Вальтер Скотт — одне із найвідоміших імен у світовій літературі.
Свою літературну діяльність він розпочав як автор поем і балад, які зробили його одним із найбільш популярних і улюблених поетів Великобританії. Проте в історію літератури він увійшов насамперед як творець жанру історичного роману. Уперше в світовій літературі Вальтер Скотт створив роман про минуле з погляду сучасності, оцінюючи та досліджуючи минуле на основі досвіду і знань, набутих людством. Саме таким є роман "Айвенго", який відкриває цілий цикл романів з історії Англії на різних етапах. Він розповідає про часи володарювання короля Річарда Левове Серце, про ті далекі й буремні роки, коли Англія ще тільки почала формуватися як держава, зображує національний розбрат, інтриги, що панували у тодішній Англії, політичні міжусобиці, тяжке становище низів. Звичайно, роман пронизує сюжетна лінія кохання та сімейних негараздів. Проте за приватною сімейною ситуацією проступає зіткнення не тільки особистих, а й політичних інтересів, різних суспільних позицій.
Серед цього розбрату, сварок, непорозуміння, жорстокості, безладдя й інтриг яскравим променем висвітлюється образ головного героя роману — Вілфреда Айвенго.
Він належить до шанованого старовинного роду саксів. Батько його — Седрик — справжній патріот, щира, смілива й чесна людина. Незважаючи на те що Айвенго ще дуже молодий, ніхто з його однолітків не зумів перевершити його у мистецтві володіння зброєю. Він бере участь у всіх лицарських турнірах, відстоюючи честь і справедливість. Айвенго усім серцем покохав леді Ровену — вихованку свого батька, але той мав намір одружити її з Ательстаном Конінсбурзьким, недалеким, тупим нащадком королівського роду, бо хотів поставити його на чолі визвольного руху саксів. Ательстан викликає у багатьох людей недовіру, тому й вирішує Седрик одружити його з останньою представницею роду короля Альфреда — леді Ровеною. Але леді Ровена покохала Айвенго, який відповідав їй взаємністю. І тоді розгніваний Седрик позбавив свого сина Айвенго спадщини й вигнав його з дому. Вілфред стає лицарем, вірно служить королю Річарду, захищає честь короля і його хоробрих воїнів, коли після хрестового походу таємно з'являється у рідному домі в одязі паломника. Від імені Айвенго він приймає виклик від гордовитого, пихатого храмовника Бріана де Буагельберга. Людина виключно чесна й порядна, Айвенго попереджає про небезпеку єврея Ісаака, з яким хотів розправитись. Бріан де Буагельберг і допомагає йому вийти із замку й дістатися до безпечного місця. Дякуючи Айвенго за порятунок, Ісаак дає йому адресу свого друга, який може забезпечити лицаря конем, спорядженням, щоб той мав змогу взяти участь у лицарському турнірі при Ашбі. Цей турнір збирав усіх найкращих англійських лицарів. Проводився він у присутності принца Джона.
Написать краткий конспект по лекции. Сергей Константинович Никитин, русский советский писатель (10.12.1926-18.12.1973) родился в городе Коврове, Владимирской области. Здесь же он закончил среднюю школу, учился в техникуме железнодорожного транспорта. С 1944 по 1947 год С.К.Никитин учился в Институте международных отношений, в 1948-1952 гг. Литературном институте им.А.М.Горького. Учебу в институте он заканчивал заочно, работая в Ковровской районной газете с 1948 года. Почти одновременно он начал печататься в областной газете «Призыв».
С августа 1951 по март 1952 года С.К.Никитин работал литературным сотрудником газеты «Комсомольская искра», много ездил по городам и селам области.
После 1956 года одна за другой выходят его книги во Владимире и Ярославле в центральных издательствах. О его творчестве тепло отзывается литературная критика.
Большинство его произведений посвящено жизни колхозной деревни. Здесь писатель нашел для себя плодотворную почву, обогатившую его творчество. Чаще всего обращался он в своем творчестве к образам тех людей, которых встречал во время своих поездок и по родной владимирской земле, и по городам и селам страны.
В 1973 году С.К.Никитин написал пьесу «Личная жизнь» для Владимирской театра драмы, которая тепло была встречена зрителем.
Сергей Никитин пришел в большую литературу через свою «малую родину». Через владимирскую землю.
В отличие от Пришвина страницы его книг заселены десятками людей: кузнецами, строителями, плотниками, фельдшерами, учителями, инженерами, радистами, агрономами, егерями, бакенщиками, колхозниками, профессорами и просто - мужчинами, женщинами, детьми.
