Осоргин "Пенсне". Какие замечания писателя о жизни вещей, нас окружающих, вам показалось правдивыми?

Коли ми бачимо перед собою гарну людину, то в перший момент відчуваємо захоплення її вродою. однак рано чи пізно нам хочеться довідатися: чи такою ж красивою є душа цієї людини? іноді з розчаруванням мусимо визнати, що твердження про невідповідність між зовнішністю та внутрішнім світом є правдивим. це твердження надихало й надихає письменників усього світу писати твори, присвячені проблемі співвідношення краси й моралі. головний персонаж роману відомого ійського письменника оскара уайльда доріан грей — емоційний, чутливий юнак, наділений природою надзвичайною вродою, людина високих почувань. "його обличчя чимось викликало дові бачилось — життєвий бруд ще не позначив його своїм тавром". і хіба дивно, що у світському товаристві доріана приймають із захопленням, милуються ним, засипають компліментами, хочуть бути якнайближче до нього? хіба дивно, що юнака лякає сама тільки думка про те, що врода зникне, зів'яне, мов її ніколи й не було? невинними слова головного героя твору, коли він бачить себе на майстерно виконаному портреті: "якби це я міг лишатись повік молодим, а старішав — я віддав би за це навіть саму душу! " ці слова викликають лише поблажливий усміх і в друзів грея, і в читача. автор майстерно веде сюжетну лінію далі — ми дізнаємося, що юнак уперше закохався, і його почуття взаємне. дівчина, театральна акторка сібіл вейн, так само має красиву душу, як і її коханий. доріан милується талановитою грою сібіл на сцені, мріє якнайскоріше одружитися з нею. та погано зіграна роль джульєтти нищить його почуття. він холодно відштовхує дівчину, яка не розуміє, що сталося. серце юної акторки не витримує зради, і вона тієї ж ночі вчиняє самогубство. а доріан, вкотре вирішивши поглянути на свій портрет, із жахом бачить зміни на ньому: "трепетливе й яскраве денне світло виказувало йому складку жорстокості біля рота так ясно, наче він дивився у дзеркало після того, як вчинив щось що ж би це означало? " лише одне: бажання грея виконано, портрет тепер буде змінюватися замість нього, а сам юнак залишатиметься привабливим. спочатку це вжахнуло головного героя роману, однак потім, зрозумівши всі вигоди такого становища, він старанно ховає портрет у кімнаті нагорі, щоб ніхто, крім нього самого, не міг зазирнути у потаємні глибини його душі. у читача виникає здогад: оскар уайльд за такої містичної складової сюжету показує нерозривний зв'язок між зовнішністю та внутрішнім світом людини. подальший моральний розклад доріана грея він не виписує детально, ми лише бачимо, як він веде розбещене, сповнене ницих учинків життя, як наповнює свій будинок коштовними речами, який поганий вплив має на молодь. спливають роки, і репутація цього чоловіка давно небездоганна: усі порядні люди міста сахаються від нього, чесні люди не хочуть мати з ним ніяких справ, навіть гидують стояти поруч. та справжню ницість життя грея показано в епізоді, коли безіл холлуорд, автор портрета, уперше за багато років поглянув на свій витвір і побачив "бридотно вишкірене обличчя. вираз портрета викликав лише презирство й огиду". художник одразу зрозумів, яким насправді є той вродливий чоловік, який стоїть перед ним, за що одразу поплатився. доріан грей убиває автора полотна, і картина одразу "реагує" — руки в намальованого чоловіка стали  автор роману "портрет доріана грея" зачіпає у своєму творі не одне філософське питання, найголовніше з яких: чи існує взаємовплив краси та моралі? існує, вважає оскар уайльд. устами одного з персонажів, безіла холлоурда, він стверджує, що брехня, лицемірство, розпуста неодмінно лишають знак на зовнішності. і вражаюча різниця між вродою морально зіпсутого доріана грея та страхітливим, поораним глибокими зморшками обличчям на портреті є тільки підтвердженням цієї думки. 

Плохие, а порой ужасные поступки человек в реальности совершает не сразу. Зло он сначала вынашивает в своём сердце. И каждый раз злой помысел входит в душу человека по одному и тому же механизму. Все войны, убийства, все явные и скрытые злодейства, а также преступления, которые противоречат церковным и нравственным законам сначала вынашиваются в человеческом сердце. И в борьбе со злом у человека всегда есть два пути: путь легкий – принять зло в свое сердце, и путь тернистый – бороться со злым помыслом.
Тогда, в зависимости от выбранного пути, происходит либо нравственное падение человека, либо человек поднимается выше, душа его остается чистой и незапятнанной.
Но природа зла такова, что зло никогда не является к нам в своём открытом низком и отвратительном виде. Оно принимает обольстительный образ, сулит какие-то блага, соблазняет нас. И только сильные духом люди, люди с крепкой здоровой психикой и твердыми нравственными устоями, могут противостоять чарам зла и, будучи цельной натурой, смогут побороть искушение. А поддавшись ему, тысячу причин найдет человек, чтобы оправдать
содеянное. И никто не желает посмотреть на себя в зеркало и сказать себе: «Ты совершаешь ошибку, ты не прав» . Конечно, гораздо удобнее полагать, что совершать зло нас заставляют обстоятельства. К сожалению, очень часто, люди предпочитают считать себя жертвами, а не палачами.
В каждом человеке живут добро и зло, и даже если у человека душа чистая, он всё равно не застрахован от нравственного падения. А выбор нам в повседневной жизни приходится делать постоянно. Тогда получается, что совершил плохой поступок и обрек душу на вечные муки? Сложились трагически обстоятельства, и человек пал? Не совсем так. Есть и оно заключается в покаянии. Но только в искреннем. А искреннее покаяние - это такое сожаление о грехе, такое потрясение души, после которого невозможно
вернуться к старому.