Проблема взаимоотношений природы и человека всегда волновала и будет волновать человечество. Многие авторы в своих произведениях так или иначе затрагивали этот вопрос. И не только классиков интересовала эта связь, но и философов, и ученых. Каждый рассматривал эту проблему со своей точки зрения.
Чингиз Айтматов в своей повести «Белый пароход» своеобразно, по-своему поднимает этот вопрос. Очень важен эпизод, в котором дед рассказывает внуку сказку про детей и мать-олениху. Олениха олицетворяет собой природу, которая приютила мальчика и девочку. Когда они выросли, олениха им обзавестись потомством. Но люди оказались неблагодарными и в конце концов истребили всех маралов, и мать-олениха сказала им, что никогда не вернется. Сбылось пророчество Рябой Хромой Старухи, она предупреждала олениху: «Это дети человеческие. Они вырастут и убьют твоих оленят. Ведь люди не то что зверей, они и друг друга не жалеют».
Два яскравих персонажів роману Михайла Юрійовича Лермонтова «Герой нашого часу» – це юнкер Грушницький і офіцер Григорій Печорін.
Наші герої – молоді чоловіки. Григорію Печоріну в романі близько двадцяти п’яти, а Грушницький виглядав старше своїх років. Йому давали двадцять п’ять років, але насправді йому йшов лише двадцять перший рiк.
Обидва герої – молоді і красиві чоловіки. Грушницький смаглявий і чорнявий, до того ж він добре складний. А Печоріна йдеться, що він дуже хороший собою.
У Грушницького дуже виразне обличчя, при цьому особа Печоріна не виражає зовсім нічого. Навіть коли він лежав у лихоманці, цього не можна було визначити з виразу його обличчя.
Грушницький – юнкер, який пізніше стає офіцером. Печорін же – офіцер (прапорщик), який раніше був юнкером. Причому сам Печорін вважає, що кращою частиною його життя був саме той період, коли він ходив узванні юнкера.
Обидва персонажі дворяни. Але Печорін – багатий, його називають петербурзьким переможцем, а Грушницький – не дуже багатий і родом з провінції, у його батька є своя село.
Печорін володіє неабияким розумом, в той час, як Грушницького розумним назвати не можна. Печорін стриманий в прояві своїх почуттів і пристрастей, а Грушницький, навпроти, нестримний в прояві своїх емоцій.
Якщо Печорін дуже хоробра людина і вміє брати на себе відповідальність за свої вчинки і дії, то Грушницький у творі виявляє себе як боягузливий маленька людина.
Печорін не любить багато говорити, в розмові він більше мовчить. На його думку, мовчати не так втомлює, як розмовляти. Крім того, це позбавляє тебе можливості проговоритися і ненароком видати свою або чужу таємницю. А цей персонаж дуже вже не любить розкривати своїх секретів. А ще для нього мовчання в розмові – це прекрасна можливість для того, щоб дізнатися чийсь секрет. Грушницький же, навпаки, любить готувати. Він каже довго і зі смаком, використовуючи у своїй промові заздалегідь заготовлені довгі і витіюваті фрази. Тим більше він ділиться своїми секретами практично з усіма.
Печорін дуже нахабний, часто розмовляє з людьми зухвало. А Грушницький – скромний малий, він відчуває себе ніяково, якщо доводиться на навіть якщо це прийнято у людей, що живуть в цьому районі.
Печорін дуже проникливий, він бачить людей наскрізь і знає їх. Грушницький не знає людей, не вміє знаходити до них підхід і зачіпати таємних струн їх душі.
У героїв багато різного, але їх також багато що об’єднує. Вони обидва дворяни, обидва добре виховані і отримали гідну освіту. Вони обидва військові та обидва служать на Кавказі. Що стосується їх характеру, то обидва герої горді, самолюбні і мстиві.
Грушницький увібрав в себе всі негативні якості Печоріна, не взявши від головного героя роману нічого з його позитивних рис характеру. Тому Грушницький дуже вигідно відтіняє Печоріна, адже в порівнянні з Грушницьким, Печорін здається набагато краще, ніж він є насправді.
