"Житие Александра Невского", написанное вскоре после смерти князя (примерно в 1263 г.), создает идеальный образ правителя, защитника своего отечества от военных и идеологических посягательств внешних врагов. Оно не укладывается в каноны житийной литературы, и это понимали древнерусские книжники, внесшие его прежде всего в состав летописей.
Само заглавие произведения дает определение его специфики: "Повесть о житии и о храбрости благовернаго и великаго князя Александра" — рассказ о жизни, главным содержанием которой явились подвиги "храбрости".
Характерной особенностью жития является постоянное присутствие автора-рассказчика. Он спешит заявить о своем смирении во вступлении к житию. Сам он "самовидец... возраста его", "домочадец", об Александре он также слышал "от отець своих". Его присутствие постоянно ощущается в отборе и интерпретации материала. Александр в изображении автора является средоточием лучших качеств прославленных героев ветхозаветной истории: красота лица его подобна красоте Иосифа, сила — часть силы Самсона, премудрость — Соломона, а храбрость — римского царя Ве Так с ретроспективной исторической аналогии житие прославляет красоту, силу, мудрость и храбрость Александра. Интересно, что среди этих качеств не нашлось места христианским добродетелям — кротости и смирению.
Автор восхищается героем, гордится им, сочувствует ему. Эмоциональное напряжение достигает высшей точки в конце жития: "О, горе тобе, бедный человече! Како можеши написати кончину господина своего! Како не упадета ти зеници вкупе с слезами! Како же не урвется сердце твое от корения!" Он гиперболизирует чувство скорби и горя: "Отца бо оставити человек может, а добра господина не мощно оставити: аще бы лзе, и в гроб бы лезл с ним!"
Таким образом, "Житие Александра Невского" обнаруживает тесную связь как с агиографической литературой, так и с воинскими повестями. Его автором был житель Галицко-Волынской Руси, переселившийся вместе с митрополитом Кириллом III во Владимир. Исследователи установили связь стиля жития с Галицкой летописью, "Девгениевым деянием", "Историей Иудейской войны" Иосифа Флавия, "Сказанием о Борисе и Глебе" и паремийным чтением.
В основі сюжету «Гамлета», написаного Шекспіром на самому початку XVII століття, лежить старовинна легенда. Вона розповідає про те, як юний принц Гамлет, прикинувшись божевільним, щоб не здаватися небезпечним для ворогів, помстився своєму дядькові за вбивство батька. У легенди щасливий кінець – Гамлет тріумфує.
У трагедії Шекспіра все інакше. Шекспірівський час породив людей, які, бачачи навколо брехню і неправду, мріяли про інші, справедливі людські відносини. Але вони розуміли, що безсилі перетворити цю мрію в реальність. Ось таким і показаний Гамлет. Як не схожий принц на інших! Він один весь у чорному серед оточуючих його вбраних і усміхнених людей. Погляд його похмурий, брови зрушені. Він уболіває про свого несподівано померлого батька, якого занадто швидко забула королева:
«Немає місяця! І цілі черевики,
У яких труну батька супроводжувала».
Розповідь Привиду про підле вбивстві остаточно розкриває Гамлету очі на злочинність навколишнього світу. Руйнуються колишні підвалини, весь світ здається принцу «нікчемним, плоским і тупим». Тінь батька закликає Гамлета до помсти: «Прощай, прощай і пам’ятай про мене!». Принц приголомшений. Повернення до минулого немає. Втрачені його колишні уявлення про життя і людей. «Порвалася днів єднальна нитка.
Як мені обривки її з’єднати?» – Вигукує він.
