У безсмертному романі О. С. Пушкіна «Євгеній Онєгін» одну з найважливіших сюжетних ліній становлять взаємини двох головних героїв — Євгена та Тетяни. Це абсолютно різні люди, які знайшли один в одному щось рідне. Вони покохали одне одного, але для кожного ця закоханість безнадійна. Що ж завадило їхньому щастю та чому їхня історія раптом перетворилася на глибоку драму? Перш за все хотілося б зауважити, що герої цього роману на диво живі, багатогранні люди, що дозволяє читачеві відчувати їх, вірити їм, замислюватися про мотиви їхніх вчинків.Євгена автор малює як людину по-своєму цікаву, в міру освічену, але вже втомлену від життя й розваг, пересичену ними. Тетяна Ларіна ж — проста провінційна дівчина, яка не має освіти, але не уявляє свого життя без книг. Вона задумлива, мрійлива й завжди трохи сумна, дивиться на світ крізь образи романів. Здавалося б, що може зв’язати цих двох героїв? Розвиток конфлікту, про який ми говоримо, починається, коли Онєгін знайомиться з сестрами Ларіними. Тетяна закохується в Євгена — вона бачить у ньому ідеал, складений з сентиментальних романів. Дівчина відчуває споріднену душу — таку ж не схожу на інших людей, як і вона сама. Тетяна любить його палко та віддано. Вона відсилає йому наївний і простий лист, але Євген не приймає її почуттів. Він не готовий до подібних відносин, тож читає їй мораль та йде. Так автор розводить їх, щоб через кілька років знову зіштовхнути обличчям до обличчя.
Коли доля знову зводить цих героїв, проходить багато часу. Тетяна встигає подорослішати, перетворитися з простої милої дівчини на холодну й неприступну світську даму. Проте Євген залишається тим самим. Коли він зустрічається з Тетяною, його вражає та підкорює її нинішня холоднокровність. Він нарешті може оцінити всю глибину її душі, полюбити її. Але надто пізно. Тетяна тепер заміжня, в її житті немає місця для Євгена. І хоча вона зізнається, що, як і раніше, кохає його, але не вважає за можливе жертвувати щастям чоловіка заради особистої вигоди. Ось у цьому, мабуть, і полягає основна трагедія твору.
Герої кохали одне одного, але були надто різними, не зуміли вчасно відповісти на почуття. Вони могли б бути разом, якщо б не їхні власні помилки. Раніше їхнє щастя було неможливо, тому що Євген не вмів кохати, душа його була холодна та порожня. Потім воно стало неможливо, тому що він навчився кохати й розібрався в собі занадто пізно, коли час і життя вже остаточно розвели їх по різних часах.Отже, на підставі історії Євгена та Тетяни можна зробити висновок, що щастя дуже крихке, щоб витримати подібні випробування. Любов зовсім не є його гарантією і може навіть щось погубити в людині. А ще можна замислитися про те, що кожному в цьому житті важливо зрозуміти себе, розібратися в собі, щоб не упустити те, що по-справжньому важливо.
Известно, что замечательный русский писатель Иван Бунин хотел написать о Лермонтове, но мечта его не сбылась. Однако остались его высказывания о поэте: «Просто представить себе нельзя, до какой высоты этот человек поднялся бы, если б не погиб двадцати семи лет». Он часто повторял, читая лермонтовские стихи: «Как необыкновенно! Ни на Пушкина и ни на кого не похоже! Изумительно, другого слова нет».
Русский поэт и философ Д. С. Мережковский пишет так о своем отношении к Лермонтову.
«...Почему приблизился к нам Лермонтов? Почему вдруг захотелось о нем говорить?
Рассказывают, будто бы у Лермонтова был такой тяжелый взгляд, что на кого он смотрел пристально, тот невольно оборачивался. Не так ли мы сейчас к нему обернулись невольно?
Стихи его для нас как заученные с детства молитвы. Мы до того привыкли к ним, что уже почти не понимаем. Слова действуют помимо смысла.
Помню, когда мне было лет 7—8, я учил наизусть „Ангела" из старенькой хрестоматии с истрепанным зеленым корешком. Я твердил: „По небу полуночи", не понимая, что „полуночи" родительный падеж от „полночь"; мне казалось, что это два слова: „по" и „луночь". Я видел картину, изображавшую ангела, который летит по темно-синему, лунному небу: это и была для меня „луночь". Потом узнал, в чем дело; но до сих пор читаю: „по небу, по луночи", бессмысленно, как детскую молитву.
Есть сила благодатная
В созвучьи слов живых,
И дышит непонятная,
Святая прелесть в них.
Я также узнал, что нельзя сказать: „Из пламя и света", а надо: из пламени. Но мне нравилась эта грамматическая ошибка: она приближала ко мне Лермонтова.
Потом, в 12—13 лет, я уже для собственного удовольствия учил его наизусть. Переписывал „Мцыри" тщательно, в золотообрезную тетрадку, и мне казалось, что эти стихи я сам сочинил.
