Марлей помер. Скрудж зоставив Марлеве йменна на вивісці. І після Марлевої смерті над дверима при вході в контору було написано: Скрудж і Марлей. Всі знали торгову спілку, що звалася "Скрудж і Марлей".
Якось, перед одним з найкращих днів року, перед Різдвом, старий Скрудж сидів і працював у своїй конторі. Година була холодна, похмура.
— Будьте здорові, зі Святим вечором, з веселим Різдвом, дядечку! Щасти вам, Боже! — залунав зненацька радісний голос. То говорив Скруджів племінник, хутко ввійшовши в кімнату.
— Що за дурниці! — відказав Скрудж.
— Ну, та не гнівайтеся ж, дядечку! — сказав племінник.
— Як же мені не гніватися, — бурчав дядько, — коли той світ, де я живу, заселений Такими дурнями, як ти! "Радісне Різдво"! Не говори мені такого. На Різдво платять борги без грошей; воно показує, що чоловік став на рік старший і ні на одну годину Не став багатший; це той час, коли треба лічити по книгах і бачити, що кожна стаття за всі дванадцять місяців була проти нас.
— Коли б я міг робити так, як бажаю, — скрикнув Скрудж з лютістю, — то я б кожного дурня, що шляється та славить Христа, зварив разом з його різдвяною стравою й поховав би, застромивши йому ялинку в серце!
— Дядечку! — благав племінник.
— Племіннику, — одказав суворо дядько, — святкуй собі Різдво по-своєму і не заважай мені святкувати його, як я хочу.
— Прощавай, — сказав ще раз Скрудж.
— І щасливого Нового року бажаю вам!
— Прощавай, — знов промовив Скрудж. Але, незважаючи на все це, племінник вийшов із хати, не промовивши жодного гнівного слова. Він зупинився коло вхідних дверей, щоб побажати й Писареві щасливих свят, той, хоч уже мало не зовсім замерз, але був тепліший від Скруджа, від щирого серця відповів на привітання.
Переказ:
Так само Скрудж не відповів на щирість джентельменів, що збирали гроші для бідних, і різдвяну пісню хлопчика, що колядував під вікнами.
Коли Скрудж повернувся додому, то замість молотка-колотушки побачив обличчя колишнього компаньйона — Марлі.
Цитата:
— Дурниці! — сказав знов Скрудж. — Не хочу цьому вірити.
Але він таки змінився в лиці, як привид, не спиняючися, перейшов крізь двері, увійшов у кімнату і встав перед ним. Коли він входив, згасаюче полум’я спалахнуло, немов хотіло сказати: "Я знаю, це — Марлеєва тінь!" — і знов померкло.
То була, справді, Марлеєва тінь у його звичайному каптані, у вузьких штанях і високих чоботях з китицями, що ворушилися так само, як кіска, поли від каптана і волосся на голові. Ланцюг, що тяг Марлей за собою, був прив’язаний йому до стану. Ланцюг той був дуже довгий і звивався як хвіст. Він був зроблений (Скрудж це добре запримітив) із скриньок на гроші, з ключів, із замків, з конторських книг, паперів і з важких мішків з грошима. Все це було зроблене із заліза. Тіло в привида було таке прозоре, що Скрудж, дивлячися на нього спереду, міг бачити два ґудзики на каптані ззаду.
— Ви сковані, — промовив Скрудж тремтячим голосом. —Чому?
— Я ношу ланцюг, який сам собі викував за життя, — відповів привид. — Може, ти хочеш знати вагу й довжину свого ланцюга? Він великий і важкий!
Скрудж глянув додолу, немов сподівався побачити навкруги себе довгий залізний ланцюг, але не побачив нічого.
— Якове, — почав він благати, — старий Якове Марлею, скажи мені що-небудь. Заспокой мене, Якове.
— Я не маю чим тебе заспокоїти, Ебенезере Скрудже, — одказала мара. — Заспокоєння приходить із других володінь, його приносять інші посланці і дають іншим людям. Я навіть не можу Тобі всього сказати, що хотів би. Мені дозволено говорити з тобою дуже мало. Я ніде не можу затриматися. Я ніде не можу відпочити або забаритися. Моя душа за життя ніколи не переступала за поріг нашої контори, — слухай мене уважно, — ніколи не виходила на вузькі межі нашої грошової ями, через це мені тепер треба відбути багато тяжких мандрівок.
— У цю пору року я найбільше страждаю, — казав він далі. — О, нащо я ходив, заплющивши очі, між своїми близькими; чому я ні разу не підвів очей до тієї зірки, що завела волхвів до убогої печери! Хіба мало тут бідних домівок, що сяйво тої зірки завело б мене до них!
Од цих речей Скруджеве серце боляче стислося, він почав тремтіти.
Якось, перед одним з найкращих днів року, перед Різдвом, старий Скрудж сидів і працював у своїй конторі. Година була холодна, похмура.
— Будьте здорові, зі Святим вечором, з веселим Різдвом, дядечку! Щасти вам, Боже! — залунав зненацька радісний голос. То говорив Скруджів племінник, хутко ввійшовши в кімнату.
— Що за дурниці! — відказав Скрудж.
— Ну, та не гнівайтеся ж, дядечку! — сказав племінник.
— Як же мені не гніватися, — бурчав дядько, — коли той світ, де я живу, заселений Такими дурнями, як ти! "Радісне Різдво"! Не говори мені такого. На Різдво платять борги без грошей; воно показує, що чоловік став на рік старший і ні на одну годину Не став багатший; це той час, коли треба лічити по книгах і бачити, що кожна стаття за всі дванадцять місяців була проти нас.
— Коли б я міг робити так, як бажаю, — скрикнув Скрудж з лютістю, — то я б кожного дурня, що шляється та славить Христа, зварив разом з його різдвяною стравою й поховав би, застромивши йому ялинку в серце!
— Дядечку! — благав племінник.
— Племіннику, — одказав суворо дядько, — святкуй собі Різдво по-своєму і не заважай мені святкувати його, як я хочу.
— Прощавай, — сказав ще раз Скрудж.
— І щасливого Нового року бажаю вам!
— Прощавай, — знов промовив Скрудж. Але, незважаючи на все це, племінник вийшов із хати, не промовивши жодного гнівного слова. Він зупинився коло вхідних дверей, щоб побажати й Писареві щасливих свят, той, хоч уже мало не зовсім замерз, але був тепліший від Скруджа, від щирого серця відповів на привітання.
Переказ:
Так само Скрудж не відповів на щирість джентельменів, що збирали гроші для бідних, і різдвяну пісню хлопчика, що колядував під вікнами.
Коли Скрудж повернувся додому, то замість молотка-колотушки побачив обличчя колишнього компаньйона — Марлі.
Цитата:
— Дурниці! — сказав знов Скрудж. — Не хочу цьому вірити.
Але він таки змінився в лиці, як привид, не спиняючися, перейшов крізь двері, увійшов у кімнату і встав перед ним. Коли він входив, згасаюче полум’я спалахнуло, немов хотіло сказати: "Я знаю, це — Марлеєва тінь!" — і знов померкло.
То була, справді, Марлеєва тінь у його звичайному каптані, у вузьких штанях і високих чоботях з китицями, що ворушилися так само, як кіска, поли від каптана і волосся на голові. Ланцюг, що тяг Марлей за собою, був прив’язаний йому до стану. Ланцюг той був дуже довгий і звивався як хвіст. Він був зроблений (Скрудж це добре запримітив) із скриньок на гроші, з ключів, із замків, з конторських книг, паперів і з важких мішків з грошима. Все це було зроблене із заліза. Тіло в привида було таке прозоре, що Скрудж, дивлячися на нього спереду, міг бачити два ґудзики на каптані ззаду.
— Ви сковані, — промовив Скрудж тремтячим голосом. —Чому?
— Я ношу ланцюг, який сам собі викував за життя, — відповів привид. — Може, ти хочеш знати вагу й довжину свого ланцюга? Він великий і важкий!
Скрудж глянув додолу, немов сподівався побачити навкруги себе довгий залізний ланцюг, але не побачив нічого.
— Якове, — почав він благати, — старий Якове Марлею, скажи мені що-небудь. Заспокой мене, Якове.
— Я не маю чим тебе заспокоїти, Ебенезере Скрудже, — одказала мара. — Заспокоєння приходить із других володінь, його приносять інші посланці і дають іншим людям. Я навіть не можу Тобі всього сказати, що хотів би. Мені дозволено говорити з тобою дуже мало. Я ніде не можу затриматися. Я ніде не можу відпочити або забаритися. Моя душа за життя ніколи не переступала за поріг нашої контори, — слухай мене уважно, — ніколи не виходила на вузькі межі нашої грошової ями, через це мені тепер треба відбути багато тяжких мандрівок.
— У цю пору року я найбільше страждаю, — казав він далі. — О, нащо я ходив, заплющивши очі, між своїми близькими; чому я ні разу не підвів очей до тієї зірки, що завела волхвів до убогої печери! Хіба мало тут бідних домівок, що сяйво тої зірки завело б мене до них!
Од цих речей Скруджеве серце боляче стислося, він почав тремтіти.