В отличие от Паустовского, у которого герои рассказов и повестей как-то немножко сочинены писателем и даны такими, какими их нужно было увидеть художнику, герои и персонажи рассказов и повестей Сергея Никитина взяты прямо из жизни, подлинностью и силой документа веет от каждого написанного Никитиным человека и здесь он наиболее приближается к другому нашему великому предшественнику – к Антону Павловичу Чехову.
Природа, а не ее описание, выступает у Никитина как самостоятельная тема. Художественная задача Сергея Никитина состояла в том, чтобы поэтически «описать природу», а чтобы более наглядно и осязаемо явить ее вниманию другого. Его «пейзаж» не подается отдельно и совершенно не служит декорацией или фоном для разыгрывания основного, главного действа. Являемая им природа не декоративна по своему художественному назначению и ее можно только условно назвать пейзажем в том традиционном понимании, к которому мы привыкли.
Никитин был убежден в целительной природы. Его основной герой – это городской человек, «сменивший небо над головой» или непосредственно живущий рядом с природой. Он считал, что только там человек может испытать истинное счастье и именно там подсмотрел его необыкновенный феномен.
Каждому писателю хочется написать о счастливом человеке, но это мало кому удается. Написать о счастье, по-видимому, не просто, но написать счастье – задача действительно трудная. Что оно такое? Где оно? В чем? Как это выразить? – вот вопросы, на которые нужно ответить сразу, а не в порядке их постепенного разрешения. Сергею Никитину такое «сразу» удалось. Он написал короткую лирическую новеллу «Счастливая» и включил ее в свою «Живую воду» - дневник путешествий, «журнал свидетельских показаний» о родной земле, ее людях.
Счастье лирического героя было бы невозможным без его собственного, Сергея Никитина, состояния и без его чувства счастья. А оно-то получено им как раз там, где, по мнению писателя, оно только и может посетить человека, посетить, так сказать, беспричинно, просто только потому, что человек окунается в эту среду красоты, простора, свободы и покоя.
В «Падучей звезде», в этом вершинном его произведении, Митя Ивлев перед сигналом атаки дышит именно этой духовной атмосферой Родины. Вернее, делает последний, самый глубокий вдох и, «остановив на глубоком вдохе дыхание, чувствуя в себе запас такой молодой, упругой, послушной силы, что бежал бы и бежал, охлестывая сапогами венчики ромашек, рванулся вперед». Этот «воздух» Родины – и есть содержание и смысл этой его военной повести, которая вовсе не о войне.
Такими нам представляются основные особенности художественного видения русского советского писателя Сергея Константиновича Никитина.
Все ответы проверяются
Файл не выбран
30000
ДОБАВИТЬ ОТВЕТ
Вальтер Скотт — одне із найвідоміших імен у світовій літературі.
Свою літературну діяльність він розпочав як автор поем і балад, які зробили його одним із найбільш популярних і улюблених поетів Великобританії. Проте в історію літератури він увійшов насамперед як творець жанру історичного роману. Уперше в світовій літературі Вальтер Скотт створив роман про минуле з погляду сучасності, оцінюючи та досліджуючи минуле на основі досвіду і знань, набутих людством. Саме таким є роман "Айвенго", який відкриває цілий цикл романів з історії Англії на різних етапах. Він розповідає про часи володарювання короля Річарда Левове Серце, про ті далекі й буремні роки, коли Англія ще тільки почала формуватися як держава, зображує національний розбрат, інтриги, що панували у тодішній Англії, політичні міжусобиці, тяжке становище низів. Звичайно, роман пронизує сюжетна лінія кохання та сімейних негараздів. Проте за приватною сімейною ситуацією проступає зіткнення не тільки особистих, а й політичних інтересів, різних суспільних позицій.
Серед цього розбрату, сварок, непорозуміння, жорстокості, безладдя й інтриг яскравим променем висвітлюється образ головного героя роману — Вілфреда Айвенго.
Він належить до шанованого старовинного роду саксів. Батько його — Седрик — справжній патріот, щира, смілива й чесна людина. Незважаючи на те що Айвенго ще дуже молодий, ніхто з його однолітків не зумів перевершити його у мистецтві володіння зброєю. Він бере участь у всіх лицарських турнірах, відстоюючи честь і справедливість. Айвенго усім серцем покохав леді Ровену — вихованку свого батька, але той мав намір одружити її з Ательстаном Конінсбурзьким, недалеким, тупим нащадком королівського роду, бо хотів поставити його на чолі визвольного руху саксів. Ательстан викликає у багатьох людей недовіру, тому й вирішує Седрик одружити його з останньою представницею роду короля Альфреда — леді Ровеною. Але леді Ровена покохала Айвенго, який відповідав їй взаємністю. І тоді розгніваний Седрик позбавив свого сина Айвенго спадщини й вигнав його з дому. Вілфред стає лицарем, вірно служить королю Річарду, захищає честь короля і його хоробрих воїнів, коли після хрестового походу таємно з'являється у рідному домі в одязі паломника. Від імені Айвенго він приймає виклик від гордовитого, пихатого храмовника Бріана де Буагельберга. Людина виключно чесна й порядна, Айвенго попереджає про небезпеку єврея Ісаака, з яким хотів розправитись. Бріан де Буагельберг і допомагає йому вийти із замку й дістатися до безпечного місця. Дякуючи Айвенго за порятунок, Ісаак дає йому адресу свого друга, який може забезпечити лицаря конем, спорядженням, щоб той мав змогу взяти участь у лицарському турнірі при Ашбі. Цей турнір збирав усіх найкращих англійських лицарів. Проводився він у присутності принца Джона.
