Согласно мифу, однажды Актеон во время охоты случайно подошёл к месту, где Артемида купалась со своими нимфами в реке. Вместо того чтобы в священном страхе удалиться, он, зачарованный, стал наблюдать за игрой, не предназначенной для людских глаз[5]. Заметив охотника, разгневанная богиня превратила его в оленя, который попытался убежать, но был настигнут и разорван 50 охотничьими собаками самого Актеона. Это было на склоне горы Киферон.
Либо он заявил, что превосходит Артемиду в искусстве охоты[6], либо захотел вступить с ней в брак[7]. По другому рассказу, он хвастался перед друзьями, что застал богиню во время купания.
Согласно Стесихору, Артемида «накинула на Актеона шкуру оленя», то есть превратила его в оленя, чтобы он не взял себе в жены Семелу[8]. В другом мифе (версия Акусилая) о гибели Актеона сообщается, что Актеон был превращён в оленя Зевсом за сватовство к возлюбленной Зевса Семеле.
Одно из наиболее известных изложений мифа об Актеоне и Артемиде содержится в «Метаморфозах» Овидия. Согласно Овидию, Актеон увидел купающуюся Артемиду в Гаргафийской долине, у источника Парфений, и захотел ей овладеть[9]. Овидий перечисляет по именам 35 собак Актеона, но не всех[10].
Позже Хирон изваял статую Актеона, и это утешило собак[11] Утверждали также, что собаки Актеона, разорвавшие хозяина, были помещены на небесный свод в виде созвездия — или Большой, или Малый Пёс.
Актеоново ложе показывали по дороге из Мегар в Платеи. Позже по оракулу из Дельф его кости разыскали и зарыли в Орхомене, когда страну опустошало привидение[12]. Изображен с матерью в Аиде на картине Полигнота в Дельфах[13]. Культ Актеона существовал в Платеях[14]. По истолкованию, он был из Аркадии, потратил все деньги на псовую охоту и разорился[15].
Действующее лицо трагедии Эсхила «Лучницы» (фр.241-244 Радт), трагедий Фриниха, Иофонта и Клеофонта «Актеон»
Твір "Майстер і Маргарита" Михайло Булгаков писав більше десяти років, декілька разів змінював задум, але відомо, що в першому варіанті в центрі роману був Воланд — уособлення містичного шару твору.
Волана — повелитель тіней, злий дух, йому і його почту належить фантастичний світ, чистилище, де спокутує свій гріх Понтій Пілат.
Сучасність, у яку увірвалися Воланд і його почет, проходить важке випробування істинами. Москва — столиця держави, що проголошувала себе царством істини, але тут люди встигли натворити стільки зла, що на його тлі нечиста сила здається доброю. У романі вона справедлива, допомагає тим, хто причетний до вічності, і карає справжніх грішників, виводить їх на чисту воду.
Воланду у всіх справах допомагають його помічники: кіт Бегемот, Коров'єв, Азазелло.
Кіт Бегемот — майстер побешкетувати, розіграти якогось грішника; Коров'єв володіє усіма мовами й жаргонами; суворий Азазелло надзвичайно винахідливий, коли треба когось вигнати з квартири №50, із Москви чи перенести з цього світу в той. І то по черзі, то втрьох чи вдвох вони створюють або страшні, або комедійні ситуації, але підкоряються всі вони силі Воланда.
З приходом нечистої сили в Москві стали відбуватися дивні речі. Директора вар'єте Стьопу Лиходєсва асистенти Воланда викидають із Москви в Ялту за те, що він нічого не розуміє у дорученій справі, дарма державну машину ганяє; великому театральному начальнику Семплеярову, який страждає тими ж вадами, дістається грандіозний сімейний скандал; без важких наслідків закінчується зустріч з нечистою силою Никанора Івановича, який бере хабарі, бюрократів і ледарів.