Пушкина я тогда не любил: он был для меня взрослый; Лермонтов такой ребенок, как я.
В то утро был небесный свод
Так чист, что ангела полет
Прилежный взор следить бы мог.
Вот чего Пушкин не сказал бы ни за что. Взор его был слишком трезв, точен и верен действительности. Он говорит просто:
Последняя туча рассеянной бури,
Одна ты несешься по ясной лазури...
Но эта пушкинская „ясная лазурь", по сравнению с бездонно-глубоким лермонтовским небом, казалась мне плоской, как голубая эмаль.
С годами я полюбил Пушкина, понял, что он велик больше, чем Лермонтов. Пушкин оттеснил, умалил и как-то обидел во мне Лермонтова: так иногда взрослые нечаянно обижают детей. Но где-то в самой глубине души остался уголок, не утоленный Пушкиным.
Я буду любить Пушкина, пока я жив; но когда придет смерть, боюсь, что это примирение:
И пусть у гробового входа
Младая будет жизнь играть,
И равнодушная природа
Красою вечною сиять, —
покажется мне холодным, жестоким, ничего не примиряющим — и я вспомню тогда детские молитвы, вспомню Лермонтова.
Не потому ли уже и теперь, сквозь вечереющий пушкинский день, таинственно мерцает Лермонтов, как первая звезда.
Пушкин — дневное, Лермонтов — ночное светило русской поэзии. Вся она между ними колеблется, как между двумя полюсами — созерцанием и действием...»
* * *
Прочитайте стихотворения «Молитва», «Ангел» и «Когда волнуется желтеющая нива...». Какими настроениями они наполнены? Какие «краски», литературные приемы использует поэт, чтобы передать эти настроения читателям ли они вам понять признания Д. С. Мережковского и И. А. Бунина?
У безсмертному романі О. С. Пушкіна «Євгеній Онєгін» одну з найважливіших сюжетних ліній становлять взаємини двох головних героїв — Євгена та Тетяни. Це абсолютно різні люди, які знайшли один в одному щось рідне. Вони покохали одне одного, але для кожного ця закоханість безнадійна. Що ж завадило їхньому щастю та чому їхня історія раптом перетворилася на глибоку драму? Перш за все хотілося б зауважити, що герої цього роману на диво живі, багатогранні люди, що дозволяє читачеві відчувати їх, вірити їм, замислюватися про мотиви їхніх вчинків.Євгена автор малює як людину по-своєму цікаву, в міру освічену, але вже втомлену від життя й розваг, пересичену ними. Тетяна Ларіна ж — проста провінційна дівчина, яка не має освіти, але не уявляє свого життя без книг. Вона задумлива, мрійлива й завжди трохи сумна, дивиться на світ крізь образи романів. Здавалося б, що може зв’язати цих двох героїв? Розвиток конфлікту, про який ми говоримо, починається, коли Онєгін знайомиться з сестрами Ларіними. Тетяна закохується в Євгена — вона бачить у ньому ідеал, складений з сентиментальних романів. Дівчина відчуває споріднену душу — таку ж не схожу на інших людей, як і вона сама. Тетяна любить його палко та віддано. Вона відсилає йому наївний і простий лист, але Євген не приймає її почуттів. Він не готовий до подібних відносин, тож читає їй мораль та йде. Так автор розводить їх, щоб через кілька років знову зіштовхнути обличчям до обличчя.
Коли доля знову зводить цих героїв, проходить багато часу. Тетяна встигає подорослішати, перетворитися з простої милої дівчини на холодну й неприступну світську даму. Проте Євген залишається тим самим. Коли він зустрічається з Тетяною, його вражає та підкорює її нинішня холоднокровність. Він нарешті може оцінити всю глибину її душі, полюбити її. Але надто пізно. Тетяна тепер заміжня, в її житті немає місця для Євгена. І хоча вона зізнається, що, як і раніше, кохає його, але не вважає за можливе жертвувати щастям чоловіка заради особистої вигоди. Ось у цьому, мабуть, і полягає основна трагедія твору.
Герої кохали одне одного, але були надто різними, не зуміли вчасно відповісти на почуття. Вони могли б бути разом, якщо б не їхні власні помилки. Раніше їхнє щастя було неможливо, тому що Євген не вмів кохати, душа його була холодна та порожня. Потім воно стало неможливо, тому що він навчився кохати й розібрався в собі занадто пізно, коли час і життя вже остаточно розвели їх по різних часах.Отже, на підставі історії Євгена та Тетяни можна зробити висновок, що щастя дуже крихке, щоб витримати подібні випробування. Любов зовсім не є його гарантією і може навіть щось погубити в людині. А ще можна замислитися про те, що кожному в цьому житті важливо зрозуміти себе, розібратися в собі, щоб не упустити те, що по-справжньому важливо.
