Лелече. Так називається наше село. Його єдина вулиця простяглася вздовж узлісся Чорного бору, а з протилежного боку двори упираються в болото. Щоправда, болота як такого вже немає. Висушили його кілька років тому. Тепер на цьому місці овочі вирощують. Час від часу до нас спеціалісти-меліоратори навідуються, нещодавно навіть професор приїздив. Довго полями ходив, м’яв навіщось грунт у руках, заглядав у дренажні труби, придивлявся до води в каналах... Обідав Сисой Олександрович, так звали професора, у нас. Його мій тато, агроном, запросив. Зблизька професор видався мені звичайнісінькою людиною. Схожий навіть на нашого вчителя біології Володимира Петровича. Такий же сухорлявий, розсудливий. За обідом дорослі вели розмову про різні справи, радилися з Сисоєм Олександровичем, як провадити польові роботи, а я тихенько сидів у своїй кімнаті й вслухався у мудрі професорські слова. Підслуховувати, шав я, негарно, однак тут випадок винятковий — коли ще я професора почую! — А лелеки так до вас і не повернулися? — раптом запитав Сисой Олександрович. — Тільки й залишилися в назві села,— сумно одказав голова колгоспу Михайло Паптелійович.— Напевно, техніки злякалися, як ми болото висушували. Два роки гуркіт стояв невмовкаючий. — Тепер їх якось принадити треба,— замислився Сисой Олександрович.— Прилаштуйте на деревах колеса, пора уже вздовж крайніх каналів верби посадити — це створюватиме гарний мікроклімат, і вітри не так гулятимуть. А щоб канали не заростали, пустіть білого амура. Дуже корисна риба... Навесні за кожним класом закріпили ділянку каналу, і ми посадили верби. Слово «посадили», правда, тут зовсім не підходить, правильніше — «повтикали», бо ми справді втикали в землю вербові-кілки. Яке ж було наше здивування, коли на тих кілках з’явилися бруньки, а з них невдовзі потяглися навстріч сонцю ясно-зелені гілочки. Білий амур зробив своє — немовби бритвою позрізав зарості рогози, очерету, болотяної всячини. У каналах стало чисто, навіть дно видно. Білого амура не впустили тільки в кар’єр, що біля дороги. Широкий він і глибокий — справжнісіньке тобі озеро. Правління віддало його нам — купатися, карасів ловити. Петькові навіть набридло їх тягати, і він передав вудочку мені. Досі я ще ніколи не ловив риби, тому й боявся, що не зумію. Та побоювання виявилися марними: тільки встигав наживу міняти. Одне погано — були ті карасі надто дрібні... За цим заняттям застав нас голова правління села. Я думав, що похвалить (де ще таких майстерних рибалок побачиш!), але Михайло Пантелійович насупився: — Так, хлопці, не годиться,— промовив, зважуючи на долоні дрібненького карасика.— Дайте їм хоча б трохи підрости. Наступного року вони вже значно більші будуть. Ось тоді й ловіть! ...Цієї весни ми не могли дочекатися, поки лід з кар’єру зійде. Так уже кортіло до карасиків добратися. Придбали жилку, гачки. Вудлища и кожного й куповані — триколійні, і саморобні — з дубців ліщини наробили. А лід не тане. Така погода видалася: жодного дощу, сонце лише іноді виглядає з-за свинцевих хмар. Сьогодні враз потепліло. До школи йшли в сорочках, хоч удома, звичайно, наполягали, щоб без піджаків і за поріг не потикалися. На перерві, як у футбол грали, познімали й сорочки. Босі м’яч ганяли. Красота! Так до класу не хотілося йти. Та чи від того дзвоника сховаєшся... Мав бути урок зоології. Чекаємо Володимира Петровича п’ять хвилин, потім іще п’ять, а він не йде. Петько вже пропозицію подає, щоб на подвір’я виходити, аж тут до класу заходить схвильований Володимир Петрович. — Лелеки прилетіли! — радісно гукає. — Де? — кидаємося до вікна. — На болоті,— усміхається вчитель.