Молода неаполітанська вдова Діана перебуває в сум’ятті: її серцем заволодів секретар Теодоро. Намагаючись розібратися в почуття, графиня де Бельфлор зызнається собі, що якби цей розумний, красивий чоловік був від народження знатним, то вона дозволила б йому наблизитися до себе. Ситуація ускладнюється тим, що Теодоро симпатизує служниці Марселі: справа явно йде до весілля. Спроби впоратися з любов’ю Діані не вдаються: від імені неіснуючої римської подруги вона пише листа-зізнання Теодоро оцінити послання і переписати його «своєю рукою». Молода людина здогадується про справжні причини, що стоять за листом, але в той же час усвідомлює, що між ним і графинею – прірва. Дістається і Марселі: знемагаючи від ревнощів, Діана наказує замкнути служницю на кілька днів у своїй опочивальні.
Для Теодоро наступають важкі дні: графиня то дає йому надію, то жорстко відштовхує. Його відносини з Марсель руйнуються, і дівчина в помсту намагається наблизити до себе слугу Фабьо. У якийсь момент Теодоро не витримує і вихлюпує на господиню все накопичені емоції, дорікаючи її в тому, що графиня поводиться, як собака на сіні. Розмова на підвищених тонах закінчується ляпасами, якими Діана «нагороджує» свого секретаря гає за цією сценою граф Федеріко – один з шанувальників графині – він розуміє, що за спалахом Діаніниної люті стоїть пристрасть.
Граф Федеріко і маркіз Рікардо, давно і марно намагаються розтопити крижане серце молодої вдови, вирішують, що фаворита Діани потрібно прибрати з дороги. Вибравши на роль «головоріза» слугу Трістана, вони пропонують йому триста ескудо за вбивство Теодоро. Трістан з готовністю бере завдаток і негайно повідомляє товаришеві про підступний задум поклонників графині. Теодоро вирішує покинути палац Діани; прийшовши до пані, він дозволу виїхати в Іспанію. Графиня, сподіваючись, що розставання до й позбутися від серцевих мук, визнає його намір розсудливим. Але прощання затягується: Діана то Теодоро піти, то знову повертає.
Тим часом Трістан приступає до реалізації плану, який, за його задумом, повинен з’єднати графиню і секретаря. Він прямує до палацу старого графа Лудовіко. Двадцять років тому граф відправив на Мальту єдиного сина на ім’я Теодоро; хлопчик потрапив в полон до маврів, і з тих пір старий нічого про нього не чув. Представившись Лудовико грецьким купцем, Трістан повідомляє, що його син, який пережив багато пригод, знаходиться в будинку графині де Бельфлор. Лудовико негайно відправляється до палацу Діани. Побачивши Теодоро, він впізнає в ньому себе в юнацькі роки і оголошує спадкоємцем усіх своїх володінь. Секретар збентежений і розгублений; залишившись наодинці з Діаною, він зізнається, що історію з знайденим сином придумав Трістан. Однак для графині це вже не має значення: вона радіє тому, що між ними більше немає станових бар’єрів, і повідомляє всім оточуючим, що відтепер Теодоро – граф і її чоловік.
Нет людей несчастнее станционных смотрителей, ибо во всех своих неприятностях путешествующие непременно винят смотрителей и стремятся на них выместить свою злость по поводу плохих дорог, несносной погоды, скверных лошадей и тому подобного. А между тем смотрители — это большей частью кроткие и безответные люди, «сущие мученики четырнадцатого класса, огражденные своим чином токмо от побоев, и то не всегда». Жизнь смотрителя полна тревог и хлопот, он ни от кого не видит благодарности, напротив, слышит угрозы и крики и ощущает толчки раздраженных постояльцев. Между тем «из их разговоров можно почерпнуть много любопытного и поучительного».
В 1816 г. случилось рассказчику проезжать через *** губернию, и в дороге он был застигнут дождем. На станции поспешил он переодеться и напиться чаю. Ставила самовар и накрывала на стол смотрителева дочь, девочка лет четырнадцати по имени Дуня, которая поразила рассказчика своей красотой. Пока Дуня хлопотала, путешественник рассматривал убранство избы. На стене заметил он картинки с изображением истории блудного сына, на окнах — герань, в комнате была кровать за пестрой занавеской. Путешественник предложил Самсону Вырину — так звали смотрителя — и его дочери разделить с ним трапезу, и возникла непринужденная обстановка, располагающая к симпатии. Уже лошади были поданы, а путешественник все не хотел расстаться со своими новыми знакомыми.
