Повість-казка Олександра Гріна "Пурпурові вітрила" - це справжній гімн мріям, надії та силі справжнього кохання. Головні герої - Ассоль та Артур Грей - справжні романтики. Вони завзято мріють, ніколи не втрачають надії та віри у те, що їхні мрії здійсняться - навіть тоді, коли, здається, все проти них.
Над Ассоль через її мрію глузують жителі міста, вважають її за дурну. Але дівчина не звертає уваги на недоброзичливість оточуючих. Вона мріє - і її мрія здійснюється. Артуру Грею теж довелося долати неабиякі перешкоди на шляху до здійснення його мрії, але він вистояв і досяг своєї мети. Це йому вдалося завдяки терпінню, наполегливості та вірі в себе і свою мрію.
Звісно, у реальному житті не всі мрії здійснюються. Але це не означає, що мріяти не треба. Навпаки: мрія надає людині крила, підносить її над буденністю життя. І тоді навіть найфантастичніша мрія може здійснитися - як у повісті Олександра Гріна "Пурпурові вітрила".
Весенняя прогулка располагает героя к размышлениям. Он подробно описывает свои чувства: легко мне, полный сил. Пейзажная зарисовка сменяется картинами сражений. В центре – собирательный, нарицательный образ неизвестного героя из народа, храбреца, положившего свою жизнь за то, чтобы «страна краше и счастливее была». Молодой лирический герой открыто признается: не знаю, не помню. Но эстафету торжественно обещает принять. Острое чувство момента: «иду, живущий». Впереди целая жизнь, да и та, что уже есть – радует. В третьей строфе поэт идет полями Смоленщины, срывает веточку душистой сирени. В финале он трогательно почти уговаривает парня, которому не довелось дожить до этой весны: друг, не сетуй. Гуманистический порыв не пропал втуне, лирический герой и сам готов и сражаться, и умереть за счастье «земли родной». Он чувствует себя «наследником», хранителем «жизни этой», сознает свою ответственность, в том числе, перед теми, кому больше «не петь». Интонация задушевная, оптимистичная. Лексика и нейтральная. Эпитеты: славные дела, веточку двурогую, дым весенний (еще и инверсия). Несколько многоточий и финальное восклицание. Типичные для поэзии А. Твардовского обращения: друг, товарищ. Инверсия: блестит луг. Уменьшительный суффикс, придающий трепетности слову и образу: веточку. Стихотворение написано в реалистической манере, однако в нем силен традиционный для советской поэзии план обращения к предыдущему поколению, тем, кого, согласно Э. Багрицкому, «водила молодость в сабельный поход».
Стихотворение «Я иду и радуюсь» А. Твардовского относится к раннему творчеству поэта, сочетает в себе лирическую ноту и гражданский пафос.
Повість-казка Олександра Гріна "Пурпурові вітрила" - це справжній гімн мріям, надії та силі справжнього кохання. Головні герої - Ассоль та Артур Грей - справжні романтики. Вони завзято мріють, ніколи не втрачають надії та віри у те, що їхні мрії здійсняться - навіть тоді, коли, здається, все проти них.
Над Ассоль через її мрію глузують жителі міста, вважають її за дурну. Але дівчина не звертає уваги на недоброзичливість оточуючих. Вона мріє - і її мрія здійснюється. Артуру Грею теж довелося долати неабиякі перешкоди на шляху до здійснення його мрії, але він вистояв і досяг своєї мети. Це йому вдалося завдяки терпінню, наполегливості та вірі в себе і свою мрію.
Звісно, у реальному житті не всі мрії здійснюються. Але це не означає, що мріяти не треба. Навпаки: мрія надає людині крила, підносить її над буденністю життя. І тоді навіть найфантастичніша мрія може здійснитися - як у повісті Олександра Гріна "Пурпурові вітрила".
Весенняя прогулка располагает героя к размышлениям. Он подробно описывает свои чувства: легко мне, полный сил. Пейзажная зарисовка сменяется картинами сражений. В центре – собирательный, нарицательный образ неизвестного героя из народа, храбреца, положившего свою жизнь за то, чтобы «страна краше и счастливее была». Молодой лирический герой открыто признается: не знаю, не помню. Но эстафету торжественно обещает принять. Острое чувство момента: «иду, живущий». Впереди целая жизнь, да и та, что уже есть – радует. В третьей строфе поэт идет полями Смоленщины, срывает веточку душистой сирени. В финале он трогательно почти уговаривает парня, которому не довелось дожить до этой весны: друг, не сетуй. Гуманистический порыв не пропал втуне, лирический герой и сам готов и сражаться, и умереть за счастье «земли родной». Он чувствует себя «наследником», хранителем «жизни этой», сознает свою ответственность, в том числе, перед теми, кому больше «не петь». Интонация задушевная, оптимистичная. Лексика и нейтральная. Эпитеты: славные дела, веточку двурогую, дым весенний (еще и инверсия). Несколько многоточий и финальное восклицание. Типичные для поэзии А. Твардовского обращения: друг, товарищ. Инверсия: блестит луг. Уменьшительный суффикс, придающий трепетности слову и образу: веточку. Стихотворение написано в реалистической манере, однако в нем силен традиционный для советской поэзии план обращения к предыдущему поколению, тем, кого, согласно Э. Багрицкому, «водила молодость в сабельный поход».
Стихотворение «Я иду и радуюсь» А. Твардовского относится к раннему творчеству поэта, сочетает в себе лирическую ноту и гражданский пафос.