Найдите найдите в тексте эпизоды важные для характеристики героев. охарактеризуйте охарактеризуйте героя примерами из текста рассказ арион сор 7 класс
іде дощ. пелайо з елісендою крабів, які наповзають у будинок. краби не чарівні, а звичайнісінькі, і хвороба у їхньої дитини справжня, з високою температурою. а от янгол, який потрапив до них у двір і борсається великими крилами у багнюці — то вже диво.
і, як виявилося, зовсім не лихо він приніс і не за дитиною їхньою прилетів, щоб забрати її на небеса, а зовсім навпаки — на ранок дитина прокинулася здоровою і веселою. може, завдяки янголу? а може, й ні. пелайо та елісенда цього не знають, та й не дуже переймаються, бо янгол — то для них зайвий клопіт.
мови їхньої янгол не розуміє, та й вигляд має зовсім не янгольський — якийсь беззубий, маленький стариган з облисілою головою. крила, правда, у нього є, і навіть лікар, який оглянув його, здивувався: крила ростуть так органічно в його тілі, що виникає запитання: чому вони не ростуть у людей?
маркес — письменник, для якого чарівне і справжнє, фантастичне і реалістичне, містичне і дійсне, поетичне і прозаїчне є нерозривними.
з якогось іншого світу до людей раптом злітає янгол, а вони ставляться до нього, як до великої курки, ще й поселяють у курнику. за ним, але зиск свій з цього мають. на таку дивину подивитись хоче всяк, і подружжя дуже швидко збагачується — тепер у них двоповерховий будиночок, ферма для кролів, у них є досить грошей.
а може, і янголові щось перепало? дзуськи! янгол ніби й ні до чого! його дзьобають кури, вишукуючи в ньому "космічних паразитів", безбожники у нього камінням, а один "сміливець припалив йому залізякою бік, і очі старого наповнилися слізьми".
оце такі люди. ну, майже як кури, а то й гірше, бо кури хоч тілу янгольському , а люди дошкуляли і фізично, і морально.
то хто ж хворий — янгол, який не може злетіти, чи оці люди, для яких цирковий інтерес, прагнення розваг, жага збагачення перекриває щось вище, більше, цінніше?
думаю, що маркес хоче показати байдужість людини до всього — вона вже звикла до різних див, то й янгол — просто звірина, не більше того.
" і подивився господь бог на землю, і ось вона розтлінна: тому що всяка плоть спотворила шлях свій на землі" бог насилає потоп на землю, щоб очистити скверну, знищити зло. маркес використовує біблійний варіант: дощ іде вже три доби, і в цей час з'являється постраждалий янгол. якби людина зупинилася і подумала, вона б зрозуміла, що це знак божий, це випробування, послані з небес, щоб установити рівновагу добра і зла, щоб врятувати людей. але не тільки прості люди не мають шанобливості до янгола, не вміють захистити нещасного старого і церковні служителі. крила для них не доказ янгольської приналежності, а от документ, папірець від самого папи міг вирішити усе. але листування "могло б тривати поки світу й сонця"
з весною янгол почав набирати сил, він відроджується, як і земля, стає молодшим, дужим, злітає в небо і покидає цих людей, які так і не змогли, не захотіли знайти з ним спільної мови. на очах у елісенди — сльози, але не від того, що їх покинув янгол, а від того, що вона ріже цибулю. її почуттів не вистачило навіть на такий простий людський вчинок.
маркес символічно, через натяки і алегорію показує єство сучасної людини, яка з усього хоче мати самий тільки зиск і не помічає, що незвичайне, святе, рятівне — поряд.
дуже часто так буває у житті: людина чекає чогось більшого, мріє про краще, і не помічає того, що це "краще" вже є, його тільки потрібно помітити і прийняти.