Объяснение:
взяла ответ у другого человека, так что не моё.
С августа 1951 по март 1952 года С.К.Никитин работал литературным сотрудником газеты «Комсомольская искра», много ездил по городам и селам области.
После 1956 года одна за другой выходят его книги во Владимире и Ярославле в центральных издательствах. О его творчестве тепло отзывается литературная критика.
Большинство его произведений посвящено жизни колхозной деревни. Здесь писатель нашел для себя плодотворную почву, обогатившую его творчество. Чаще всего обращался он в своем творчестве к образам тех людей, которых встречал во время своих поездок и по родной владимирской земле, и по городам и селам страны.
В 1973 году С.К.Никитин написал пьесу «Личная жизнь» для Владимирской театра драмы, которая тепло была встречена зрителем.
Сергей Никитин пришел в большую литературу через свою «малую родину». Через владимирскую землю.
В отличие от Пришвина страницы его книг заселены десятками людей: кузнецами, строителями, плотниками, фельдшерами, учителями, инженерами, радистами, агрономами, егерями, бакенщиками, колхозниками, профессорами и просто - мужчинами, женщинами, детьми.
В отличие от Паустовского, у которого герои рассказов и повестей как-то немножко сочинены писателем и даны такими, какими их нужно было увидеть художнику, герои и персонажи рассказов и повестей Сергея Никитина взяты прямо из жизни, подлинностью и силой документа веет от каждого написанного Никитиным человека и здесь он наиболее приближается к другому нашему великому предшественнику – к Антону Павловичу Чехову.
Природа, а не ее описание, выступает у Никитина как самостоятельная тема. Художественная задача Сергея Никитина состояла в том, чтобы поэтически «описать природу», а чтобы более наглядно и осязаемо явить ее вниманию другого. Его «пейзаж» не подается отдельно и совершенно не служит декорацией или фоном для разыгрывания основного, главного действа. Являемая им природа не декоративна по своему художественному назначению и ее можно только условно назвать пейзажем в том традиционном понимании, к которому мы привыкли.
Никитин был убежден в целительной природы. Его основной герой – это городской человек, «сменивший небо над головой» или непосредственно живущий рядом с природой. Он считал, что только там человек может испытать истинное счастье и именно там подсмотрел его необыкновенный феномен.
Каждому писателю хочется написать о счастливом человеке, но это мало кому удается. Написать о счастье, по-видимому, не просто, но написать счастье – задача действительно трудная. Что оно такое? Где оно? В чем? Как это выразить? – вот вопросы, на которые нужно ответить сразу, а не в порядке их постепенного разрешения. Сергею Никитину такое «сразу» удалось. Он написал короткую лирическую новеллу «Счастливая» и включил ее в свою «Живую воду» - дневник путешествий, «журнал свидетельских показаний» о родной земле, ее людях.
Счастье лирического героя было бы невозможным без его собственного, Сергея Никитина, состояния и без его чувства счастья. А оно-то получено им как раз там, где, по мнению писателя, оно только и может посетить человека, посетить, так сказать, беспричинно, просто только потому, что человек окунается в эту среду красоты, простора, свободы и покоя.
В «Падучей звезде», в этом вершинном его произведении, Митя Ивлев перед сигналом атаки дышит именно этой духовной атмосферой Родины. Вернее, делает последний, самый глубокий вдох и, «остановив на глубоком вдохе дыхание, чувствуя в себе запас такой молодой, упругой, послушной силы, что бежал бы и бежал, охлестывая сапогами венчики ромашек, рванулся вперед». Этот «воздух» Родины – и есть содержание и смысл этой его военной повести, которая вовсе не о войне.
Такими нам представляются основные особенности художественного видения русского советского писателя Сергея Константиновича Никитина.
Все ответы проверяются
Файл не выбран
30000
ДОБАВИТЬ ОТВЕТ