Творчість Шарля Бодлера займає особливе місце у французькій поезії. Історія прижиттєвої і посмертної слави Бодлера найменше відповідає звичайному уявленню про долю класиків, хоча давно вже ніхто не сумнівається в тому, що Бодлер – класик, одна з “надвечних” вершин французької та європейської поезії.
Рідко чия творчість так упереджено сприймалась і так однобічно тлумачиться за життя поета і навіть в його подальшому поетичному безсмерті. Буржуазні сучасники сприйняли цього поета як якесь породження пекла, як монстра, котрий смакує найогидніше, що є в житті, як людину, одержимого болючою манією викриття і самовикриття, що ображає всі святині, всі моральні норми.
Цей вердикт був оформлений навіть юридично – в 1857 р. книзі Бодлера “Квіти зла” був винесений судовий вирок, який звинувачував поета в “злочинній образі суспільної моралі”, в аморальності, в “грубому і ображаючому сором’язливість реалізмі”. До речі, незадовго до цього паризький суд виніс аналогічний судовий вирок “Мадам Боварі” – раннього роману Флобера.
Через якесь десятиліття після того, як помер напівзлиденний, обмовлений молвою поет, у Франції і Європі запанував символізм. Декаданс став одночасно хворобою покоління і модою, і ім’я Бодлера було високо піднято на щит, стало одним з прапорів символізму. Але і нове століття по-своєму, може бути, частіше і мимоволі, спотворювало особистість і творчість Бодлера, відверто пристосовуючи їх до своїх смаків.
У поезії Бодлера ретельно відшукувалися всі можливості тлумачити його як предтечу символізму, як поета неясних, темних смислів і іносказань.
Дуже цікаво простежити, як, наприклад, в перекладах російських символістів, навіть в самих ретельних, мимоволі обволікались містичним туманом кристально ясні і чіткі думки і образи Бодлера, як цей справді класичний карбований стиль розпливався, як би сіпався містичним серпанком і позбавлявся своєї конкретності. Але й не тільки це – символістська традиція залишила нам односторонній образ Бодлера як співака виключно болючих, темних станів душі, як всесвітнього мізантропа, співака занепаду і смерті. Тепер це вже не засуджувалося; навпаки, це вважалося тепер його головною перевагою.
А вот почему сказать сложно, но уверена эта статья тебе вполне может Удачи!
Михаил Зощенко, автор многочисленных повестей, пьес, киносценариев, был невероятно любим читателями. Но подлинную славу ему принесли маленькие юмористические рассказы, которые он публиковал в самых различных журналах и газетах — в “Литературной неделе”, “Известиях”, “Огоньке”, “Крокодиле” и многих других.
Юмористические рассказы Зощенко входили в различные его книги. В новых сочетаниях они каждый раз заставляли по-новому взглянуть на себя: иногда они представали как цикл рассказов о темноте и невежестве, а порой — как рассказы о мелких приобретателях. Зачастую речь в них шла о тех, кто остался за бортом истории. Но всегда они воспринимались как рассказы резко сатирические.
годы, изменились бытовые условия нашей жизни, но почему-то даже отсутствие тех многочисленных деталей быта, в которых существовали персонажи рассказов, 1е ослабило силы сатиры Зощенко. Просто раньше страшные и отвратительные детали быта воспринимались лишь как шарж, а сегодня они приобрели черты гротеска, фантасмагории.
То же произошло и с героями рассказов Зощенко: современному читателю они могут показаться нереальными, насквозь придуманными. Однако Зощенко, с его острым чувством справедливости и ненависти к воинствующему мещанству, никогда не отходил от реального видения мира. Кто же сатирический герой Зощенко? Каково его место в современном обществе? Кто является объектом издевки, злой фонии, презрительного смеха?
Даже на примере нескольких рассказов можно определить объекты сатиры писателя. В “Тяжелых временах” главным "героем является темный, невежественный человек, с диким, первобытным представлением о свободе и правах. Когда ему не позволяют завести в магазин лошадь, которой нужно непременно примерить хомут, он сетует: “Ну и времечко. Лошадь в лавку не допущают.. . А давеча мы с ней в пивной сиде-1и — и хоть бы хны. Слова никто не сказал. Заведывающий даже лично смеялся искренно.. . Ну и времечко”.
