Герой Д. Лондона переживає різні почуття, що стосуються його фізичного й морального стану, та проявляє позитивні якості характеру. Герой відчуває змореність від довгої дороги, холод Білої пустелі, тугу від усвідомлення зради товариша, страх самотності, голод, який не вгамовується мізерною «їжею», біль у ногах, розтертих до крові, та змученому тілі, відчай після марних спроб роздобути їжу, виснаженість, що призводить до галюцинацій. Але в ланцюжку відчуттів намічається зміна на краще: це сміливість, виявлена під час зустрічі з ведмедем, усвідомлення нестримного бажання жити, спокій, яким змінився страх, терпіння, з яким герой продовжує свій важкий шлях, сила волі у поєдинку з вовком. «Саме життя в ньому не хотіло загинути і гнало його вперед». Головний герой вижив, бо він був сміливий, упертий, мав силу духу, волі, високі моральні цінності, любов до життя. «Доля вимагала від нього дуже багато. Навіть помираючи, він не підкорився смерті»
В умовах війни, коли в 1941-1942 роках підсумок війни ще не був відомий, коли надія на повернення близьких була занадто малою, віра в рятівну силу кохання була необхідна людям. У вірші Костянтина Симонова були сконцентровані вічні християнські цінності – віра, надія, любов.
Поезія стала всенародною. Солдати вирізали вірш з газет, переписували, вивчали напам'ять і посилали в листах дружинам і нареченим. Пізніше такі газетні вирізки знаходили в нагрудних кишенях поранених і загиблих. Поранені, коли їм було нестерпно боляче, читали цей вірш. Навіть нацистські солдати перекладали його німецькою мовою та вчили напам’ять. Для єврейського батальйону британської армії у 1943 році цей вірш на івриті, був найпопулярнішою піснею на війні.
Найціннішим для солдат, які воювали, знати, що їх чекають, люблять, моляться, пам’ятають. Поетичне слово К. Симонова набуло такої великої сили, що кожен, хто читав вірш у роки війни, вірив, що його почуття обов’язково врятують рідну людину від смерті. Цей твір і після війни не втратив свого значення.
Герой Д. Лондона переживає різні почуття, що стосуються його фізичного й морального стану, та проявляє позитивні якості характеру. Герой відчуває змореність від довгої дороги, холод Білої пустелі, тугу від усвідомлення зради товариша, страх самотності, голод, який не вгамовується мізерною «їжею», біль у ногах, розтертих до крові, та змученому тілі, відчай після марних спроб роздобути їжу, виснаженість, що призводить до галюцинацій. Але в ланцюжку відчуттів намічається зміна на краще: це сміливість, виявлена під час зустрічі з ведмедем, усвідомлення нестримного бажання жити, спокій, яким змінився страх, терпіння, з яким герой продовжує свій важкий шлях, сила волі у поєдинку з вовком. «Саме життя в ньому не хотіло загинути і гнало його вперед». Головний герой вижив, бо він був сміливий, упертий, мав силу духу, волі, високі моральні цінності, любов до життя. «Доля вимагала від нього дуже багато. Навіть помираючи, він не підкорився смерті»
В умовах війни, коли в 1941-1942 роках підсумок війни ще не був відомий, коли надія на повернення близьких була занадто малою, віра в рятівну силу кохання була необхідна людям. У вірші Костянтина Симонова були сконцентровані вічні християнські цінності – віра, надія, любов.
Поезія стала всенародною. Солдати вирізали вірш з газет, переписували, вивчали напам'ять і посилали в листах дружинам і нареченим. Пізніше такі газетні вирізки знаходили в нагрудних кишенях поранених і загиблих. Поранені, коли їм було нестерпно боляче, читали цей вірш. Навіть нацистські солдати перекладали його німецькою мовою та вчили напам’ять. Для єврейського батальйону британської армії у 1943 році цей вірш на івриті, був найпопулярнішою піснею на війні.
Найціннішим для солдат, які воювали, знати, що їх чекають, люблять, моляться, пам’ятають. Поетичне слово К. Симонова набуло такої великої сили, що кожен, хто читав вірш у роки війни, вірив, що його почуття обов’язково врятують рідну людину від смерті. Цей твір і після війни не втратив свого значення.