Служил на Кавказе офицер Жилин. Пришло ему письмо от матери, и решил он съездить в отпуск домой. Но по дороге его и ещё одного русского офицера Костылина схватили татары. Случилось это по вине Костылина. Он должен был прикрывать Жилина, но увидел татар, испугался и побежал от них. Костылин оказался предателем. Татарин, который взял в плен русских офицеров, продал их другому татарину. Пленников заковали в кандалы и держали в одном сарае. Татары заставили офицеров написать родным письма с требованием выкупа. Костылин послушался, а Жилин специально написал другой адрес, потому что знал: выкупить его некому, старушка-мама Жилина жила очень бедно. Сидели Жилин с Костылиным в сарае целый месяц. К Жилину привязалась хозяйская дочка Дина. Она носила ему тайком лепёшки и молоко, а он делал для неё куколок. Жилин стал раздумывать, как им с Костылиным бежать из плена. Вскоре он начал делать подкоп в сарае. Однажды ночью они сбежали. Когда вошли в лес, Костылин стал отставать и ныть — ему сапогами ноги натёрло. Из-за Костылина они далеко не ушли, их заметил татарин, который проезжал по лесу. Он сказал хозяевам заложников, те взяли собак и быстро догнали пленников. Им снова надели кандалы и не снимали их даже ночью. Вместо сарая заложников посадили в в яму аршин пяти глубиной. Жилин всё равно не отчаялся. Всё думал, как ему убежать его Дина. Ночью она принесла длинную палку, спустила её в яму, и по ней Жилин вылез наверх. А Костылин остался, не захотел убегать: испугался, да и сил не было. Жилин отошёл подальше от деревни и попытался снять колодку, но у него ничего не получилось. Дина дала ему в дорогу лепёшек, и заплакала, прощаясь с Жилиным. Он был добр к девочке, и она к нему очень привязалась. Жилин уходил всё дальше и дальше, хоть колодка очень мешала. Когда силы закончились, он пополз, так и дополз до поля, за которым были уже свои, русские. Жилин боялся, что его заметят татары, когда он будет пересекать поле. Только подумал об этом, глядь: налево, на бугре, десятинах в двух от него, стоят трое татар. Увидали они Жилина и бросились к нему. Так сердце у него и оборвалось. Замахал Жилин руками, закричал что было духу своим: «Братцы! Выручай! Братцы!». Услыхали Жилина казаки и бросились наперерез татарам. Испугались татары, не доехав до Жилина стали останавливаться. Так и казаки Жилина. Рассказал им Жилин о своих приключениях, а потом говорит: «Вот и домой съездил, женился! Нет, уж видно не судьба моя». Остался Жилин служить на Кавказе. А Костылина только через месяц выкупили за пять тысяч. Еле живого привезли.
Олександр Сергійович Пушкін – великий поет, письменник, а також, просто дуже творча людина. Саме він і заслуговує того, щоб його поважати, розуміти з усією ясністю, так як в його творах присутня щирість і іноді простота, якої іноді не вистачає в реальному житті. Одне лицемірство, і заздрість.
Твір «Я пам’ятник собі воздвиг нерукотворний…» дуже вже незвично хоча б за своїм змістом і змістом. Це твір – велика за розміром, і воно рифмовано через кожну рядок, що дуже зручно. Сенс цього твору дуже високий, і його потрібно розуміти з усією своєю ясністю, так як Пушкін в цьому вірші пише про себе, пише про те, що не всі його розуміють, а багато хто – і засуджують. Пушкін в цьому творі намагається донести до простого люду, так і до вищих чинів, що поети – теж люди, що вони грають роль в житті суспільства – дуже велику, і що не завжди їм бувають так легко, як може здатися. Пушкін зробив це вірш, що складається всього з п’яти строф – одою, а також, чимось на кшталт гімну, який має повести за собою народи, показати, що поети – люди, щось світле як маяк, який закликає до справедливості, доброти, а головне – свободи, чому дуже підвладний російський дух.
Вірш під назвою «Я пам’ятник собі воздвиг нерукотворний…» закликає до відповідальності за свої слова і вчинки, особливо тих, хто стоїть вище простих селян і просто людей. Воно також доводить, що поети не зобов’язані тільки пестити слух людей приємною мовою і компліментами. Поети також повинні, просто зобов’язані наставляти людей на шлях істинний, показуючи в своїх творах – що правильно, і як вийти на світ чистий і праведний. Саме тому Пушкін проголошує, що йде не тільки лирою приємною пестити слух народу, але і відновлювати справедливість.
Олександр Сергійович Пушкін – великий поет, письменник, а також, просто дуже творча людина. Саме він і заслуговує того, щоб його поважати, розуміти з усією ясністю, так як в його творах присутня щирість і іноді простота, якої іноді не вистачає в реальному житті. Одне лицемірство, і заздрість.
Твір «Я пам’ятник собі воздвиг нерукотворний…» дуже вже незвично хоча б за своїм змістом і змістом. Це твір – велика за розміром, і воно рифмовано через кожну рядок, що дуже зручно. Сенс цього твору дуже високий, і його потрібно розуміти з усією своєю ясністю, так як Пушкін в цьому вірші пише про себе, пише про те, що не всі його розуміють, а багато хто – і засуджують. Пушкін в цьому творі намагається донести до простого люду, так і до вищих чинів, що поети – теж люди, що вони грають роль в житті суспільства – дуже велику, і що не завжди їм бувають так легко, як може здатися. Пушкін зробив це вірш, що складається всього з п’яти строф – одою, а також, чимось на кшталт гімну, який має повести за собою народи, показати, що поети – люди, щось світле як маяк, який закликає до справедливості, доброти, а головне – свободи, чому дуже підвладний російський дух.
Вірш під назвою «Я пам’ятник собі воздвиг нерукотворний…» закликає до відповідальності за свої слова і вчинки, особливо тих, хто стоїть вище простих селян і просто людей. Воно також доводить, що поети не зобов’язані тільки пестити слух людей приємною мовою і компліментами. Поети також повинні, просто зобов’язані наставляти людей на шлях істинний, показуючи в своїх творах – що правильно, і як вийти на світ чистий і праведний. Саме тому Пушкін проголошує, що йде не тільки лирою приємною пестити слух народу, але і відновлювати справедливість.
Объяснение: