Пьеса Александра Николаевича Островского «Гроза» для нас является исторической, так как показывает быт мещанства. «Гроза» была написана в 1859 году. Она является единственным произведением задуманного, но не реализованного писателем цикла «Ночи на Волге».
Главная тема произведения – описание конфликта, возникшего между двумя поколениями. Семья Кабанихи типична. Купечество держится за свои старые нравы, не желая понимать молодое поколение. А так как молодые не хотят следовать традициям, их подавляют.
Я уверен, что проблема, поднятая Островским, актуальна и сегодня. Многие родители не хотят воспринимать своих детей, как личностей. Для них очень важно, чтобы их дети думали, как они и повторяли их поступки. Отец и мать считают, что они вправе решать, где их ребёнок будет учиться, с кем он должен дружить и т.д.
Читая «Грозу», я испытывал двойственные чувства. С одной стороны, меня потрясала точность передачи образов эпохи. Потрясающе яркая и злобная Кабаниха. Островский очень чётко передал контраст образа, главным пороком которого является лицемерие. С одной стороны она набожная и готовая всем этакая самаритянка, с другой стороны, в домашних условиях она ведёт себя как тиран. На мой взгляд, это очень страшный человек. Кабанова полностью раздавила своего сына Тихона. Он представлен в пьесе в виде жалкого, бес существа, не вызывающего никакого уважения.
С другой стороны, меня потрясла безысходность ситуации, в которой оказалась Екатерина, чистая и светлая женщина. В душе она очень сильна, так как воспитана не в традициях общества города Калинова. Она противопоставлена обществу, устоям, которые, как монолит стоят на пути её свободы. Она живёт с убогим мужем, которого просто невозможно любить. Он не личность, он просто пустое место. Читая, я испытывал жалость к Екатерине и радость за себя, что живу в совершенно ином мире. Хотя черты пережитков в нашем мире ещё есть.
Пьеса Островского «Гроза» показала кризис общества, когда прорастают ростки нового, более просвещённого сознания. Старое сознание стремится растоптать всё, что не соответствует его представлениям.
Гроза – это символ стихии, которая скоро сметёт всё, что кажется незыблемым. Мир изменится. К сожалению, Катерина об этом уже не узнает. Её душа не вынесла разрывающих её противоречий, заставив пойти женщину на страшный грех
Молода неаполітанська вдова Діана перебуває в сум’ятті: її серцем заволодів секретар Теодоро. Намагаючись розібратися в почуття, графиня де Бельфлор зызнається собі, що якби цей розумний, красивий чоловік був від народження знатним, то вона дозволила б йому наблизитися до себе. Ситуація ускладнюється тим, що Теодоро симпатизує служниці Марселі: справа явно йде до весілля. Спроби впоратися з любов’ю Діані не вдаються: від імені неіснуючої римської подруги вона пише листа-зізнання Теодоро оцінити послання і переписати його «своєю рукою». Молода людина здогадується про справжні причини, що стоять за листом, але в той же час усвідомлює, що між ним і графинею – прірва. Дістається і Марселі: знемагаючи від ревнощів, Діана наказує замкнути служницю на кілька днів у своїй опочивальні.
Для Теодоро наступають важкі дні: графиня то дає йому надію, то жорстко відштовхує. Його відносини з Марсель руйнуються, і дівчина в помсту намагається наблизити до себе слугу Фабьо. У якийсь момент Теодоро не витримує і вихлюпує на господиню все накопичені емоції, дорікаючи її в тому, що графиня поводиться, як собака на сіні. Розмова на підвищених тонах закінчується ляпасами, якими Діана «нагороджує» свого секретаря гає за цією сценою граф Федеріко – один з шанувальників графині – він розуміє, що за спалахом Діаніниної люті стоїть пристрасть.
Граф Федеріко і маркіз Рікардо, давно і марно намагаються розтопити крижане серце молодої вдови, вирішують, що фаворита Діани потрібно прибрати з дороги. Вибравши на роль «головоріза» слугу Трістана, вони пропонують йому триста ескудо за вбивство Теодоро. Трістан з готовністю бере завдаток і негайно повідомляє товаришеві про підступний задум поклонників графині. Теодоро вирішує покинути палац Діани; прийшовши до пані, він дозволу виїхати в Іспанію. Графиня, сподіваючись, що розставання до й позбутися від серцевих мук, визнає його намір розсудливим. Але прощання затягується: Діана то Теодоро піти, то знову повертає.
Тим часом Трістан приступає до реалізації плану, який, за його задумом, повинен з’єднати графиню і секретаря. Він прямує до палацу старого графа Лудовіко. Двадцять років тому граф відправив на Мальту єдиного сина на ім’я Теодоро; хлопчик потрапив в полон до маврів, і з тих пір старий нічого про нього не чув. Представившись Лудовико грецьким купцем, Трістан повідомляє, що його син, який пережив багато пригод, знаходиться в будинку графині де Бельфлор. Лудовико негайно відправляється до палацу Діани. Побачивши Теодоро, він впізнає в ньому себе в юнацькі роки і оголошує спадкоємцем усіх своїх володінь. Секретар збентежений і розгублений; залишившись наодинці з Діаною, він зізнається, що історію з знайденим сином придумав Трістан. Однак для графині це вже не має значення: вона радіє тому, що між ними більше немає станових бар’єрів, і повідомляє всім оточуючим, що відтепер Теодоро – граф і її чоловік.
