Охарактеризуйте образ города NN по вопросам: 1) Каково первое впечатление от города, куда прибыл Чичиков?
2) Как описана гостиница?
3) Найдите детали, дающие представление о городе (афиши, вывески, цвет домов.
4) Как описаны чиновники, с кем их сравнивает автор? Кто такие «толстые» и «тонкие»
5) Каким мы видим главного героя поэмы в первой главе?
Это произведение рисует два эпизода из жизни одного человека – полковника Б. Сначала мы видим его на балу по случаю окончания масленичной недели. Здесь он предстает перед нами и перед рассказчиком в самом выгодном свете - как любящий отец и хороший военный: «Отец Вареньки был очень красивый, статный, высокий и свежий старик. Лицо у него было очень румяное, … и та же ласковая, радостная улыбка, как и у дочери, была в его блестящих глазах и губах. Сложен он был прекрасно, с широкой, небогато украшенной орденами, выпячивающейся по-военному грудью, с сильными плечами и длинными стройными ногами. Он был воинский начальник типа старого служаки николаевской выправки».
Украшением вечера стал, несомненно, танец полковника с его дочерью Варенькой, в которую рассказчик был сильно влюблен. Все гости с умилением и восхищением смотрели на любящих друг друга отца и дочь, на то, с какой нежностью и заботой они относятся друг к другу.
Рассказчика особенно умилили сапоги полковника, «обтянутые штрипками, — хорошие опойковые сапоги, но не модные, с острыми, а старинные, с четвероугольными носками и без каблуков». Иван Васильевич подумал, что полковник не покупает себе хороших потому, что ему надо вывозить в свет дочь. Это было еще одним подтверждением любви отца к Вареньке. А уж когда полковник передал свое сокровище – дочь – в руки Ивана Васильевича, тот просто «влюбился» в него.
Полный радужных надежд и восторженных эмоций, рассказчик уезжает с бала и, не в силах уснуть, отправляется бродить по городу. Наступает первое утро Великого Поста, времени, когда человек обязан подумать о своей душе, о своих поступках, о своей жизни. И в это утро полковник Б. открывается герою совершенно с другой стороны – как тупой исполнитель приказов, как человек без души и сердца.
Иван Васильевич видит, как на плацу происходит наказание беглого татарина. Эта картина просто ужасна, ее невозможно читать без содрогания: «При каждом ударе наказываемый, как бы удивляясь, поворачивал сморщенное от страдания лицо в ту сторону, с которой падал удар, и, оскаливая белые зубы, повторял какие-то одни и те же слова». Приблизившись, Иван Васильевич расслышал их: «Братцы, помилосердуйте. Братцы, помилосердуйте». И всем этим руководил полковник Б.!
Несомненно, он бы мог отменить наказание из-за наступления поста или хотя бы смягчить его. Но Толстой недаром замечает, что этот герой был «служака николаевской выправки». Он привык тупо подчиняться приказам, не задумываясь об их смысле. Мы понимаем, что полковник не задумывается и о своей душе, о том, что он совершает.
Зато увиденное заставило о многом задуматься рассказчика. Он принял решение никогда не служить, чтобы не осквернять свою душу и не марать руки выполнением бесчеловечных приказов кого бы то ни было. Этот герой рушил взять свою судьбу в собственные руки и отвечать лишь за свои поступки. Это, в его понимании, значило оставаться честным человеком, думающим о своем долге и о своей совести.
Важно, что даже любовь Ивана Васильевича к Вареньке Б., после увиденного на плацу, пошла на убыль. Разве у человека, воспитывающегося таким отцом, могут быть другие представления о чести, совести, долге? По-моему, нет. И, по-моему, так в глубине душе думал и рассказчик.
Прочитав данное произведение, я поняла для себя, что нельзя жить, следуя указаниям других людей, какой бы пост они не занимали. Нужно слушать свое сердце, себя – оно всегда подскажет правильное решение. А если тебе кажется, что ты не знаешь верного ответа на вопрос «Что же такое долг, совесть, честь?», то нужно обратиться к Библии. Ведь заветы этой книги – это общечеловеческие принципы морали и нравственности, человеческая мудрость, собранная воедино. Л.Н.Толстой призывал обращаться именно к такой морали, а не к морали временных правителей, сменных государей. Отчитываться в своих поступках нужно перед своей душой, то есть перед Богом, говорит великий русский писатель. И я с ним в этом полностью согласна.
Шкільний твір
Такий великий і різнобічний письменницький талант Миколи Гоголя створив для нас галерею незабутніх образів. Серед реальних і фантастичних персонажів — образ скромного петербурзького чиновника Акакія Акакійовича Башмачкіна. У цієї "маленької людини" з перших днів життя, здавалося, все пішло не так: мати довго не могла вибрати синові ім'я і зупинилася зрештою на імені батька своєї дитини. І прізвище було якесь непомітне, буденне і трохи смішне. І робота у Акакія Акакійовича була одноманітна і нудна, хоча нудною він її не вважав. Як зазначає Гоголь, герой його повісті не лише сумлінно і акуратним рівним почерком переписував чиновницькі папери, а робив це з любов'ю і задоволенням. Змінювалися його начальники, а він продовжував працювати на своїй скромній посаді. Дехто з його колег кепкував, що Акакій Акакійович, мабуть, народився чиновником і працює ним все своє життя. Його ніхто не цінує, не звертається до нього з добрим словом. Помічник столоначальника приносить йому папери для переписування і кладе їх на стіл — мовчки, без жодного слова, наче перед ним не людина, а порожнє місце. Колеги-канцеляристи постійно кепкують з Башмачкіна, а він наче не помічає цього, працює далі. І лише коли вже дуже дошкуляють, може кинути докірливе: "Чому ви мене ображаєте?" У тому простому докорі стільки образи і жалісливого німого крику дати йому спокій, що кривдники відступають і ще довго караються сумлінням, пригадуючи погляд Акакія Акакійовича.
Проблема "маленької людини" завжди була, є і ще довго залишатиметься актуальною. Адже людська спільнота є неоднорідною. Завжди були і будуть яскраві особистості і непомітна сіра людська маса. Питання лише у тому, як ставиться оточення до "маленької людини". Читаючи Гоголя, десь у глибині душі погоджуюся з тим, що такі люди, як Акакій Акакійович — неуспішні і меркантильні, — викликають бажання посміятися чи поглузувати з них, а окремі дії можуть викликати і роздратування. Досить згадати, як довго, латаючи діри, носив головний герой повісті свою стареньку шинель, аж поки кравець не відмовився її латати і не виніс свій присуд, що час пошити нову шинель. У Акакія Акакійовича цс викликало шквал почуттів: від простого благання полатати стару шинель (він навіть гривеника дав майстрові на похмілля аби змінити його гнів на милість) до тривалої психологічної підготовки до згоди на пошиття нової. Це був психологічний злам, бо фінансово несподівано все склалося на користь Башмачкіна (йому збільшили платню).
Нова шинель круто змінила життя Акакія Акакійовича. Можливо, сам у новій шинелі скромний чиновник відчув себе людиною. Він навіть спробував покінчити із сірою буденністю: йому сподобалося ходити вулицями міста, кутаючись у хутряний комір, а не перебігати швиденько до канцелярії, рятуючись від холоду в латаному-перелатаному "капоті". Він вперше погодився піти на вечірку до свого колеги. Загалом життя налагоджувалося. Йому смакувало шампанське і життя обіцяло приємні зміни.
Тут би й порадіти за "маленьку людину": не все так безнадійно! Можливо, проблема "маленької людини" у ній самій, а не в її оточенні? І лише одна психологічна деталь (у даному разі новенька шинель) може розірвати замкнене коло? Як виявилося, — ні! Недовго Акакій Акакійович тішився обновою. Коли у веселому настрої після двох келихів шампанського він повертався додому, на безлюдному майдані його зупинили підозрілі люди, роздягли і відібрали шинель. Для Башмачкіна це стало справжньою трагедією. Цю трагедію збагнули навіть канцеляристи, які раніше глузували з нього. Вони спробували зібрати гроші на нову шинель, але сума виявилася занадто мізерною. Тоді хтось порадив звернутися по до до знатної особи. Зверхність і брутальність знатної особи зрештою призвели до трагедії. Непомітний, нікому не потрібний чиновник, зламаний жорстокою дійсністю (одні відібрали його шинель, інші не до у її пошуках), за кілька днів помирає у гарячці. А все через байдужість і брутальність оточення. Адже злодюги, відібравши шинель, не просто роздягли убоге тіло "маленької людини", вони роздягли її душу. Башмачкіна позбавили мрії, яка спочатку здавалася йому нездійсненною, а потім стала найжаданішою у світі.
Застосувавши наприкінці повісті фантастичні елементи: привид чиновника Башмачкіна знімав шинелі з перехожих, Гоголь, на мою думку, показав, що не слід знущатися з внутрішнього світу "маленької людини". Людина має усвідомлювати, що більшість проблем криється в ній самій і що вона володіє достатнім потенціалом, щоб не просто підвести голову, а й випростатися і внутрішньо вирости в очах свого оточення. Принаймні я у це вірю.