Перечитайте портрет Печорина. Почему, по-вашему, Лермонтов не доверил портретную характеристику Печорина Максим Максимычу?

Найдите в портрете:
1.Впечатление рассказчика от фигуры, походки, возраста героя.
2. Внешние детали, говорящие об аристократизме (руки, лоб, волосы).
3. Несоответствие аристократического облика дорожному одеянию героя.
4.Детали внешности, в которых явно проявляется противоречивость внутреннего облика Печорина.
5.Детали внешности, в которых сразу угадывается сильный человек ( как физически, так и духовно).
Прокомментируйте, как в портрете Печорина проявляются странность, противоречивость, необычность его характера. Докажите, что портрет построен по принципу контраста, когда одни детали противопоставлены другим. Сделайте вывод, почему портрет Печорина можно назвать психологическим портретом ОТВЕТИТЬ НА ВО

Образ поэта — пророка в его стихах и поэмах сквозил всегда. Давайте не забывать, что он ровнялся на Пушкина, а у него тоже есть стих «Пророк». Но смысловая нагрузка там разная: Пушкин пишет высоким языком: «… духовной жаждой томим, в пустыне мрачной я влачился, и шестикрылый Серафим на перепутье мне явился… и он к устам моим приник, и вырвал грешный мой язык… и Бога глас ко мне воззвал: Восстань, пророк, и виждь, и внемли, исполнись волею моей, и, обходя моря и земли, глаголом жги сердца людей». То есть он пишет в более романтичной манере, тогда как Лермонтов вкладывает в свои строки больше реализма и жестокости жизни: » С тех пор, как вечный судия мне дал всеведение пророка, в очах людей читаю я страницы злобы и порока… посыпал пеплом я главу из городов бежал я нищий, и вот в пустыне я живу, как птицы, даром Божьей пищи… смотрите, вот пример для вас! Он горд был не ужился с нами. Глупец, хотел уверить нас, что Бог гласит его устами! «. 
Далее, рассказ » Герой нашего времени» можно и сейчас соотнести с нашеми реалиями и мы увидим много сходств. Он был истинным героем своей эпохи, писал произведения, говорящие правду, и именно поэтому теперь они смотрят сквозь века и говорят с нами о сегодняшнем.
Мне в голову сразу приходят эти строки:
«Погиб поэт! — невольник чести —
Пал, оклеветанный молвой,
С свинцом в груди и жаждой мести, 
Поникнув гордой головой!… » Ведь так можно сказать про многих людей, павших в наши времена за правду, за честь, за веру… Только у могучего и проникновенного ума могли родиться эти строки.

P.S. Не знаю по теме или нет, но на сочинение потянет, я думаю.
А план кто то другой напишет..

Чи знаєте ви, кого називали лицарями? Зазвичай, сміливих, мужніх, відваж­них людей, готових будь-якої миті прийти на до усім, хто потерпає. Відо­мо, що лицарями завжди захоплювалися жінки. У романі «Айвенго» В. Скотт так писав про лицарів: «Лицарство... воно джерело найчистіших й найшляхетніших прихильностей, опора пригніченим, захист ображеним, оплот проти свавілля во­лодарів! Без нього дворянська честь була б пустим звуком. І свобода знаходить найкращих покровителів у лицарських списах і мечах!».

Одним з таких доблесних лицарів і був головний герой роману В. Скотта — Айвенго.

Він був сином англосакського феодала Седріка Роттервудського, який пишав­ся давністю й честю свого старовинного роду. Але через те, що покохав леді Ро- вену, батько вигнав його з дому. Айвенго довелося пережити багато поневірянь: був він у Палестині, Венеції, Франції, Генуї. Та все ж настав той день, коли юнак вирішив повернутися на батьківщину.

Неспокійно було в Англії: точилася запекла боротьба між саксами і нормана­ми, королівський престол не могли поділити принц Джон і король Річард. Ай­венго був надзвичайно сміливим, але певний час йому довелося приховувати своє справжнє ім’я, тому й назвався він «Лицар, позбавлений спадку». Хоробро він бився на турнірі й вибив із сідла відважного лицаря Бріана де Буагільбера.

У романі Айвенго виступає втіленням порядності, честі, вірності обов’язку. Герой завжди захищає жінок, слабких, бідних. Вірний васал короля Річарда, він став його улюбленцем. Вільфрід Айвенго дотримувався законів лицарства, бо для нього важливим був лицарський дух. Герой так говорив: «Лицарський дух виріз­няє доблесного воїна з-поміж простолюдинів і дикунів, він учить нас цінувати своє життя незрівнянно менше за честь, торжествувати над усілякими тяготами, турботами та стражданнями, не страшитися нічого, окрім неслави. Без нього шля­хетна честь була б порожнім звуком...».

Він був надзвичайно порядною людиною і пам’ятав добро, яке йому зробила Ребекка. Айвенго не побоявся стати захисником сміливої дівчини під час суду над нею, бо вважав цей суд «неправдивим і безсумлінним».

А ще Айвенго вірний у коханні. У його серці завжди жила одна жінка — Ро- вена, якій він зберіг вірність упродовж усього свого життя. Багато страждань до­велося пережити закоханим, але вони вийшли з них достойно.

Образ Айвенго приваблює сучасного читача своєю шляхетністю, доброчин­ністю, відданістю. Можливо, саме таких рис не вистачає деяким нашим сучасни­кам — сьогоднішнім чоловікам.