Пьеса Александра Николаевича Островского «Гроза» для нас является исторической, так как показывает быт мещанства. «Гроза» была написана в 1859 году. Она является единственным произведением задуманного, но не реализованного писателем цикла «Ночи на Волге».
Главная тема произведения – описание конфликта, возникшего между двумя поколениями. Семья Кабанихи типична. Купечество держится за свои старые нравы, не желая понимать молодое поколение. А так как молодые не хотят следовать традициям, их подавляют.
Я уверен, что проблема, поднятая Островским, актуальна и сегодня. Многие родители не хотят воспринимать своих детей, как личностей. Для них очень важно, чтобы их дети думали, как они и повторяли их поступки. Отец и мать считают, что они вправе решать, где их ребёнок будет учиться, с кем он должен дружить и т.д.
Читая «Грозу», я испытывал двойственные чувства. С одной стороны, меня потрясала точность передачи образов эпохи. Потрясающе яркая и злобная Кабаниха. Островский очень чётко передал контраст образа, главным пороком которого является лицемерие. С одной стороны она набожная и готовая всем этакая самаритянка, с другой стороны, в домашних условиях она ведёт себя как тиран. На мой взгляд, это очень страшный человек. Кабанова полностью раздавила своего сына Тихона. Он представлен в пьесе в виде жалкого, бес существа, не вызывающего никакого уважения.
С другой стороны, меня потрясла безысходность ситуации, в которой оказалась Екатерина, чистая и светлая женщина. В душе она очень сильна, так как воспитана не в традициях общества города Калинова. Она противопоставлена обществу, устоям, которые, как монолит стоят на пути её свободы. Она живёт с убогим мужем, которого просто невозможно любить. Он не личность, он просто пустое место. Читая, я испытывал жалость к Екатерине и радость за себя, что живу в совершенно ином мире. Хотя черты пережитков в нашем мире ещё есть.
Пьеса Островского «Гроза» показала кризис общества, когда прорастают ростки нового, более просвещённого сознания. Старое сознание стремится растоптать всё, что не соответствует его представлениям.
Гроза – это символ стихии, которая скоро сметёт всё, что кажется незыблемым. Мир изменится. К сожалению, Катерина об этом уже не узнает. Её душа не вынесла разрывающих её противоречий, заставив пойти женщину на страшный грех
Молода неаполітанська вдова Діана перебуває в сум’ятті: її серцем заволодів секретар Теодоро. Намагаючись розібратися в почуття, графиня де Бельфлор зызнається собі, що якби цей розумний, красивий чоловік був від народження знатним, то вона дозволила б йому наблизитися до себе. Ситуація ускладнюється тим, що Теодоро симпатизує служниці Марселі: справа явно йде до весілля. Спроби впоратися з любов’ю Діані не вдаються: від імені неіснуючої римської подруги вона пише листа-зізнання Теодоро оцінити послання і переписати його «своєю рукою». Молода людина здогадується про справжні причини, що стоять за листом, але в той же час усвідомлює, що між ним і графинею – прірва. Дістається і Марселі: знемагаючи від ревнощів, Діана наказує замкнути служницю на кілька днів у своїй опочивальні.
Для Теодоро наступають важкі дні: графиня то дає йому надію, то жорстко відштовхує. Його відносини з Марсель руйнуються, і дівчина в помсту намагається наблизити до себе слугу Фабьо. У якийсь момент Теодоро не витримує і вихлюпує на господиню все накопичені емоції, дорікаючи її в тому, що графиня поводиться, як собака на сіні. Розмова на підвищених тонах закінчується ляпасами, якими Діана «нагороджує» свого секретаря гає за цією сценою граф Федеріко – один з шанувальників графині – він розуміє, що за спалахом Діаніниної люті стоїть пристрасть.
Граф Федеріко і маркіз Рікардо, давно і марно намагаються розтопити крижане серце молодої вдови, вирішують, що фаворита Діани потрібно прибрати з дороги. Вибравши на роль «головоріза» слугу Трістана, вони пропонують йому триста ескудо за вбивство Теодоро. Трістан з готовністю бере завдаток і негайно повідомляє товаришеві про підступний задум поклонників графині. Теодоро вирішує покинути палац Діани; прийшовши до пані, він дозволу виїхати в Іспанію. Графиня, сподіваючись, що розставання до й позбутися від серцевих мук, визнає його намір розсудливим. Але прощання затягується: Діана то Теодоро піти, то знову повертає.
Тим часом Трістан приступає до реалізації плану, який, за його задумом, повинен з’єднати графиню і секретаря. Він прямує до палацу старого графа Лудовіко. Двадцять років тому граф відправив на Мальту єдиного сина на ім’я Теодоро; хлопчик потрапив в полон до маврів, і з тих пір старий нічого про нього не чув. Представившись Лудовико грецьким купцем, Трістан повідомляє, що його син, який пережив багато пригод, знаходиться в будинку графині де Бельфлор. Лудовико негайно відправляється до палацу Діани. Побачивши Теодоро, він впізнає в ньому себе в юнацькі роки і оголошує спадкоємцем усіх своїх володінь. Секретар збентежений і розгублений; залишившись наодинці з Діаною, він зізнається, що історію з знайденим сином придумав Трістан. Однак для графині це вже не має значення: вона радіє тому, що між ними більше немає станових бар’єрів, і повідомляє всім оточуючим, що відтепер Теодоро – граф і її чоловік.