Известно, что замечательный русский писатель Иван Бунин хотел написать о Лермонтове, но мечта его не сбылась. Однако остались его высказывания о поэте: «Просто представить себе нельзя, до какой высоты этот человек поднялся бы, если б не погиб двадцати семи лет». Он часто повторял, читая лермонтовские стихи: «Как необыкновенно! Ни на Пушкина и ни на кого не похоже! Изумительно, другого слова нет».
Русский поэт и философ Д. С. Мережковский пишет так о своем отношении к Лермонтову.
«...Почему приблизился к нам Лермонтов? Почему вдруг захотелось о нем говорить?
Рассказывают, будто бы у Лермонтова был такой тяжелый взгляд, что на кого он смотрел пристально, тот невольно оборачивался. Не так ли мы сейчас к нему обернулись невольно?
Стихи его для нас как заученные с детства молитвы. Мы до того привыкли к ним, что уже почти не понимаем. Слова действуют помимо смысла.
Помню, когда мне было лет 7—8, я учил наизусть „Ангела" из старенькой хрестоматии с истрепанным зеленым корешком. Я твердил: „По небу полуночи", не понимая, что „полуночи" родительный падеж от „полночь"; мне казалось, что это два слова: „по" и „луночь". Я видел картину, изображавшую ангела, который летит по темно-синему, лунному небу: это и была для меня „луночь". Потом узнал, в чем дело; но до сих пор читаю: „по небу, по луночи", бессмысленно, как детскую молитву.
Есть сила благодатная
В созвучьи слов живых,
И дышит непонятная,
Святая прелесть в них.
Я также узнал, что нельзя сказать: „Из пламя и света", а надо: из пламени. Но мне нравилась эта грамматическая ошибка: она приближала ко мне Лермонтова.
Потом, в 12—13 лет, я уже для собственного удовольствия учил его наизусть. Переписывал „Мцыри" тщательно, в золотообрезную тетрадку, и мне казалось, что эти стихи я сам сочинил.
Пушкина я тогда не любил: он был для меня взрослый; Лермонтов такой ребенок, как я.
В то утро был небесный свод
Так чист, что ангела полет
Прилежный взор следить бы мог.
Вот чего Пушкин не сказал бы ни за что. Взор его был слишком трезв, точен и верен действительности. Он говорит просто:
Последняя туча рассеянной бури,
Одна ты несешься по ясной лазури...
Но эта пушкинская „ясная лазурь", по сравнению с бездонно-глубоким лермонтовским небом, казалась мне плоской, как голубая эмаль.
С годами я полюбил Пушкина, понял, что он велик больше, чем Лермонтов. Пушкин оттеснил, умалил и как-то обидел во мне Лермонтова: так иногда взрослые нечаянно обижают детей. Но где-то в самой глубине души остался уголок, не утоленный Пушкиным.
Я буду любить Пушкина, пока я жив; но когда придет смерть, боюсь, что это примирение:
И пусть у гробового входа
Младая будет жизнь играть,
И равнодушная природа
Красою вечною сиять, —
покажется мне холодным, жестоким, ничего не примиряющим — и я вспомню тогда детские молитвы, вспомню Лермонтова.
Не потому ли уже и теперь, сквозь вечереющий пушкинский день, таинственно мерцает Лермонтов, как первая звезда.
Пушкин — дневное, Лермонтов — ночное светило русской поэзии. Вся она между ними колеблется, как между двумя полюсами — созерцанием и действием...»
* * *
Прочитайте стихотворения «Молитва», «Ангел» и «Когда волнуется желтеющая нива...». Какими настроениями они наполнены? Какие «краски», литературные приемы использует поэт, чтобы передать эти настроения читателям ли они вам понять признания Д. С. Мережковского и И. А. Бунина?
Молитва
В минуту жизни трудную
Теснится ль в сердце грусть:
Одну молитву чудную
Твержу я наизусть.
Есть сила благодатная
В созвучьи слов живых,
И дышит непонятная,
Святая прелесть в них.
С души как бремя скатится,
Сомненье далеко —
И верится, и плачется,
И так легко, легко...
Ангел
По небу полуночи ангел летел,
И тихую песню он пел;
И месяц, и звезды, и тучи толпой
Внимали той песне святой.
Он пел о блаженстве безгрешных духов
Под кущами райских садов;
О Боге великом он пел, и хвала
Его непритворна была.
Он душу младую в объятиях нес
Для мира печали и слез;
И звук его песни в душе молодой
Остался — без слов, но живой.
И долго на свете томилась она,
Желанием чудным полна;
И звуков небес заменить не могли
Ей скучные песни земли.
* * *
Когда волнуется желтеющая нива,
И свежий лес шумит при звуке ветерка,
И прячется в саду малиновая слива
Под тенью сладостной зеленого листка;
Когда росой обрызганный душистой
Румяным вечером иль утра в час златой,
Из-под куста мне ландыш серебристый
Приветливо качает головой;
Когда студеный ключ играет по оврагу
И, погружая мысль в какой-то смутный сон,
Лепечет мне таинственную сагу
85
Объяснение: