Подбери фрагменты исторических документов и репродукции картин русских художников лучше понять особенности эпохи правления Ивана Грозного и его личности

Протиборство добра й зла триває споконвіку. Воно триватиме, мабуть, вічно. Це дві протилежні сили, які щільно взаємодіють між собою. Кожна прагне переважати над іншою, ширитися та заволодівати більшою кількістю прибічників. Не є важливим, як ми називаємо їх: добро та зло, Бог та Диявол, істина й облуда тощо. Важливо знайти собі місце у межах цієї вічної суперечки.

Для себе треба вирішити, що розуміти під кожним із цих понять. Адже ми не усвідомимо й не відчуємо на собі дію цих двох сил, якщо не побачимо їх наочно. Мені у цій нелегкій справі вибору орієнтирів до у свій час мудрість нашого народу, яку він зберіг для нас в усній народній творчості. Збірочка українських народних казок, які мені колись подарувала мама, справила на мене незабутнє враження. Про мудрість та повчальність бабусиних приказок годі й казати.

Народні казки ховають у простих формах споконвічні істини. Розгледівши їх, ти формуєш у собі стійкі принципи та моральні якості. Казка про паляницю навчила мене відрізняти щедрість від жадності. Мудра дівчина з однойменної казки показала, як кмітливість та чесність може переважити хитрість. Казка про правду і кривду наочно показує руйнівну силу зла. В той час, як протилежна йому сила – добро – сприяє розбудові, життю, радості.

Одне прислів’я каже не гнатися за двома зайцями, бо жодного не впіймаєш. Тобто вчить нас скромності – гідній доброї людини якості. Інше дає настанову відрізняти зерно від полови, тобто бачити фальш, обман.

Тож давайте усвідомимо, що є добром, а що злом спершу для самих себе. Тоді ми чинитимемо по правді й справедливості. Стаючи на сторону добра, ми допомагаємо йому перемогти у цій одвічній боротьбі.

Люди срываются с насиженных мест в поисках лучшей, “легкой” жизни: некоторые из них так и не находят себе пристанища. Так возникает в художественном мире Юрия Казакова тип странника, скитальца. Писатель, сложивший в “Северном дневнике” вдохновенную оду дороге, считавший, что “не проходит вовеки только очарование движения, память о счастье, о ветре, о стуке колес, шуме воды или шорохе собственных шагов”. Дорога “может обернуться ловушкой для натуры неразвитой, принести ей внутреннее опустошение”. Куда и зачем ехать, как и зачем жить? Без попытки ответить на эти вопросы, “без нравственного чувства, без призвания - словом, без внутренней идеи, придающей жизни смысл и значение”, она становится легкой, пустой, бездумной. 
Герой рассказа «По дороге» Снегирев стремится к движению как к возможности отрешиться от бренности и суетности мирского бытия, а главное – осознать и ощутить ценность вечных основ витальной энергии на Земле: «По ночам, в одиноких рейсах, легко думалось о забывалась обида на Сибирь, меркло все плохое, будто и не было его никогда, а оставалась одна красота и мощь горных кряжей, неистовых русских рек…» . 
Не случайно в дороге лицо Ильи Снегирева принимает «сосредоточенно-мечтательное выражение» , свидетельствующее о восприятии им действительности в искаженном иллюзорно-идиллическом виде. 
Жажда «легкой жизни» приводит его к пути в бесконечность, который невероятно труден.