У кожного з нас є своя Батьківщина – місце, де ми народилися, і яке будемо згадувати завжди і скрізь, куди б нас не закинула доля. Край,де ми зробили свої перші кроки у житті, де отримали від батьків і дідів перші уроки історії. Тут жили наші прадіди, які мріяли про кращу долю своїм нащадкам.
Україна для мене – це моє життя. Дитинство, перше кохання, материнська любов, батьківська опіка і неповторні шкільні роки. Я щаслива, що народилася та живу на Україні. Я люблю її за безмежні простори, голубе небо, золотисті поля, за щирих та усміхнених людей, які живуть тут.
Її надзвичайно цікава і багата історія, яку пізнаємо по архітектурі, писемних джерелах, замках. Згадаймо лише красу Софії Київської, величну постать Андріївської церкви, що може бути більшою насолодою, як не прогулянка по місту, яке заворожує кожного хто лиш приїде до міста Лева. Звісно не можу не оминути і інші красиві міста нашої «неньки» Батьківщини це адміністративна столиця Київ, це Харків, який став знаним навчальним центром, це краса наша «морська перлина» Одеса. Описуючи ці всі міста не можу не розказати у своїй розповіді про заморожуючу красу українських Карпат. Це територія, на якій панує і досі певна містерія, загадковість, яка немов прагне поглинути у свої обійми кожного, хто лиш заслухається у мелодійність звуків трембіти.
Чому ж тоді ми не любимо усю цю красу, чому шукаємо кращого життя? Напевне відповідь на це запитання мало хто зможе дізнатися, адже завжди потрібно починати з себе, чому так, а не інакше ми іноді стидаємося гордо сказати Я українець,українка.Найяскравішим прикладом Патріотизму своєї країни є Тарас Григорович Шевченко. Коли його заслали далеко від Батьківщини — в Казахстан і заборонили навіть писати вірші та малювати, його волелюбна душа не могла змиритися, стерпіти таке знущання, і він серцем був зі своєю рідною Вкраїною, зі знедоленим народом, який тяжко страждає через ненависних панів, і все одно писав вірші, виливаючи на папір всі свої думки.
Та коли замислюся над долею моєї держави, у мені баряться водночас, два протилежні почуття – гордості і сорому, віри і безнадії.Сьогодні різні держави штовхають Україну у різні боки, намагаються повернути країну на ті шляхи розвитку, які вигідні лише їм. Але ж наша Україна створена саме для нас, для нашого захисту, і тому має функціонувати так, як потрібно українському народові. Ми повинні, та ми мусимо відстоювати нашу державу, зміцнювати її, підіймати з колін. Ми - це весь український народ. Якщо не докладе зусиль кожен з нас, нічого не зміниться. Колись нам казали, що одна людина не здатна змінити суспільство, не має змоги знищити систему і є лише гвинтиком, виконавцем у величезному колективі таких самих сірих особистостей. І це не було правдою. Якщо людина має вогонь у серці, якщо її голова переповнена прогресивними ідеями, якщо її оточує коло однодумців, готових піти за особистістю навіть у пекло, то така людина стає основою реальної сили, здатної не лише виказувати протест, але й боротися за свої права. Яскравим прикладом для нас є "помаранчева революція", під час якої незгідний з владою народ все-таки домігся свого. Вперше за багато років в душах українців зазвучав голос предків, закликаючи до боротьби за свободу у реальному житті, а не на клаптиках паперу. Кожен хто стояв в той час на майдані відчув всі ці емоції, переживання. І саме цей наочний приклад показує нам що разом ми сила, яку не спинити.
Але швидкоплинна ріка часу віднесла усе це в минуле. І 24 червня 1991 року принесло нам довгоочікувану незалежність. Здобувши її, Україна зробила вибір на користь загальнолюдських цінностей - справжнього гуманізму, гармонізації відносин між колективом і особистістю, між державою та громадянами, рівних можливостей людей, поліпшення якості життя, вирішення питань зайнятості й освіти, створення умов для гармонійного та вільного розвитку кожної людини, прояву і підтримки в ній природного бажання творити.
Головне, що повинні пам'ятати всі, — не можна забувати своєї Батьківщини і відрікатися від неї або ігнорувати те, що ми живемо в Україні, що вона дала нам найдорожче — вільне життя Люби свій край. Всю душу солов'їну І серця жар йому віддай в піснях.
Какая холодная осень Надень свою шаль и капот.. . Смотри меж чернеющих сосен Как будто ПОЖАР ВОССТАЁТ. Эти строки Фета, произнесенные героем рассказа «Холодная осень» , наиболее ярко отражают то время, когда И. Бунин в эмиграции пишет цикл «Темные аллеи» . Время перемен, время борьбы, время противоречий.
Начинается рассказ «Холодная осень» с события, которое дает установку на историческую достоверность, - Первая мировая война. События даются фрагментарно: «в июне он гостил» , «На Петров день объявлен женихом» . Все произведение построено на контрасте. Так в экспозиции читаем: «в сентябре приехал проститься» и «свадьба наша была отложена до весны» . Холодную осень можно интерпретировать как конец обычной мирной жизни наряду с умиранием природы. А вот свадьба героев отложена именно до весны. Ведь весна предстает не только как время возрождения природы, но и как начало новой мирной жизни.
Дальнейшее развитие действия происходит в доме героини, куда «он» приехал проститься. Бунин емко передает атмосферу «прощального вечера» , вновь применяя одну за другой антитезы. С одной стороны, окно, за которым «удивительно ранняя холодная осень» . В этой лаконичной фразе многослойный смысл: это и холод осени, и холод души - как будто мы слышим пророчество отца своему ребенку: удивительно, страшно рано ты потеряешь Его, познаешь холод одиночества. С другой стороны, «запотевшее от пара окно» . Этой фразой Бунин подчеркивает тепло дома, уют, спокойствие - «сидели тихо» , «обменивались незначительными словами, преувеличенно спокойными, скрывая свои тайные мысли и чувства» , «с притворной простотой» . И вновь антитеза в проявлении внешнего спокойствия и внутренней тревожности. Бунин мастерски противопоставляет этому состоянию всех людей в комнате ощущение того, что «трогательно и жутко» . В этой же части рассказа « на черном небе, ярко и остро сверкали чистые ледяные звезды» и «висевшая над столом жаркая лампа» . Еще одна яркая иллюстрация антитезы: «холода» и «тепла» , внешнего «ледяные звезды» и внутреннего «жаркая лампа» - чужого и своего.
Границы времени всего рассказа разомкнуты. Бунин констатирует лишь факты. Упоминание конкретных дат: «15 июля убили» , «утром 16-го» , «но 19 июня» . Времена года и месяцы: «в июне того года» , «в сентябре» , «отложена до весны» , «зимой в ураган» , «убили его через месяц» . Перечисление количества лет с тех пор целых 30 лет» , «пробыли на Дону и Кубани два года» , « в 1912 году» . И слова, по которым можно определить течение времени: «долго жила» , «девочка выросла» , «тот холодный осенний вечер» , «остальное ненужный сон» . Безусловно, возникает ощущение суетности, подвижности времени. В эпизоде прощального вечера Бунин использует только слова, по которым можно определить время, почувствовать его: «после ужина» , «в тот вечер» , «пора спать» , «еще немного побыли» , «сперва было так темно» , «утром он уехал» . Возникает ощущение замкнутости, все происходит в одном месте, в один маленький отрезок времени - вечер. Но оно не тяготит, а вызывает ощущение конкретности, надежности, теплой грусти. Конкретика и абстрактность времени - антитеза «своего» времени и «чужого» : в «своем» героиня живет, в «чужом» проживает будто во сне.
Земная любовь, смертью оборванная, но, благодаря этой смерти неземной ставшая. И под конец своей бурной жизни героиня вдруг понимает, что ничего, кроме этой любви, у нее не было. «Бунин в пору своей безрадостной «холодной осени» , пережив революцию и изгнание, в дни одной из самых страшных войн пишет рассказ о любви, как и Боккаччо писал «Декамерон» во время чумы. Ибо вспышки этого неземного огня и есть тот свет, который освещает путь человечества. » Как говорила одна из героинь «Темных аллей» : «Всякая любовь - великое счастье, даже если она не разделена» . УДАЧИ)))
У кожного з нас є своя Батьківщина – місце, де ми народилися, і яке будемо згадувати завжди і скрізь, куди б нас не закинула доля. Край,де ми зробили свої перші кроки у житті, де отримали від батьків і дідів перші уроки історії. Тут жили наші прадіди, які мріяли про кращу долю своїм нащадкам.
Україна для мене – це моє життя. Дитинство, перше кохання, материнська любов, батьківська опіка і неповторні шкільні роки. Я щаслива, що народилася та живу на Україні. Я люблю її за безмежні простори, голубе небо, золотисті поля, за щирих та усміхнених людей, які живуть тут.
Її надзвичайно цікава і багата історія, яку пізнаємо по архітектурі, писемних джерелах, замках. Згадаймо лише красу Софії Київської, величну постать Андріївської церкви, що може бути більшою насолодою, як не прогулянка по місту, яке заворожує кожного хто лиш приїде до міста Лева. Звісно не можу не оминути і інші красиві міста нашої «неньки» Батьківщини це адміністративна столиця Київ, це Харків, який став знаним навчальним центром, це краса наша «морська перлина» Одеса. Описуючи ці всі міста не можу не розказати у своїй розповіді про заморожуючу красу українських Карпат. Це територія, на якій панує і досі певна містерія, загадковість, яка немов прагне поглинути у свої обійми кожного, хто лиш заслухається у мелодійність звуків трембіти.
Чому ж тоді ми не любимо усю цю красу, чому шукаємо кращого життя? Напевне відповідь на це запитання мало хто зможе дізнатися, адже завжди потрібно починати з себе, чому так, а не інакше ми іноді стидаємося гордо сказати Я українець,українка.Найяскравішим прикладом Патріотизму своєї країни є Тарас Григорович Шевченко. Коли його заслали далеко від Батьківщини — в Казахстан і заборонили навіть писати вірші та малювати, його волелюбна душа не могла змиритися, стерпіти таке знущання, і він серцем був зі своєю рідною Вкраїною, зі знедоленим народом, який тяжко страждає через ненависних панів, і все одно писав вірші, виливаючи на папір всі свої думки.
Та коли замислюся над долею моєї держави, у мені баряться водночас, два протилежні почуття – гордості і сорому, віри і безнадії.Сьогодні різні держави штовхають Україну у різні боки, намагаються повернути країну на ті шляхи розвитку, які вигідні лише їм. Але ж наша Україна створена саме для нас, для нашого захисту, і тому має функціонувати так, як потрібно українському народові. Ми повинні, та ми мусимо відстоювати нашу державу, зміцнювати її, підіймати з колін. Ми - це весь український народ. Якщо не докладе зусиль кожен з нас, нічого не зміниться. Колись нам казали, що одна людина не здатна змінити суспільство, не має змоги знищити систему і є лише гвинтиком, виконавцем у величезному колективі таких самих сірих особистостей. І це не було правдою. Якщо людина має вогонь у серці, якщо її голова переповнена прогресивними ідеями, якщо її оточує коло однодумців, готових піти за особистістю навіть у пекло, то така людина стає основою реальної сили, здатної не лише виказувати протест, але й боротися за свої права. Яскравим прикладом для нас є "помаранчева революція", під час якої незгідний з владою народ все-таки домігся свого. Вперше за багато років в душах українців зазвучав голос предків, закликаючи до боротьби за свободу у реальному житті, а не на клаптиках паперу. Кожен хто стояв в той час на майдані відчув всі ці емоції, переживання. І саме цей наочний приклад показує нам що разом ми сила, яку не спинити.
Але швидкоплинна ріка часу віднесла усе це в минуле. І 24 червня 1991 року принесло нам довгоочікувану незалежність. Здобувши її, Україна зробила вибір на користь загальнолюдських цінностей - справжнього гуманізму, гармонізації відносин між колективом і особистістю, між державою та громадянами, рівних можливостей людей, поліпшення якості життя, вирішення питань зайнятості й освіти, створення умов для гармонійного та вільного розвитку кожної людини, прояву і підтримки в ній природного бажання творити.
Головне, що повинні пам'ятати всі, — не можна забувати своєї Батьківщини і відрікатися від неї або ігнорувати те, що ми живемо в Україні, що вона дала нам найдорожче — вільне життя
Люби свій край. Всю душу солов'їну
І серця жар йому віддай в піснях.
Надень свою шаль и капот.. .
Смотри меж чернеющих сосен
Как будто ПОЖАР ВОССТАЁТ.
Эти строки Фета, произнесенные героем рассказа «Холодная осень» , наиболее ярко отражают то время, когда И. Бунин в эмиграции пишет цикл «Темные аллеи» . Время перемен, время борьбы, время противоречий.
Начинается рассказ «Холодная осень» с события, которое дает установку на историческую достоверность, - Первая мировая война. События даются фрагментарно: «в июне он гостил» , «На Петров день объявлен женихом» . Все произведение построено на контрасте. Так в экспозиции читаем: «в сентябре приехал проститься» и «свадьба наша была отложена до весны» . Холодную осень можно интерпретировать как конец обычной мирной жизни наряду с умиранием природы. А вот свадьба героев отложена именно до весны. Ведь весна предстает не только как время возрождения природы, но и как начало новой мирной жизни.
Дальнейшее развитие действия происходит в доме героини, куда «он» приехал проститься. Бунин емко передает атмосферу «прощального вечера» , вновь применяя одну за другой антитезы. С одной стороны, окно, за которым «удивительно ранняя холодная осень» . В этой лаконичной фразе многослойный смысл: это и холод осени, и холод души - как будто мы слышим пророчество отца своему ребенку: удивительно, страшно рано ты потеряешь Его, познаешь холод одиночества. С другой стороны, «запотевшее от пара окно» . Этой фразой Бунин подчеркивает тепло дома, уют, спокойствие - «сидели тихо» , «обменивались незначительными словами, преувеличенно спокойными, скрывая свои тайные мысли и чувства» , «с притворной простотой» . И вновь антитеза в проявлении внешнего спокойствия и внутренней тревожности. Бунин мастерски противопоставляет этому состоянию всех людей в комнате ощущение того, что «трогательно и жутко» . В этой же части рассказа « на черном небе, ярко и остро сверкали чистые ледяные звезды» и «висевшая над столом жаркая лампа» . Еще одна яркая иллюстрация антитезы: «холода» и «тепла» , внешнего «ледяные звезды» и внутреннего «жаркая лампа» - чужого и своего.
Границы времени всего рассказа разомкнуты. Бунин констатирует лишь факты. Упоминание конкретных дат: «15 июля убили» , «утром 16-го» , «но 19 июня» . Времена года и месяцы: «в июне того года» , «в сентябре» , «отложена до весны» , «зимой в ураган» , «убили его через месяц» . Перечисление количества лет с тех пор целых 30 лет» , «пробыли на Дону и Кубани два года» , « в 1912 году» . И слова, по которым можно определить течение времени: «долго жила» , «девочка выросла» , «тот холодный осенний вечер» , «остальное ненужный сон» . Безусловно, возникает ощущение суетности, подвижности времени. В эпизоде прощального вечера Бунин использует только слова, по которым можно определить время, почувствовать его: «после ужина» , «в тот вечер» , «пора спать» , «еще немного побыли» , «сперва было так темно» , «утром он уехал» . Возникает ощущение замкнутости, все происходит в одном месте, в один маленький отрезок времени - вечер. Но оно не тяготит, а вызывает ощущение конкретности, надежности, теплой грусти. Конкретика и абстрактность времени - антитеза «своего» времени и «чужого» : в «своем» героиня живет, в «чужом» проживает будто во сне.
Земная любовь, смертью оборванная, но, благодаря этой смерти неземной ставшая. И под конец своей бурной жизни героиня вдруг понимает, что ничего, кроме этой любви, у нее не было. «Бунин в пору своей безрадостной «холодной осени» , пережив революцию и изгнание, в дни одной из самых страшных войн пишет рассказ о любви, как и Боккаччо писал «Декамерон» во время чумы. Ибо вспышки этого неземного огня и есть тот свет, который освещает путь человечества. » Как говорила одна из героинь «Темных аллей» : «Всякая любовь - великое счастье, даже если она не разделена» . УДАЧИ)))