Миновало несколько лет, и вновь довелось ему ехать этим трактом. Он с нетерпением ожидал встречи с давними знакомыми. «Вошед в комнату», он узнал прежнюю обстановку, но «все кругом показывало ветхость и небрежение». Не было в доме и Дуни. Постаревший смотритель был угрюм и неразговорчив, лишь стакан пуншу расшевелил его, и путешественник услышал печальную историю исчезновения Дуни. Случилось это три года назад. На станцию прибыл молодой офицер, который очень спешил и гневался, что долго не подают лошадей, но, увидев Дуню, смягчился и даже остался ужинать. Когда же лошади прибыли, офицер внезапно почувствовал сильное недомогание. Приехавший лекарь нашел у него горячку и прописал полный покой. На третий день офицер был уже здоров и собрался уезжать. День был воскресный, и он предложил Дуне довезти ее до церкви. Отец позволил дочери поехать, не предполагая ничего худого, но все же им овладело беспокойство, и он побежал к церкви. Обедня уже кончилась, молящие расходились, а из слов дьячка смотритель узнал, что Дуни в церкви не было. Вернувшийся вечером ямщик, везший офицера, сообщил, что Дуня отправилась с ним до следующей станции. Смотритель понял, что болезнь офицера была притворной, и сам слег в сильной горячке. Поправившись, Самсон вы отпуск и пешком отправился в Петербург, куда, как знал он из подорожной, ехал ротмистр Минский. В Петербурге он отыскал Минского и явился к нему. Минский не сразу узнал его, а узнав, начал уверять Самсона, что он любит Дуню, никогда ее не покинет и сделает счастливою. Он дал смотрителю денег и выпроводил на улицу.
Самсону очень хотелось еще раз увидеть дочь. Случай ему. На Литейной заметил он Минского в щегольских дрожках, которые остановились у подъезда трехэтажного дома. Минский вошел в дом, а смотритель из разговора с кучером узнал, что здесь живет Дуня, и вошел в подъезд. Попав в квартиру, сквозь отворенную дверь комнаты увидел он Минского и свою Дуню, прекрасно одетую и с неясностью смотрящую на Минского. Заметив отца, Дуня вскрикнула и без памяти упала на ковер. Разгневанный Минский вытолкал старика на лестницу, и тот отправился восвояси. И вот уже третий год он ничего не знает о Дуне и боится, что судьба ее такова же, как судьба многих молоденьких дур.
Через некоторое время вновь случилось рассказчику проезжать этими местами. Станции уже не было, а Самсон «с год как помер». Мальчик, сын пивовара, поселившегося в Самсоновой избе, проводил рассказчика на могилу Самсона и рассказал, что летом приезжала прекрасная барыня с тремя барчатами и долго лежала на могиле смотрителя, а ему дала пятак серебром, добрая барыня.
Молода неаполітанська вдова Діана перебуває в сум’ятті: її серцем заволодів секретар Теодоро. Намагаючись розібратися в почуття, графиня де Бельфлор зызнається собі, що якби цей розумний, красивий чоловік був від народження знатним, то вона дозволила б йому наблизитися до себе. Ситуація ускладнюється тим, що Теодоро симпатизує служниці Марселі: справа явно йде до весілля. Спроби впоратися з любов’ю Діані не вдаються: від імені неіснуючої римської подруги вона пише листа-зізнання Теодоро оцінити послання і переписати його «своєю рукою». Молода людина здогадується про справжні причини, що стоять за листом, але в той же час усвідомлює, що між ним і графинею – прірва. Дістається і Марселі: знемагаючи від ревнощів, Діана наказує замкнути служницю на кілька днів у своїй опочивальні.
Для Теодоро наступають важкі дні: графиня то дає йому надію, то жорстко відштовхує. Його відносини з Марсель руйнуються, і дівчина в помсту намагається наблизити до себе слугу Фабьо. У якийсь момент Теодоро не витримує і вихлюпує на господиню все накопичені емоції, дорікаючи її в тому, що графиня поводиться, як собака на сіні. Розмова на підвищених тонах закінчується ляпасами, якими Діана «нагороджує» свого секретаря гає за цією сценою граф Федеріко – один з шанувальників графині – він розуміє, що за спалахом Діаніниної люті стоїть пристрасть.
Граф Федеріко і маркіз Рікардо, давно і марно намагаються розтопити крижане серце молодої вдови, вирішують, що фаворита Діани потрібно прибрати з дороги. Вибравши на роль «головоріза» слугу Трістана, вони пропонують йому триста ескудо за вбивство Теодоро. Трістан з готовністю бере завдаток і негайно повідомляє товаришеві про підступний задум поклонників графині. Теодоро вирішує покинути палац Діани; прийшовши до пані, він дозволу виїхати в Іспанію. Графиня, сподіваючись, що розставання до й позбутися від серцевих мук, визнає його намір розсудливим. Але прощання затягується: Діана то Теодоро піти, то знову повертає.
