Просвітництво — так називають інтелектуальний і духовний рух кінця XVII - початку XIX ст. у Європі та Північній Америці. Він виявився природним продовженням гуманізму Відродження та раціоналізму початку Нового часу, які заклали основи просвітницького світогляду: відмову від релігійного світорозуміння та звернення до розуму як до єдиного критерію пізнання людини й суспільства. Назва закріпилась після виходу статті Іммануїла Канта «Відповідь на запитання: що таке Просвітництво?» (1784). Кореневе слово «світло», від якого походить термін «просвітництво», сягає стародавньої релігійної традиції, закріпленої як у Старому, так і в Новому Заповітах. Це і відокремлення Творцем світла від темряви, і визначення самого Бога як Світла. Сама християнізація передбачає просвітлення людства світлом вчення Христа. Переосмислюючи цей образ, просвітники вкладали в нього нове розуміння, кажучи про просвітлення людини світлом розуму.
Просвітництво зародилось в Англії наприкінці XVII ст. у творах його засновника Дж. Локка та його послідовників були сформульовані основні поняття просвітницького вчення: «спільне благо», «природна людина», «природне право», «природна релігія», «суспільний договір». У вченні про природне право, викладеному в «Двох трактатах про державне правління» Дж. Локка, обґрунтовані основні права людини: свобода, рівність, недоторканість особистості і власності, які є природними, вічними та невід’ємними.
У XVIII ст. центром просвітницького руху стає Франція. На першому етапі французького Просвітництва головними постатями були Шарль Монтескьє та Вольтер. У працях Монтескьє набуло подальшого розвитку вчення Локка про правову державу. У трактаті «Про дух законів» (1748) був сформульований принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. У «Перських листах» (1721) Монтескьє визначив той шлях, яким мала піти французька просвітницька думка з її культом розумного та природного. Вольтер був ідеологом освіченого абсолютизму та прагнув прищепити ідеї Просвітництва монархам Європи. Він виступав проти релігійного фанатизму та блюзнірства, церковного догматизму та панування церкви над державою та суспільством.
На другому етапі французького Просвітництва основну роль відіграли філософ і письменник Дені Дідро та інші вчені-енциклопедисти.
Третій період висунув постать Ж.-Ж. Руссо. Він став найвідомішим популяризатором ідей Просвітництва. Руссо запропонував свій шлях політичного устрою суспільства. У трактаті «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762) він висунув ідею народного суверенітету. За нею, уряд отримує владу з рук народу у вигляді доручення, яке він зобов’язаний виконувати відповідно до народної волі. Якщо він цю волю порушує, то народ може обмежувати, видозмінювати чи забирати дану ним владу. Ідеї Руссо знайшли свій подальший розвиток у теорії та практиці ідеологів Великої французької революції.
Період пізнього Просвітництва (кінець XVIII - поч. XIX ст.) пов’язаний з країнами Східної Європи, Росією та Німеччиною. Новий імпульс Просвітництву надає німецька література і філософська думка. Німецькі просвітителі були духовними спадкоємцями ідей англійських і французьких мислителів, але в їхніх творах вони трансформувались і набули глибоко національного характеру.
У художній культурі Просвітництва не було єдиного стилю епохи, єдиної художньої мови. У ньому одночасно співіснували різноманітні стильові форми: пізнє бароко, рококо, класицизм, сентименталізм, передромантизм. Відбувалася зміна в ієрархії жанрів. Історичний і міфологічний живопис «великого стилю» XVII століття поступився місцем картинам на побутові та повчальні теми (Ж. Б. Шарден, В. Хогарт, Ж. Б. Грез). У жанрі портрета гається перехід від парадності до інтимності (Т. Гейнсборо, Д. Рейнольдс). Змінювалося співвідношення різних видів мистецтва. На перший план вийшли література та музика, зросла роль театру.
Просвітницький рух, маючи спільні основні принципи, розвивався в різних країнах не однаково. Становлення Просвітництва в кожній державі було пов’язане з її політичними, соціальними та економічними умовами, а також із національними особливостями.
По-разному. Лиза оценивает искренность Чацкого, его эмоциональность, преданность Софье, вспоминает, с каким горестным чувством он уезжал и даже плакал, предчувствуя, что может за годы отсутствия утратить любовь Софьи. «Бедняжка будто знал, что года через три…» Лиза ценит Чацкого за веселость и остроумие. Легко запоминается ее фраза, характеризующая Чацкого: Кто так чувствителен, и весел, и остер, Как Александр Андреич Чацкий! Софья, которая к тому времени уже любит Молчалина, отторгает Чацкого, и то, что Лизу восхищает в нем, вызывает у нее раздражение. И тут она стремится отдалиться от Чацкого, показать, что и раньше ничего более, чем детской привязанности, у них не было. «Пересмеять умеет всех», «остер, умен, красноречив», «прикинулся влюбленным, взыскательным и огорченным», «об себе задумал он высоко», «охота странствовать напала на него» — так говорит о Чацком Софья и делает вывод, мысленно противопоставляя ему Молчалина: «Ах, если любит кто кого, зачем ума искать и ездить так далеко?» И далее — холодный прием, сказанная в сторону реплика: «Не человек — змея» и колкий вопрос, не случалось ему хоть по ошибке отозваться по-доброму о ком-либо. Критического отношения Чацкого к гостям фамусовского дома она не разделяет.