У легенді головне для Гамлета – борг кровної помсти. Але в трагедії Шекспіра принц не тільки прагне помститися за вбивство батька – він мріє змінити світ, де панують зрада і обман («розбещений століття»), в кращу сторону. Але він може тільки мріяти про це. Цей розлад між мрією і дійсністю змушує Гамлета метатися, бути незадоволеним собою. Він весь у сум’ятті, в шуканнях. Протягом всієї трагедії Гамлет – пристрасний, обурений викривач. Все ясніше принц бачить, що ті, кому він вірив і кого любив, вільно чи мимоволі опинилися в таборі ворогів: мати, Полоній, Лаерт, Офелія. Зрадниками стають і шкільні товариші – Гильденстерн і Розенкранц. Від цього йому стає ще болючіше. Гамлет страждає, йому здається, що весь світ – в’язниця, а його батьківщина Данія – похмуре підземелля.
Згадуючи про свою клятву, він дорікає себе в тому, що занадто зволікає з помстою. Але бажання діяти бореться з сумнівами. Крім помсти, його хвилюють глибокі проблеми століття, сенс життя:
«Бути чи не бути, ось в чому питання.
Змиритися під ударами долі
Чи треба чинити опір
І в смертній сутичці з цілим морем бід
Покінчити з ними разом. Померти. Забутися
І знати, що цим обриваєш ланцюг
Серцевих мук і тисячі поневірянь,
Властивих тілу».
Бути для Гамлета – значить мислити, вірити в людину і діяти у згоді зі своїми переконаннями і вірою. Але навколо торжествує зло, яке він поодинці не може перемогти. І Гамлет мучиться від внутрішнього розладу. Гамлета труять, як звіра. Маска безумства дає йому можливість говорити ворогам в обличчя правду. Адже божевільному це можна. Але принц розуміє і те, що словами ворогів не перемогти, що людина тільки тоді чогось варта, коли діє заради великої мети. Особиста ж помста не може бути такою метою.
У драмі Шекспіра Гамлет гине. Гине і Лаерт. Заколотий король, отруєна королева. В останні хвилини життя Гамлет просить свого друга Гораціо розповісти світові про його життя. Він думає про нащадків, про долю своєї країни.
Великий драматург звернув розв’язку своїй трагедії до майбутнього. Може, ті, хто прийде на зміну загиблим, будуть жити по-іншому: краще, чистіше, без лицемірства і обману. Недарма ж принц датський називав людину «вродою всесвіту, вінцем усього живого».
Само заглавие произведения дает определение его специфики: "Повесть о житии и о храбрости благовернаго и великаго князя Александра" — рассказ о жизни, главным содержанием которой явились подвиги "храбрости".
Характерной особенностью жития является постоянное присутствие автора-рассказчика. Он спешит заявить о своем смирении во вступлении к житию. Сам он "самовидец... возраста его", "домочадец", об Александре он также слышал "от отець своих". Его присутствие постоянно ощущается в отборе и интерпретации материала. Александр в изображении автора является средоточием лучших качеств прославленных героев ветхозаветной истории: красота лица его подобна красоте Иосифа, сила — часть силы Самсона, премудрость — Соломона, а храбрость — римского царя Ве Так с ретроспективной исторической аналогии житие прославляет красоту, силу, мудрость и храбрость Александра. Интересно, что среди этих качеств не нашлось места христианским добродетелям — кротости и смирению.
Автор восхищается героем, гордится им, сочувствует ему. Эмоциональное напряжение достигает высшей точки в конце жития: "О, горе тобе, бедный человече! Како можеши написати кончину господина своего! Како не упадета ти зеници вкупе с слезами! Како же не урвется сердце твое от корения!" Он гиперболизирует чувство скорби и горя: "Отца бо оставити человек может, а добра господина не мощно оставити: аще бы лзе, и в гроб бы лезл с ним!"
Таким образом, "Житие Александра Невского" обнаруживает тесную связь как с агиографической литературой, так и с воинскими повестями. Его автором был житель Галицко-Волынской Руси, переселившийся вместе с митрополитом Кириллом III во Владимир. Исследователи установили связь стиля жития с Галицкой летописью, "Девгениевым деянием", "Историей Иудейской войны" Иосифа Флавия, "Сказанием о Борисе и Глебе" и паремийным чтением.