Тим часом Трістан приступає до реалізації плану, який, за його задумом, повинен з’єднати графиню і секретаря. Він прямує до палацу старого графа Лудовіко. Двадцять років тому граф відправив на Мальту єдиного сина на ім’я Теодоро; хлопчик потрапив в полон до маврів, і з тих пір старий нічого про нього не чув. Представившись Лудовико грецьким купцем, Трістан повідомляє, що його син, який пережив багато пригод, знаходиться в будинку графині де Бельфлор. Лудовико негайно відправляється до палацу Діани. Побачивши Теодоро, він впізнає в ньому себе в юнацькі роки і оголошує спадкоємцем усіх своїх володінь. Секретар збентежений і розгублений; залишившись наодинці з Діаною, він зізнається, що історію з знайденим сином придумав Трістан. Однак для графині це вже не має значення: вона радіє тому, що між ними більше немає станових бар’єрів, і повідомляє всім оточуючим, що відтепер Теодоро – граф і її чоловік.
Объяснение:
Нет людей несчастнее станционных смотрителей, ибо во всех своих неприятностях путешествующие непременно винят смотрителей и стремятся на них выместить свою злость по поводу плохих дорог, несносной погоды, скверных лошадей и тому подобного. А между тем смотрители — это большей частью кроткие и безответные люди, «сущие мученики четырнадцатого класса, огражденные своим чином токмо от побоев, и то не всегда». Жизнь смотрителя полна тревог и хлопот, он ни от кого не видит благодарности, напротив, слышит угрозы и крики и ощущает толчки раздраженных постояльцев. Между тем «из их разговоров можно почерпнуть много любопытного и поучительного».
В 1816 г. случилось рассказчику проезжать через *** губернию, и в дороге он был застигнут дождем. На станции поспешил он переодеться и напиться чаю. Ставила самовар и накрывала на стол смотрителева дочь, девочка лет четырнадцати по имени Дуня, которая поразила рассказчика своей красотой. Пока Дуня хлопотала, путешественник рассматривал убранство избы. На стене заметил он картинки с изображением истории блудного сына, на окнах — герань, в комнате была кровать за пестрой занавеской. Путешественник предложил Самсону Вырину — так звали смотрителя — и его дочери разделить с ним трапезу, и возникла непринужденная обстановка, располагающая к симпатии. Уже лошади были поданы, а путешественник все не хотел расстаться со своими новыми знакомыми.
Миновало несколько лет, и вновь довелось ему ехать этим трактом. Он с нетерпением ожидал встречи с давними знакомыми. «Вошед в комнату», он узнал прежнюю обстановку, но «все кругом показывало ветхость и небрежение». Не было в доме и Дуни. Постаревший смотритель был угрюм и неразговорчив, лишь стакан пуншу расшевелил его, и путешественник услышал печальную историю исчезновения Дуни. Случилось это три года назад. На станцию прибыл молодой офицер, который очень спешил и гневался, что долго не подают лошадей, но, увидев Дуню, смягчился и даже остался ужинать. Когда же лошади прибыли, офицер внезапно почувствовал сильное недомогание. Приехавший лекарь нашел у него горячку и прописал полный покой. На третий день офицер был уже здоров и собрался уезжать. День был воскресный, и он предложил Дуне довезти ее до церкви. Отец позволил дочери поехать, не предполагая ничего худого, но все же им овладело беспокойство, и он побежал к церкви. Обедня уже кончилась, молящие расходились, а из слов дьячка смотритель узнал, что Дуни в церкви не было. Вернувшийся вечером ямщик, везший офицера, сообщил, что Дуня отправилась с ним до следующей станции. Смотритель понял, что болезнь офицера была притворной, и сам слег в сильной горячке. Поправившись, Самсон вы отпуск и пешком отправился в Петербург, куда, как знал он из подорожной, ехал ротмистр Минский. В Петербурге он отыскал Минского и явился к нему. Минский не сразу узнал его, а узнав, начал уверять Самсона, что он любит Дуню, никогда ее не покинет и сделает счастливою. Он дал смотрителю денег и выпроводил на улицу.
Самсону очень хотелось еще раз увидеть дочь. Случай ему. На Литейной заметил он Минского в щегольских дрожках, которые остановились у подъезда трехэтажного дома. Минский вошел в дом, а смотритель из разговора с кучером узнал, что здесь живет Дуня, и вошел в подъезд. Попав в квартиру, сквозь отворенную дверь комнаты увидел он Минского и свою Дуню, прекрасно одетую и с неясностью смотрящую на Минского. Заметив отца, Дуня вскрикнула и без памяти упала на ковер. Разгневанный Минский вытолкал старика на лестницу, и тот отправился восвояси. И вот уже третий год он ничего не знает о Дуне и боится, что судьба ее такова же, как судьба многих молоденьких дур.
Через некоторое время вновь случилось рассказчику проезжать этими местами. Станции уже не было, а Самсон «с год как помер». Мальчик, сын пивовара, поселившегося в Самсоновой избе, проводил рассказчика на могилу Самсона и рассказал, что летом приезжала прекрасная барыня с тремя барчатами и долго лежала на могиле смотрителя, а ему дала пятак серебром, добрая барыня.