Просвітництво — так називають інтелектуальний і духовний рух кінця XVII - початку XIX ст. у Європі та Північній Америці. Він виявився природним продовженням гуманізму Відродження та раціоналізму початку Нового часу, які заклали основи просвітницького світогляду: відмову від релігійного світорозуміння та звернення до розуму як до єдиного критерію пізнання людини й суспільства. Назва закріпилась після виходу статті Іммануїла Канта «Відповідь на запитання: що таке Просвітництво?» (1784). Кореневе слово «світло», від якого походить термін «просвітництво», сягає стародавньої релігійної традиції, закріпленої як у Старому, так і в Новому Заповітах. Це і відокремлення Творцем світла від темряви, і визначення самого Бога як Світла. Сама християнізація передбачає просвітлення людства світлом вчення Христа. Переосмислюючи цей образ, просвітники вкладали в нього нове розуміння, кажучи про просвітлення людини світлом розуму.
Просвітництво зародилось в Англії наприкінці XVII ст. у творах його засновника Дж. Локка та його послідовників були сформульовані основні поняття просвітницького вчення: «спільне благо», «природна людина», «природне право», «природна релігія», «суспільний договір». У вченні про природне право, викладеному в «Двох трактатах про державне правління» Дж. Локка, обґрунтовані основні права людини: свобода, рівність, недоторканість особистості і власності, які є природними, вічними та невід’ємними.
У XVIII ст. центром просвітницького руху стає Франція. На першому етапі французького Просвітництва головними постатями були Шарль Монтескьє та Вольтер. У працях Монтескьє набуло подальшого розвитку вчення Локка про правову державу. У трактаті «Про дух законів» (1748) був сформульований принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. У «Перських листах» (1721) Монтескьє визначив той шлях, яким мала піти французька просвітницька думка з її культом розумного та природного. Вольтер був ідеологом освіченого абсолютизму та прагнув прищепити ідеї Просвітництва монархам Європи. Він виступав проти релігійного фанатизму та блюзнірства, церковного догматизму та панування церкви над державою та суспільством.
На другому етапі французького Просвітництва основну роль відіграли філософ і письменник Дені Дідро та інші вчені-енциклопедисти.
Третій період висунув постать Ж.-Ж. Руссо. Він став найвідомішим популяризатором ідей Просвітництва. Руссо запропонував свій шлях політичного устрою суспільства. У трактаті «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762) він висунув ідею народного суверенітету. За нею, уряд отримує владу з рук народу у вигляді доручення, яке він зобов’язаний виконувати відповідно до народної волі. Якщо він цю волю порушує, то народ може обмежувати, видозмінювати чи забирати дану ним владу. Ідеї Руссо знайшли свій подальший розвиток у теорії та практиці ідеологів Великої французької революції.
Період пізнього Просвітництва (кінець XVIII - поч. XIX ст.) пов’язаний з країнами Східної Європи, Росією та Німеччиною. Новий імпульс Просвітництву надає німецька література і філософська думка. Німецькі просвітителі були духовними спадкоємцями ідей англійських і французьких мислителів, але в їхніх творах вони трансформувались і набули глибоко національного характеру.
У художній культурі Просвітництва не було єдиного стилю епохи, єдиної художньої мови. У ньому одночасно співіснували різноманітні стильові форми: пізнє бароко, рококо, класицизм, сентименталізм, передромантизм. Відбувалася зміна в ієрархії жанрів. Історичний і міфологічний живопис «великого стилю» XVII століття поступився місцем картинам на побутові та повчальні теми (Ж. Б. Шарден, В. Хогарт, Ж. Б. Грез). У жанрі портрета гається перехід від парадності до інтимності (Т. Гейнсборо, Д. Рейнольдс). Змінювалося співвідношення різних видів мистецтва. На перший план вийшли література та музика, зросла роль театру.
Просвітницький рух, маючи спільні основні принципи, розвивався в різних країнах не однаково. Становлення Просвітництва в кожній державі було пов’язане з її політичними, соціальними та економічними умовами, а також із національними особливостями.
По-разному. Лиза оценивает искренность Чацкого, его эмоциональность, преданность Софье, вспоминает, с каким горестным чувством он уезжал и даже плакал, предчувствуя, что может за годы отсутствия утратить любовь Софьи. «Бедняжка будто знал, что года через три…» Лиза ценит Чацкого за веселость и остроумие. Легко запоминается ее фраза, характеризующая Чацкого: Кто так чувствителен, и весел, и остер, Как Александр Андреич Чацкий! Софья, которая к тому времени уже любит Молчалина, отторгает Чацкого, и то, что Лизу восхищает в нем, вызывает у нее раздражение. И тут она стремится отдалиться от Чацкого, показать, что и раньше ничего более, чем детской привязанности, у них не было. «Пересмеять умеет всех», «остер, умен, красноречив», «прикинулся влюбленным, взыскательным и огорченным», «об себе задумал он высоко», «охота странствовать напала на него» — так говорит о Чацком Софья и делает вывод, мысленно противопоставляя ему Молчалина: «Ах, если любит кто кого, зачем ума искать и ездить так далеко?» И далее — холодный прием, сказанная в сторону реплика: «Не человек — змея» и колкий вопрос, не случалось ему хоть по ошибке отозваться по-доброму о ком-либо. Критического отношения Чацкого к гостям фамусовского дома она не разделяет.