я думаю, що кожен може у своєму житті віднайти такого втраченого янгола. я через свою дурість втратив друга, бо поряд були ніби і. тепер я розумію свої помилки, і в мене теж часом виступають їй. і вони зовсім не від цибулі
С самого детства люди боятся темноты. А еще боятся остаться одни. Но когда ты в темноте, то даже если с тобой кто-то есть рядом, то ты скорее всего его не видишь, и сознанию приходиться все время напоминать о том, что ты не один. Темнота… Пугает не она сама, а твое собственное воображение. Ведь именно оно интерпретирует все эти шорохи, очертания предметов в нечто жуткое, непонятное, и от этого еще более страшное. Темноты не боятся только те, у кого весьма туго с воображением, и те, кто в это время очень занят чем-то в своей голове.Однако, он был из третей категории. Его рациональная часть умело подавляла воображение, когда это было нужно. Он не витал в облаках, а думал, как бы поскорее выбраться на свет. Современные люди не боятся грома и молний, потому что знают, что это такое. Знание — убийца страха. Бояться можно лишь того, чего ты не знаешь. Но во всем этом рациональном идеализме есть один тонкий момент. А именно не большая тень, которая везде следует за тобой. Тень, отбрасываемая твоим знанием, твоей уверенностью в нем. Чем больше ты знаешь, тем больше ты доверяешь своему знанию, тем тень меньше, но при этом она более четкая. Чтобы ее заметить, нужно очень резко обернуться. Настолько резко, что, будь ты собакой, ты смог бы поймать свой хвост. А ведь самоуверенные всезнайки никогда и не оборачиваются. От такой нахальности тень начинает расти и ширится. Вплоть до того, что ты начнешь замечать ее боковым зрением. Это тень страха. Как только ты ее заметишь, ты поймешь, что ты уже боишься. Ведь ты не знаешь, что это такое!Пока он думал, что бредет в большом темном подвале, ему не было страшно. Но в какой-то момент ему на ум пришел один вопрос, и все его знание, вся его уверенность рассыпались, как карточный домик. — Как я сюда попал?.. Где я?! — Увидел тень, а вот и страх!Ты думаешь, что знаешь себя? Ты уверен? Я не знаю себя достаточно хорошо, поэтому я боюсь забредать в дальние темные уголки своего сознания, и тем более подсознания. И я не так рискую заблудиться в этом непроглядном лабиринте, с полной уверенностью, что выход где-то рядом.— Сколько, я уже здесь? — кто знает, сколько времени уже Ведь здесь нет времени. Есть только ты. И чем больше ты погружаешься в себя, тем больше ты съедаешь себя, как тот змей, который ест свой хвост. Лишь единицам улыбнется удача, и они в конце концов пройдут свой лабиринт, разведают большую его часть и выйдут на свет. Думая, что познали самого себя. А ведь, чем ярче свет, тем четче тень…
можливо, янголи
(за оповіданням г. маркеса "стариган з крилами")
іде дощ. пелайо з елісендою крабів, які наповзають у будинок. краби не чарівні, а звичайнісінькі, і хвороба у їхньої дитини справжня, з високою температурою. а от янгол, який потрапив до них у двір і борсається великими крилами у багнюці — то вже диво.
і, як виявилося, зовсім не лихо він приніс і не за дитиною їхньою прилетів, щоб забрати її на небеса, а зовсім навпаки — на ранок дитина прокинулася здоровою і веселою. може, завдяки янголу? а може, й ні. пелайо та елісенда цього не знають, та й не дуже переймаються, бо янгол — то для них зайвий клопіт.
мови їхньої янгол не розуміє, та й вигляд має зовсім не янгольський — якийсь беззубий, маленький стариган з облисілою головою. крила, правда, у нього є, і навіть лікар, який оглянув його, здивувався: крила ростуть так органічно в його тілі, що виникає запитання: чому вони не ростуть у людей?
маркес — письменник, для якого чарівне і справжнє, фантастичне і реалістичне, містичне і дійсне, поетичне і прозаїчне є нерозривними.
з якогось іншого світу до людей раптом злітає янгол, а вони ставляться до нього, як до великої курки, ще й поселяють у курнику. за ним, але зиск свій з цього мають. на таку дивину подивитись хоче всяк, і подружжя дуже швидко збагачується — тепер у них двоповерховий будиночок, ферма для кролів, у них є досить грошей.
а може, і янголові щось перепало? дзуськи! янгол ніби й ні до чого! його дзьобають кури, вишукуючи в ньому "космічних паразитів", безбожники у нього камінням, а один "сміливець припалив йому залізякою бік, і очі старого наповнилися слізьми".
оце такі люди. ну, майже як кури, а то й гірше, бо кури хоч тілу янгольському , а люди дошкуляли і фізично, і морально.
то хто ж хворий — янгол, який не може злетіти, чи оці люди, для яких цирковий інтерес, прагнення розваг, жага збагачення перекриває щось вище, більше, цінніше?
думаю, що маркес хоче показати байдужість людини до всього — вона вже звикла до різних див, то й янгол — просто звірина, не більше того.
" і подивився господь бог на землю, і ось вона розтлінна: тому що всяка плоть спотворила шлях свій на землі" бог насилає потоп на землю, щоб очистити скверну, знищити зло. маркес використовує біблійний варіант: дощ іде вже три доби, і в цей час з'являється постраждалий янгол. якби людина зупинилася і подумала, вона б зрозуміла, що це знак божий, це випробування, послані з небес, щоб установити рівновагу добра і зла, щоб врятувати людей. але не тільки прості люди не мають шанобливості до янгола, не вміють захистити нещасного старого і церковні служителі. крила для них не доказ янгольської приналежності, а от документ, папірець від самого папи міг вирішити усе. але листування "могло б тривати поки світу й сонця"
з весною янгол почав набирати сил, він відроджується, як і земля, стає молодшим, дужим, злітає в небо і покидає цих людей, які так і не змогли, не захотіли знайти з ним спільної мови. на очах у елісенди — сльози, але не від того, що їх покинув янгол, а від того, що вона ріже цибулю. її почуттів не вистачило навіть на такий простий людський вчинок.
маркес символічно, через натяки і алегорію показує єство сучасної людини, яка з усього хоче мати самий тільки зиск і не помічає, що незвичайне, святе, рятівне — поряд.
дуже часто так буває у житті: людина чекає чогось більшого, мріє про краще, і не помічає того, що це "краще" вже є, його тільки потрібно помітити і прийняти.
я думаю, що кожен може у своєму житті віднайти такого втраченого янгола. я через свою дурість втратив друга, бо поряд були ніби і. тепер я розумію свої помилки, і в мене теж часом виступають їй. і вони зовсім не від цибулі
Но во всем этом рациональном идеализме есть один тонкий момент. А именно не большая тень, которая везде следует за тобой. Тень, отбрасываемая твоим знанием, твоей уверенностью в нем. Чем больше ты знаешь, тем больше ты доверяешь своему знанию, тем тень меньше, но при этом она более четкая. Чтобы ее заметить, нужно очень резко обернуться. Настолько резко, что, будь ты собакой, ты смог бы поймать свой хвост. А ведь самоуверенные всезнайки никогда и не оборачиваются. От такой нахальности тень начинает расти и ширится. Вплоть до того, что ты начнешь замечать ее боковым зрением. Это тень страха. Как только ты ее заметишь, ты поймешь, что ты уже боишься. Ведь ты не знаешь, что это такое!Пока он думал, что бредет в большом темном подвале, ему не было страшно. Но в какой-то момент ему на ум пришел один вопрос, и все его знание, вся его уверенность рассыпались, как карточный домик.
— Как я сюда попал?.. Где я?! — Увидел тень, а вот и страх!Ты думаешь, что знаешь себя? Ты уверен? Я не знаю себя достаточно хорошо, поэтому я боюсь забредать в дальние темные уголки своего сознания, и тем более подсознания. И я не так рискую заблудиться в этом непроглядном лабиринте, с полной уверенностью, что выход где-то рядом.— Сколько, я уже здесь? — кто знает, сколько времени уже Ведь здесь нет времени. Есть только ты. И чем больше ты погружаешься в себя, тем больше ты съедаешь себя, как тот змей, который ест свой хвост. Лишь единицам улыбнется удача, и они в конце концов пройдут свой лабиринт, разведают большую его часть и выйдут на свет. Думая, что познали самого себя. А ведь, чем ярче свет, тем четче тень…