Зате суворе покарання чекає людей без фантазії. Фіндиректору Римському Воланд і його почет організували гаку сцену жахів, що він за хвилину стає старим сивим дідом. Страшно карають вони і буфетника за його жадібність. Маючи купу грошей, він їх береже, і Воланд говорить, що такі чоловіки, які не люблять вина, жінок, розваги, або важко хворі, або таємно ненавидять усіх навкруги.
Та найбільше покарання отримав Берліоз, керівник письменницької організації. Він вільно цитує Канта і Шиллера, але при цьому залишається невиправним догматиком. Розповідь Воланда про Ієшуа Га-Ноцрі захоплює його, та все одно він наполягає на своєму: ніякого Ієшуа, ніякого Ісуса Христа не було. І ні обізнаність Воланда, ні поява із повітря незвичайної фігури не можуть примусити Берліоза відмовитися від своїх переконань. Воланд терпіти не може слів "цього не може бути". Особливо якщо ці слова говорить безнадійним догматик.
Можливо, й без участі Воланда Берліозу трамваєм відрізало голову, але перетворити похорон у фарс — це вже справа нечистої сили.
Воланд вражає своїм незвичним виглядом. "Праве око із золотою іскрою на дні, що сверлило будь-кого до дна душі, ліве — порожне та чорне... Обличчя Воланда було скривлене набік, правий кутик вуст відтягнений донизу, на високому полисілому лобі були прорізані паралельні до гострих брів зморшки. Шкіру на обличчі Воланда, здавалось, навіки спалила засмага".
Михайло Булгаков неначе грається словом, легко і невимушено придумує образи, розповідає про дії, вмотивовуючи їх незвичними поглядами нечистої сили на Добро і Зло, Бога і Диявола, Світло і Темряву. Але за фантастичним сюжетом, ховається складна філософська концепція роману.
Не тільки сучасність перевіряється вічними істинами, але й вічні істини, стикаючись із сучасністю, заставляють задуматися про складність їхнього втілення в реальному, а не в ідеальному світі. Реальність світу така, що вічні істини перевіряються не тільки Богом, а й нечистою силою.
Объяснение:
Согласно мифу, однажды Актеон во время охоты случайно подошёл к месту, где Артемида купалась со своими нимфами в реке. Вместо того чтобы в священном страхе удалиться, он, зачарованный, стал наблюдать за игрой, не предназначенной для людских глаз[5]. Заметив охотника, разгневанная богиня превратила его в оленя, который попытался убежать, но был настигнут и разорван 50 охотничьими собаками самого Актеона. Это было на склоне горы Киферон.
Либо он заявил, что превосходит Артемиду в искусстве охоты[6], либо захотел вступить с ней в брак[7]. По другому рассказу, он хвастался перед друзьями, что застал богиню во время купания.
Согласно Стесихору, Артемида «накинула на Актеона шкуру оленя», то есть превратила его в оленя, чтобы он не взял себе в жены Семелу[8]. В другом мифе (версия Акусилая) о гибели Актеона сообщается, что Актеон был превращён в оленя Зевсом за сватовство к возлюбленной Зевса Семеле.
Одно из наиболее известных изложений мифа об Актеоне и Артемиде содержится в «Метаморфозах» Овидия. Согласно Овидию, Актеон увидел купающуюся Артемиду в Гаргафийской долине, у источника Парфений, и захотел ей овладеть[9]. Овидий перечисляет по именам 35 собак Актеона, но не всех[10].
Позже Хирон изваял статую Актеона, и это утешило собак[11] Утверждали также, что собаки Актеона, разорвавшие хозяина, были помещены на небесный свод в виде созвездия — или Большой, или Малый Пёс.
Актеоново ложе показывали по дороге из Мегар в Платеи. Позже по оракулу из Дельф его кости разыскали и зарыли в Орхомене, когда страну опустошало привидение[12]. Изображен с матерью в Аиде на картине Полигнота в Дельфах[13]. Культ Актеона существовал в Платеях[14]. По истолкованию, он был из Аркадии, потратил все деньги на псовую охоту и разорился[15].
Действующее лицо трагедии Эсхила «Лучницы» (фр.241-244 Радт), трагедий Фриниха, Иофонта и Клеофонта «Актеон»
Волана — повелитель тіней, злий дух, йому і його почту належить фантастичний світ, чистилище, де спокутує свій гріх Понтій Пілат.
Сучасність, у яку увірвалися Воланд і його почет, проходить важке випробування істинами. Москва — столиця держави, що проголошувала себе царством істини, але тут люди встигли натворити стільки зла, що на його тлі нечиста сила здається доброю. У романі вона справедлива, допомагає тим, хто причетний до вічності, і карає справжніх грішників, виводить їх на чисту воду.
Воланду у всіх справах допомагають його помічники: кіт Бегемот, Коров'єв, Азазелло.
Кіт Бегемот — майстер побешкетувати, розіграти якогось грішника; Коров'єв володіє усіма мовами й жаргонами; суворий Азазелло надзвичайно винахідливий, коли треба когось вигнати з квартири №50, із Москви чи перенести з цього світу в той. І то по черзі, то втрьох чи вдвох вони створюють або страшні, або комедійні ситуації, але підкоряються всі вони силі Воланда.
З приходом нечистої сили в Москві стали відбуватися дивні речі. Директора вар'єте Стьопу Лиходєсва асистенти Воланда викидають із Москви в Ялту за те, що він нічого не розуміє у дорученій справі, дарма державну машину ганяє; великому театральному начальнику Семплеярову, який страждає тими ж вадами, дістається грандіозний сімейний скандал; без важких наслідків закінчується зустріч з нечистою силою Никанора Івановича, який бере хабарі, бюрократів і ледарів.
Зате суворе покарання чекає людей без фантазії. Фіндиректору Римському Воланд і його почет організували гаку сцену жахів, що він за хвилину стає старим сивим дідом. Страшно карають вони і буфетника за його жадібність. Маючи купу грошей, він їх береже, і Воланд говорить, що такі чоловіки, які не люблять вина, жінок, розваги, або важко хворі, або таємно ненавидять усіх навкруги.
Та найбільше покарання отримав Берліоз, керівник письменницької організації. Він вільно цитує Канта і Шиллера, але при цьому залишається невиправним догматиком. Розповідь Воланда про Ієшуа Га-Ноцрі захоплює його, та все одно він наполягає на своєму: ніякого Ієшуа, ніякого Ісуса Христа не було. І ні обізнаність Воланда, ні поява із повітря незвичайної фігури не можуть примусити Берліоза відмовитися від своїх переконань. Воланд терпіти не може слів "цього не може бути". Особливо якщо ці слова говорить безнадійним догматик.
Можливо, й без участі Воланда Берліозу трамваєм відрізало голову, але перетворити похорон у фарс — це вже справа нечистої сили.
Воланд вражає своїм незвичним виглядом. "Праве око із золотою іскрою на дні, що сверлило будь-кого до дна душі, ліве — порожне та чорне... Обличчя Воланда було скривлене набік, правий кутик вуст відтягнений донизу, на високому полисілому лобі були прорізані паралельні до гострих брів зморшки. Шкіру на обличчі Воланда, здавалось, навіки спалила засмага".
Михайло Булгаков неначе грається словом, легко і невимушено придумує образи, розповідає про дії, вмотивовуючи їх незвичними поглядами нечистої сили на Добро і Зло, Бога і Диявола, Світло і Темряву. Але за фантастичним сюжетом, ховається складна філософська концепція роману.
Не тільки сучасність перевіряється вічними істинами, але й вічні істини, стикаючись із сучасністю, заставляють задуматися про складність їхнього втілення в реальному, а не в ідеальному світі. Реальність світу така, що вічні істини перевіряються не тільки Богом, а й нечистою силою.