В основі сюжету «Гамлета», написаного Шекспіром на самому початку XVII століття, лежить старовинна легенда. Вона розповідає про те, як юний принц Гамлет, прикинувшись божевільним, щоб не здаватися небезпечним для ворогів, помстився своєму дядькові за вбивство батька. У легенди щасливий кінець – Гамлет тріумфує.
У трагедії Шекспіра все інакше. Шекспірівський час породив людей, які, бачачи навколо брехню і неправду, мріяли про інші, справедливі людські відносини. Але вони розуміли, що безсилі перетворити цю мрію в реальність. Ось таким і показаний Гамлет. Як не схожий принц на інших! Він один весь у чорному серед оточуючих його вбраних і усміхнених людей. Погляд його похмурий, брови зрушені. Він уболіває про свого несподівано померлого батька, якого занадто швидко забула королева:
«Немає місяця! І цілі черевики,
У яких труну батька супроводжувала».
Розповідь Привиду про підле вбивстві остаточно розкриває Гамлету очі на злочинність навколишнього світу. Руйнуються колишні підвалини, весь світ здається принцу «нікчемним, плоским і тупим». Тінь батька закликає Гамлета до помсти: «Прощай, прощай і пам’ятай про мене!». Принц приголомшений. Повернення до минулого немає. Втрачені його колишні уявлення про життя і людей. «Порвалася днів єднальна нитка.
Як мені обривки її з’єднати?» – Вигукує він.
У легенді головне для Гамлета – борг кровної помсти. Але в трагедії Шекспіра принц не тільки прагне помститися за вбивство батька – він мріє змінити світ, де панують зрада і обман («розбещений століття»), в кращу сторону. Але він може тільки мріяти про це. Цей розлад між мрією і дійсністю змушує Гамлета метатися, бути незадоволеним собою. Він весь у сум’ятті, в шуканнях. Протягом всієї трагедії Гамлет – пристрасний, обурений викривач. Все ясніше принц бачить, що ті, кому він вірив і кого любив, вільно чи мимоволі опинилися в таборі ворогів: мати, Полоній, Лаерт, Офелія. Зрадниками стають і шкільні товариші – Гильденстерн і Розенкранц. Від цього йому стає ще болючіше. Гамлет страждає, йому здається, що весь світ – в’язниця, а його батьківщина Данія – похмуре підземелля.
Згадуючи про свою клятву, він дорікає себе в тому, що занадто зволікає з помстою. Але бажання діяти бореться з сумнівами. Крім помсти, його хвилюють глибокі проблеми століття, сенс життя:
«Бути чи не бути, ось в чому питання.
Змиритися під ударами долі
Чи треба чинити опір
І в смертній сутичці з цілим морем бід
Покінчити з ними разом. Померти. Забутися
І знати, що цим обриваєш ланцюг
Серцевих мук і тисячі поневірянь,
Властивих тілу».
Бути для Гамлета – значить мислити, вірити в людину і діяти у згоді зі своїми переконаннями і вірою. Але навколо торжествує зло, яке він поодинці не може перемогти. І Гамлет мучиться від внутрішнього розладу. Гамлета труять, як звіра. Маска безумства дає йому можливість говорити ворогам в обличчя правду. Адже божевільному це можна. Але принц розуміє і те, що словами ворогів не перемогти, що людина тільки тоді чогось варта, коли діє заради великої мети. Особиста ж помста не може бути такою метою.
У драмі Шекспіра Гамлет гине. Гине і Лаерт. Заколотий король, отруєна королева. В останні хвилини життя Гамлет просить свого друга Гораціо розповісти світові про його життя. Він думає про нащадків, про долю своєї країни.
Великий драматург звернув розв’язку своїй трагедії до майбутнього. Може, ті, хто прийде на зміну загиблим, будуть жити по-іншому: краще, чистіше, без лицемірства і обману. Недарма ж принц датський називав людину «вродою всесвіту, вінцем усього живого».