Родственный ему персонаж встречается в рассказе “Точ-1ка зрения”. Это — Егорка, который на вопрос о том, много ли
Творчість Шарля Бодлера займає особливе місце у французькій поезії. Історія прижиттєвої і посмертної слави Бодлера найменше відповідає звичайному уявленню про долю класиків, хоча давно вже ніхто не сумнівається в тому, що Бодлер – класик, одна з “надвечних” вершин французької та європейської поезії.
Рідко чия творчість так упереджено сприймалась і так однобічно тлумачиться за життя поета і навіть в його подальшому поетичному безсмерті. Буржуазні сучасники сприйняли цього поета як якесь породження пекла, як монстра, котрий смакує найогидніше, що є в житті, як людину, одержимого болючою манією викриття і самовикриття, що ображає всі святині, всі моральні норми.
Цей вердикт був оформлений навіть юридично – в 1857 р. книзі Бодлера “Квіти зла” був винесений судовий вирок, який звинувачував поета в “злочинній образі суспільної моралі”, в аморальності, в “грубому і ображаючому сором’язливість реалізмі”. До речі, незадовго до цього паризький суд виніс аналогічний судовий вирок “Мадам Боварі” – раннього роману Флобера.
Через якесь десятиліття після того, як помер напівзлиденний, обмовлений молвою поет, у Франції і Європі запанував символізм. Декаданс став одночасно хворобою покоління і модою, і ім’я Бодлера було високо піднято на щит, стало одним з прапорів символізму. Але і нове століття по-своєму, може бути, частіше і мимоволі, спотворювало особистість і творчість Бодлера, відверто пристосовуючи їх до своїх смаків.
У поезії Бодлера ретельно відшукувалися всі можливості тлумачити його як предтечу символізму, як поета неясних, темних смислів і іносказань.
Дуже цікаво простежити, як, наприклад, в перекладах російських символістів, навіть в самих ретельних, мимоволі обволікались містичним туманом кристально ясні і чіткі думки і образи Бодлера, як цей справді класичний карбований стиль розпливався, як би сіпався містичним серпанком і позбавлявся своєї конкретності. Але й не тільки це – символістська традиція залишила нам односторонній образ Бодлера як співака виключно болючих, темних станів душі, як всесвітнього мізантропа, співака занепаду і смерті. Тепер це вже не засуджувалося; навпаки, це вважалося тепер його головною перевагою.
Объяснение:
А вот почему сказать сложно, но уверена эта статья тебе вполне может Удачи!
Михаил Зощенко, автор многочисленных повестей, пьес, киносценариев, был невероятно любим читателями. Но подлинную славу ему принесли маленькие юмористические рассказы, которые он публиковал в самых различных журналах и газетах — в “Литературной неделе”, “Известиях”, “Огоньке”, “Крокодиле” и многих других.
Юмористические рассказы Зощенко входили в различные его книги. В новых сочетаниях они каждый раз заставляли по-новому взглянуть на себя: иногда они представали как цикл рассказов о темноте и невежестве, а порой — как рассказы о мелких приобретателях. Зачастую речь в них шла о тех, кто остался за бортом истории. Но всегда они воспринимались как рассказы резко сатирические.
годы, изменились бытовые условия нашей жизни, но почему-то даже отсутствие тех многочисленных деталей быта, в которых существовали персонажи рассказов, 1е ослабило силы сатиры Зощенко. Просто раньше страшные и отвратительные детали быта воспринимались лишь как шарж, а сегодня они приобрели черты гротеска, фантасмагории.
То же произошло и с героями рассказов Зощенко: современному читателю они могут показаться нереальными, насквозь придуманными. Однако Зощенко, с его острым чувством справедливости и ненависти к воинствующему мещанству, никогда не отходил от реального видения мира. Кто же сатирический герой Зощенко? Каково его место в современном обществе? Кто является объектом издевки, злой фонии, презрительного смеха?
Даже на примере нескольких рассказов можно определить объекты сатиры писателя. В “Тяжелых временах” главным "героем является темный, невежественный человек, с диким, первобытным представлением о свободе и правах. Когда ему не позволяют завести в магазин лошадь, которой нужно непременно примерить хомут, он сетует: “Ну и времечко. Лошадь в лавку не допущают.. . А давеча мы с ней в пивной сиде-1и — и хоть бы хны. Слова никто не сказал. Заведывающий даже лично смеялся искренно.. . Ну и времечко”.
Родственный ему персонаж встречается в рассказе “Точ-1ка зрения”. Это — Егорка, который на вопрос о том, много ли
9 лет назад
Объяснение:
как то так