Проблема взаимоотношений природы и человека всегда волновала и будет волновать человечество. Многие авторы в своих произведениях так или иначе затрагивали этот вопрос. И не только классиков интересовала эта связь, но и философов, и ученых. Каждый рассматривал эту проблему со своей точки зрения.
Чингиз Айтматов в своей повести «Белый пароход» своеобразно, по-своему поднимает этот вопрос. Очень важен эпизод, в котором дед рассказывает внуку сказку про детей и мать-олениху. Олениха олицетворяет собой природу, которая приютила мальчика и девочку. Когда они выросли, олениха им обзавестись потомством. Но люди оказались неблагодарными и в конце концов истребили всех маралов, и мать-олениха сказала им, что никогда не вернется. Сбылось пророчество Рябой Хромой Старухи, она предупреждала олениху: «Это дети человеческие. Они вырастут и убьют твоих оленят. Ведь люди не то что зверей, они и друг друга не жалеют».
это много я знаю я писала токое же получила 5
Объяснение:
Объяснение:
Два яскравих персонажів роману Михайла Юрійовича Лермонтова «Герой нашого часу» – це юнкер Грушницький і офіцер Григорій Печорін.
Наші герої – молоді чоловіки. Григорію Печоріну в романі близько двадцяти п’яти, а Грушницький виглядав старше своїх років. Йому давали двадцять п’ять років, але насправді йому йшов лише двадцять перший рiк.
Обидва герої – молоді і красиві чоловіки. Грушницький смаглявий і чорнявий, до того ж він добре складний. А Печоріна йдеться, що він дуже хороший собою.
У Грушницького дуже виразне обличчя, при цьому особа Печоріна не виражає зовсім нічого. Навіть коли він лежав у лихоманці, цього не можна було визначити з виразу його обличчя.
Грушницький – юнкер, який пізніше стає офіцером. Печорін же – офіцер (прапорщик), який раніше був юнкером. Причому сам Печорін вважає, що кращою частиною його життя був саме той період, коли він ходив узванні юнкера.
Обидва персонажі дворяни. Але Печорін – багатий, його називають петербурзьким переможцем, а Грушницький – не дуже багатий і родом з провінції, у його батька є своя село.
Печорін володіє неабияким розумом, в той час, як Грушницького розумним назвати не можна. Печорін стриманий в прояві своїх почуттів і пристрастей, а Грушницький, навпроти, нестримний в прояві своїх емоцій.
Якщо Печорін дуже хоробра людина і вміє брати на себе відповідальність за свої вчинки і дії, то Грушницький у творі виявляє себе як боягузливий маленька людина.
Печорін не любить багато говорити, в розмові він більше мовчить. На його думку, мовчати не так втомлює, як розмовляти. Крім того, це позбавляє тебе можливості проговоритися і ненароком видати свою або чужу таємницю. А цей персонаж дуже вже не любить розкривати своїх секретів. А ще для нього мовчання в розмові – це прекрасна можливість для того, щоб дізнатися чийсь секрет. Грушницький же, навпаки, любить готувати. Він каже довго і зі смаком, використовуючи у своїй промові заздалегідь заготовлені довгі і витіюваті фрази. Тим більше він ділиться своїми секретами практично з усіма.
Печорін дуже нахабний, часто розмовляє з людьми зухвало. А Грушницький – скромний малий, він відчуває себе ніяково, якщо доводиться на навіть якщо це прийнято у людей, що живуть в цьому районі.
Печорін дуже проникливий, він бачить людей наскрізь і знає їх. Грушницький не знає людей, не вміє знаходити до них підхід і зачіпати таємних струн їх душі.
У героїв багато різного, але їх також багато що об’єднує. Вони обидва дворяни, обидва добре виховані і отримали гідну освіту. Вони обидва військові та обидва служать на Кавказі. Що стосується їх характеру, то обидва герої горді, самолюбні і мстиві.
Грушницький увібрав в себе всі негативні якості Печоріна, не взявши від головного героя роману нічого з його позитивних рис характеру. Тому Грушницький дуже вигідно відтіняє Печоріна, адже в порівнянні з Грушницьким, Печорін здається набагато краще, ніж він є насправді.