перед наказанием, сколько боль, которую причинит его поступок бабушке. Он вспоминает день смерти мамы, эти растекающиеся по воде красные ягоды и убивающуюся от горя на берегу бабушку. А друзья еще советуют, чтоб он спрятался, тогда бабушка подумает, что и он утонул. И не станет на него сердиться.
Позднее возвращение домой только откладывает его тоску до утра. А утром получив сполна все бабушкино негодование, мальчик совестливо умолял ее, что никогда больше так не поступит. Закрыв глаза, ожидал он ее наказания. Но бабушка только отдала ему пряник в виде коня с розовой гривой. Годы пройдут, но любовь к бабушке в сердце героя останется навсегда.
Пояснення:
Реальність петербурзького побуту в повісті М. Гоголя "Шинель"
Повість М. Гоголя "Шинель" входить до циклу повістей, що дістали назву "Петербурзьких". Усі їх об'єднує насамперед образ міста — одного з найпрекрасніших, найвишуканіших і майже неймовірних. Він, абсолютно реальний, конкретний, відчутний, раптом перетворюється на міраж, на місто-примару.
Я відчула це білою червневою ніччю, коли вперше відвідала це місто. Здійнялися мости над Невою: ліворуч Миколаївський, праворуч — Палацовий, а між ними, обличчям до ріки і спиною до міста —— "кумир на бронзовому коні" — Петро І.
Тут сторіччя з чвертю тому жив Акакій Акакійович Башмачкін — породження саме цього міста, маленька людина, затерта великими будинками, розтоптана "великими" чиновниками.
Місто-монстр убиває особистість, йому байдуже до якогось чиновника-службовця в якомусь департаменті. Акакій Акакійович — піщинка в цьому величезному місті, його завдання — втриматися в цьому світі, вижити в нерівній боротьбі за існування.
От чому Гоголь, підходячи до головної теми повісті, вживає слово "ворог", хоча ніяких батальних сцен тут не буде: "... є в Петербурзі сильний ворог усіх, хто одержує чотириста карбованців на рік жалування... ворог цей не хто інший, як наш північний мороз". Бідний Акакій Акакійович усе життя провів ніби в стані ворогів: міста — ворога бідних, чиновників, що придушують тих, хто рангом нижче, морозу, від якого в поганенькій шинельці нікуди не дітися.
З мрією про можливу реставрацію шинелі, що відбула вік, піднімається Башмачкін на четвертий поверх сходами, "які всі облиті водою, помиями і пройняті наскрізь тим спиртуозиим запахом, що їсть очі і, як відомо, обов'язково є на всіх чорних сходах петербурзьких будинків". Типові контрасти мегаполісу: парадні під'їзди і потаємні сходи, ошатні фасади і колодязі дворів, блискучий одяг і шинелі простих трудівників, що вже не підлягають ремонту.
Объяснение: