Кожна людина прагне внутрішньої гармонії. Але навряд чи така гармонія досяжна. Часто трапляються ситуації, коли всередині особи точаться суперечки. Я розумом та серцем, між любов’ю до себе і альтруїзмом, між обов’язком перед Батьківщиною й особистими інтересами. На жаль, не так часто люди виходять гідно з цієї ситуації. Проблема вибору в найширшому розумінні — проблема насправді вічна і дивно, що навіть у найдавніших текстах народного епосу ця проблема такі освітлена. Народні думи — окремий особливий жанр. Це тексти, що виконувались речетативом під музичний акомпанемент. Шкода, що тепер мистецтво виконання не настільки поширено, як це було колись. І ми маємо змогу тільки читати тексти дум, а не слухати їх. Я можу тільки уявляти, яке враження справляли протяжні рядки дум у живому виконання кобзаря, якщо таке сильне враженні вони справляють навіть у друкованому вигляді. Дивно й не дивно водночас, що настільки давній і простий текст містить глибоку загальнолюдську проблематику й суто народну історію — все це водночас насправді вражає. Дума про Марусю Богуславку — це твір водночас і про історичні події, складний вибір. Текст думи не оповідає про це, але ми можемо припустити, що її вчинок Маруся буде покарана турецьким ханом, коли все розкриється. І ще одне. Я кілька разів перечитав цю думу, перш ніж побав одну важливу, як на мене, деталь: «…у тій-то темниці пробувало сімсот козаків бідних невольників». Сімсот. Я так яскраво уявляв собі, як сумнівалася дівчина, вчинок небезпечний для неї самої, але ж те добро, яке вона зробить… Тепер я починаю сумніватися і сам: чи правий я, коли домислюю і вигадую собі внутрішні сумніви. Навряд чи вони були, як тепер мені здасться. У нашому сучасному житті, на щастя, нам не знайомі такі проблеми, такі ситуації, вибір такого порядку. Навіть у мирний час ми відчуваємо щось таке невимовне, що можна назвати «голосом роду» або «голосом крові». Імовірно, щось подібне лунало в душі Марусі, коли вона визволяла невільників, називаючи їх «братами». Сумніваєтесь ви? Навряд. Навряд чи в такій ситуації можна бути невпевненим у правильності своїх дій. Проблема вибору? Проблема обов’язку, морального, внутрішнього. Безумовно, так. Символічно, що описані події відбуваються на Великдень. А ще, як не дивно вчинок Марусі не виглядає «героїчним». Не шокує, не дивує, як усе героїчне. А видається природнім, це знайоме, мабуть, кожному читачеві. Напевно, це символізує той самий «голос крові». І Маруся не повертається додому разом з визволеними, вона навіть просить батьків, щоб не викупляли її з неволі: Бо вже я потурчилась, побусурмениласьДля роскоші турецької, для лакомства нещасного! І Я бачу в цьому не душевну силу усвідомити це, адже усвідомити про себе шось подібне, мабуть, непросто, і не відсутність душевної сили повернутись, втекти, кудись. У цьому, як на мене, трагедія людини. Дивно, що, говорячи про цю думу, найчастіше тільки підкреслюють сміливий, гідний поваги вчинок дівчини, Не звертають уваги на її особисту трагедію. Відірваність від власної землі і нашу, якась приреченість жити в іншій вірі, на чужій землі… Ми не можемо цього зрозуміти через нетиповість ситуації для сучасності. Ми можемо хіба уявляти, що відчуває людина на місці Марусі. Але навіть уявляти такого не хочеться. І це -другий вибір. Мабуть, складніший, ніж перший. Шкода, що його помічають, не звертають увагу на нього, не аналізують. Насправді тексти народної творчості здаються мені невичерпними. Скільки не перечитував таку просту за формою народну пісню, ти ніколи не помітиш усіх деталей, ніколи не збагнеш усіх нюансів тогочасної дійсності, тогочасного світосприйняття, ніколи не відокремиш всі питання, які стоять між рядками. А тим більше — ніколи не зможеш дати собі відповіді на всі ті питання, які містяться поміж рядків народних текстів. Тим цікавішою стає народна творчість. Дуже шкода, коли ці бездонні з точки зору змісту і краси тексти недооцінюють!
В первое наше знакомство с Владимиром Дубровским перед нами предстает молодой, уверенный в себе и своем будущем дворянин, гвардейский корнет, мало когда задумывающийся о том, откуда берутся деньги и сколько их у его отца есть. С проблемой нехватки денег Владимир никогда не сталкивался, потому как, будучи единственным сыном своего отца, хоть далеко и небогатого дворянина, он “получал из дому более, нежели должен был ожидать”. А, известное дело, если деньги достаются легко, то очень легко с ними и расставаться. Так было и с Владимиром: “Он позволял себе роскошные прихоти, играл в карты и входил в долги, не заботясь о будущем и предвидя себе рано или поздно богатую невесту, мечту бедной молодости”. Одним словом, наследник Андрея Гавриловича Дубровского в первое наше с ним знакомство показался нам ничуть не выдающимся, молодому человеку были свойственны все те шалости и поступки, которые, не задумываясь, можно приписать почти всем молодым людям его возраста и сословия. Читая о праздном времяпрепровождении юного Владимира в кругу своих друзей, представляешь, забегая наперед, этого молодого человека в недалеком будущем этаким самодовольным, глухим к чужим бедам, а порой и жестоким барином — подобием Кирилы Петровича Троекурова. Но очень скоро начинаешь понимать, что представления эти были ложными, потому как Владимир Дубровский — настоящий сын своего отца: такой же честный, справедливый, порядочный. Время, проведенное в кадетском корпусе, нисколько не повлияло на врожденные и заложенные отцом в детстве благородные качества. Узнав о болезни Андрея Гавриловича, сын, ни минуты не колеблясь, направляется к нему в поместье. Очень корит он себя за то, что долго не получая письма от родителя, сам не удосужился справиться о его здоровье...