— Знаєте, де лінія електропередач? Так вони на одному з стовпів гніздо мостять. — А в село чого ж не летять? — чудується Петько.— Дідусь їм колесо на дереві приготував! — Ближче до води хочуть! — трохи непевно сказав Володимир Петрович. Учитель поглянув на годинник, а тоді махнув рукою й повів нас до болота. Прихопили ми також кілька біноклів щоб, не лякаючи лелек, здалеку на них подивитися. Лелеки вже принесли на вершину стовпа кілька гілок. Це буде основа гнізда — здогадалися ми. Та що це? Подув вітер, і гілки попадали. Лелеки знову поклали їх на вершину стовпа. Вітер знову здув... — Біда,— пополотнів Володимир Петрович.— Не триматимуться ті гілки, надто стовп угорі вузький. Набридне лелекам така робота, й полетять вони геть. Як бути? — А може, вони сядуть тоді на наше колесо? — зрадів Петько. — Думаєш, лелеки раніше не бачили вашого колеса? Їм зверху все видно, та вони чомусь не схотіли гніздитися на вашому обійсті! — заперечив товаришеві Гнат Майстренко. Володимир Петрович вислухав хлопців, а тоді рішуче промовив до
ответ:я думаю да они могли бы сойтись на том что бы Троекуров вернул поместье Дубровскому, но младший Дубровский не захотел даже видеть Троекурова. А у старшего Дубровского случился сердечный приступ(из за того что приехал его злейший враг), но если бы Дубровский принял в тот день извинения Троекурова возможно всё кончилась бы хорошо и даже если бы старший Дубровский умер то скорее всего младший Дубровский не захотел бы мести. И не сказал бы крестьянам поджечь их бывшее поместье ведь оно было бы уже не Троекурова, а Дубровского.Если я хоть не много поставь оценку 5
Лелече. Так називається наше село. Його єдина вулиця простяглася вздовж узлісся Чорного бору, а з протилежного боку двори упираються в болото. Щоправда, болота як такого вже немає. Висушили його кілька років тому. Тепер на цьому місці овочі вирощують.
Час від часу до нас спеціалісти-меліоратори навідуються, нещодавно навіть професор приїздив. Довго полями ходив, м’яв навіщось грунт у руках, заглядав у дренажні труби, придивлявся до води в каналах...
Обідав Сисой Олександрович, так звали професора, у нас. Його мій тато, агроном, запросив. Зблизька професор видався мені звичайнісінькою людиною. Схожий навіть на нашого вчителя біології Володимира Петровича. Такий же сухорлявий, розсудливий. За обідом дорослі вели розмову про різні справи, радилися з Сисоєм Олександровичем, як провадити польові роботи, а я тихенько сидів у своїй кімнаті й вслухався у мудрі професорські слова. Підслуховувати, шав я, негарно, однак тут випадок винятковий — коли ще я професора почую!
— А лелеки так до вас і не повернулися? — раптом запитав Сисой Олександрович.
— Тільки й залишилися в назві села,— сумно одказав голова колгоспу Михайло Паптелійович.— Напевно, техніки злякалися, як ми болото висушували. Два роки гуркіт стояв невмовкаючий.
— Тепер їх якось принадити треба,— замислився Сисой Олександрович.— Прилаштуйте на деревах колеса, пора уже вздовж крайніх каналів верби посадити — це створюватиме гарний мікроклімат, і вітри не так гулятимуть. А щоб канали не заростали, пустіть білого амура. Дуже корисна риба...
Навесні за кожним класом закріпили ділянку каналу, і ми посадили верби. Слово «посадили», правда, тут зовсім не підходить, правильніше — «повтикали», бо ми справді втикали в землю вербові-кілки. Яке ж було наше здивування, коли на тих кілках з’явилися бруньки, а з них невдовзі потяглися навстріч сонцю ясно-зелені гілочки. Білий амур зробив своє — немовби бритвою позрізав зарості рогози, очерету, болотяної всячини. У каналах стало чисто, навіть дно видно.
Білого амура не впустили тільки в кар’єр, що біля дороги. Широкий він і глибокий — справжнісіньке тобі озеро. Правління віддало його нам — купатися, карасів ловити. Петькові навіть набридло їх тягати, і він передав вудочку мені. Досі я ще ніколи не ловив риби, тому й боявся, що не зумію. Та побоювання виявилися марними: тільки встигав наживу міняти. Одне погано — були ті карасі надто дрібні...
За цим заняттям застав нас голова правління села. Я думав, що похвалить (де ще таких майстерних рибалок побачиш!), але Михайло Пантелійович насупився:
— Так, хлопці, не годиться,— промовив, зважуючи на долоні дрібненького карасика.— Дайте їм хоча б трохи підрости. Наступного року вони вже значно більші будуть. Ось тоді й ловіть!
...Цієї весни ми не могли дочекатися, поки лід з кар’єру зійде. Так уже кортіло до карасиків добратися. Придбали жилку, гачки. Вудлища и кожного й куповані — триколійні, і саморобні — з дубців ліщини наробили. А лід не тане. Така погода видалася: жодного дощу, сонце лише іноді виглядає з-за свинцевих хмар.
Сьогодні враз потепліло. До школи йшли в сорочках, хоч удома, звичайно, наполягали, щоб без піджаків і за поріг не потикалися. На перерві, як у футбол грали, познімали й сорочки. Босі м’яч ганяли. Красота! Так до класу не хотілося йти. Та чи від того дзвоника сховаєшся...
Мав бути урок зоології. Чекаємо Володимира Петровича п’ять хвилин, потім іще п’ять, а він не йде. Петько вже пропозицію подає, щоб на подвір’я виходити, аж тут до класу заходить схвильований Володимир Петрович.
— Лелеки прилетіли! — радісно гукає.
— Де? — кидаємося до вікна.
— На болоті,— усміхається вчитель.— Знаєте, де лінія електропередач? Так вони на одному з стовпів гніздо мостять.
— А в село чого ж не летять? — чудується Петько.— Дідусь їм колесо на дереві приготував!
— Ближче до води хочуть! — трохи непевно сказав Володимир Петрович.
Учитель поглянув на годинник, а тоді махнув рукою й повів нас до болота. Прихопили ми також кілька біноклів щоб, не лякаючи лелек, здалеку на них подивитися.
Лелеки вже принесли на вершину стовпа кілька гілок. Це буде основа гнізда — здогадалися ми. Та що це? Подув вітер, і гілки попадали. Лелеки знову поклали їх на вершину стовпа. Вітер знову здув...
— Біда,— пополотнів Володимир Петрович.— Не триматимуться ті гілки, надто стовп угорі вузький. Набридне лелекам така робота, й полетять вони геть. Як бути?
— А може, вони сядуть тоді на наше колесо? — зрадів Петько.
— Думаєш, лелеки раніше не бачили вашого колеса? Їм зверху все видно, та вони чомусь не схотіли гніздитися на вашому обійсті! — заперечив товаришеві Гнат Майстренко.
Володимир Петрович вислухав хлопців, а тоді рішуче промовив до
ответ:я думаю да они могли бы сойтись на том что бы Троекуров вернул поместье Дубровскому, но младший Дубровский не захотел даже видеть Троекурова. А у старшего Дубровского случился сердечный приступ(из за того что приехал его злейший враг), но если бы Дубровский принял в тот день извинения Троекурова возможно всё кончилась бы хорошо и даже если бы старший Дубровский умер то скорее всего младший Дубровский не захотел бы мести. И не сказал бы крестьянам поджечь их бывшее поместье ведь оно было бы уже не Троекурова, а Дубровского.Если я хоть не много поставь оценку 5