Чудовим теплом безмірної любові огортає душу кожної людини спомин, думка про матір її. Нам дано навіки в серці нести образ матері. Усе найдорожче, найсвятіше у моєму житті пов’язане саме з нею. Вона, ніби зоря, осяває немеркнучим сяйвом кожний день своєї дитини. Для матері її дитина — найкраща у світі. Вона очікує від своїх дітей найвищих духовних злетів, проявів людяності й чесності. Неня хоче, щоб її діти жили серед людей і творили добро на цій землі. Тож повага до матері — риса українського національного характеру, яка художньо реалізується у притчі І. Липи «Мати» Розповідь про неньку, яка вчинила випробування для своєї дитини, аби вона могла в житті протистояти «зрадливому і жорстокому світу» ; «дитина погине в цьому життєвому вирі, коли буде пеститися біля матері… коли видряпається... стане тверда духом, міцна волею»; міцна згуртованість, сила волі, витримка — ось риси, які до у майбутньому дитині вижити, долаючи всілякі життєві перешкоди..Мати кинула свою єдину улюблену дитину в прірву. Вчинила це жінка від великої любові до неї. Власну жорстокість вона пояснює тим, що хотіла навчити дитину міцності духу і протистояти життєвим негараздам. Дитина залишається живою і поступово на-магається вилізти з провалля до світла: «Мати сиділа непорушно, як кам’яна, затуливши очі долонями, і прислухалася...».Розповідь ведеться від першої особи. Рішення жінки кинути свою дитину у темне провалля. Страждання героїні від скоєного і водночас упевненість у правильності власного вчинку, її сповідь перед автором. Після випробування дитина залишилася живою; тому вона «не загине в цьому жорстокому світі, а все переможе». Мати очікує, коли її малеча вилізе з темного провалля.
Ф.и. тютчев принадлежал к поколению романтиков-»любомудров» (в. одоевский, и. киреевский, с. шевырев, д. веневитинов), что, в первую очередь, и определило своеобразие художественного мировосприятия этого великого поэта. его лирику можно рассматривать как «дневник души», живущей личными предчувствиями и всеобщими предзнаменованиями, откликающейся как на мимолетное впечатление частного человека, отдельную яркую деталь окружающего мира, так и на грандиозные перемены, события. ранние стихотворения тютчева 1823 - 1825 годов («слезы», «проблеск», «к н.») отражают увлеченность христианской мистикой, традициям поэзии жуковского. в них присутствуют мотивы прозрения и озарения, образы «ангела слез», «ангельской лиры», «серафимских лиц», «адского пламени», «божественного огня». земное в них противопоставляется небесному, тленное, суетное - вечному, бессмертному: и только смертного зеницты, ангел слез, дотронешься крылами -туман рассеется слезами,и небо серафимских лиц вдруг разовьется пред очами. («слезы»)
