Жило одно племя,потом пришло другое племя и прогнали они их в лес. Там были болота и тьма, потому что лес был старый и так густо переплелись его ветви, что сквозь них не видать было неба, и лучи солнца едва могли пробить себе дорогу до болот сквозь густую листву. Воообщем они кажется заблудились и тут появился Данко и их. -Веди ты нас! - сказали они. Повел их Данко. Дружно все пошли за ним - верили в него. Трудный путь это был! Темно было, и на каждом шагу болото разевало свою жадную гнилую пасть, глотая людей, и деревья заступали дорогу могучей стеной. Переплелись их ветки между собой; как змеи, протянулись всюду корни, и каждый шаг много стоил пота и крови тем людям. Долго шли они... Всё гуще становился лес, всё меньше было сил! И вот стали роптать на Данко, говоря, что напрасно он, молодой и неопытный, повел их куда-то. А он шел впереди их и был бодр и ясен. Потом ударила гроза и в лесу потемнело еще сильнее,ветви деревьев с бешеной скоростью махали в разные стороны. Люди начали ненавидеть Данко за то,что он повел их,кричали на него и т.д.,он конечно же отвечал им что-то вроде "Вы сказали веди!- и я повел". Данко любил людей и думал,что они его отблагодарят,но они выглядели как звери. Они стали окружать его,Данко конечно же испугался,но его сердце все же верило. -Что сделаю я для людей!?-сильнее грома крикнул Данко. И вдруг он разорвал руками себе грудь и вырвал из нее свое сердце и высоко поднял его над головой. Оно пылало так ярко, как солнце, и ярче солнца, и весь лес замолчал, освещенный этим факелом великой любви к людям, а тьма разлетелась от света его и там, глубоко в лесу, дрожащая, пала в гнилой зев болота. Люди же, изумленные, стали как камни. Он повел их через темный лес,его сердце освещало всё что только можно осветить. Люди бросились за ним. Тогда лес заново зашумел,удивленно качая вершинами ветвей. Они выбежили из леса,все люди были удивленный,кровь сочилась из груди Данко,он засмеялся,упал и умер. Никто не заметил его смерти,но один человек заметил,что рядом с трупом Данко лежит его все еще горящее сердце,человек боясь чего-то,наступил на гордое сердце Данко...и вот оно рассыпавшись в искры,угасло...
Твори Кафки завжди дивують, зачаровують, дивують читачів своєю незвичайністю, але ніколи не залишають байдужим. В "Перевтіленні " йдеться про молодого чоловіка, який працює, не покладаючи рук, задля своїх батьків і сестри. Але якогось дня він раптом перетворюється на велику комаху.Ставлення рідних до нього відразу змінюється. Грегор вже хворий, але нікому до цього не має діла. Мати просто заснула на сиільчику, а батько й сестра лише й чекають, коли він зникне за дверима своєї кімнати. Він ледве доповз до своєї кімнати, а його одразу ж замкнули на ключ з вигуком "Нарешті". Дивує така байдужість матері до свого сина, сестри до брата, всієї сім*ї до свого годувальника. Але, незважаючи на це, Грегор продовжує думати про них з любов*ю. Він згодний з тим, що йому треба померти, бо так буде легше його сім*ї. Така велика любов, така відданість своїй родині, така готовність до самопожертви - хіба не є виявом найбільшої людяності? А що ж його близькі? Вони лише зраділи, коли дізналися про його смерть. Адже гроші він уже не приносив, а тільки заважав своєю присутністю. В них не залишилося ні краплі співчуття, не те що любові. І хто з них після цього є людиною? Я вважаю, що своїм оповіданням Кафка показав нам, що навіть за найстрашнішою зовнішністю може бути добра, щира , любляча душа, а за наймилішим і найгарнішим личком - жорстоке чорне серце, без жалю, без любові, без ніжності.
-Веди ты нас! - сказали они.
Повел их Данко. Дружно все пошли за ним - верили в него. Трудный путь это был! Темно было, и на каждом шагу болото разевало свою жадную гнилую пасть, глотая людей, и деревья заступали дорогу могучей стеной. Переплелись их ветки между собой; как змеи, протянулись всюду корни, и каждый шаг много стоил пота и крови тем людям. Долго шли они... Всё гуще становился лес, всё меньше было сил! И вот стали роптать на Данко, говоря, что напрасно он, молодой и неопытный, повел их куда-то. А он шел впереди их и был бодр и ясен.
Потом ударила гроза и в лесу потемнело еще сильнее,ветви деревьев с бешеной скоростью махали в разные стороны. Люди начали ненавидеть Данко за то,что он повел их,кричали на него и т.д.,он конечно же отвечал им что-то вроде "Вы сказали веди!- и я повел". Данко любил людей и думал,что они его отблагодарят,но они выглядели как звери. Они стали окружать его,Данко конечно же испугался,но его сердце все же верило.
-Что сделаю я для людей!?-сильнее грома крикнул Данко.
И вдруг он разорвал руками себе грудь и вырвал из нее свое сердце и высоко поднял его над головой.
Оно пылало так ярко, как солнце, и ярче солнца, и весь лес замолчал, освещенный этим факелом великой любви к людям, а тьма разлетелась от света его и там, глубоко в лесу, дрожащая, пала в гнилой зев болота. Люди же, изумленные, стали как камни.
Он повел их через темный лес,его сердце освещало всё что только можно осветить. Люди бросились за ним. Тогда лес заново зашумел,удивленно качая вершинами ветвей. Они выбежили из леса,все люди были удивленный,кровь сочилась из груди Данко,он засмеялся,упал и умер. Никто не заметил его смерти,но один человек заметил,что рядом с трупом Данко лежит его все еще горящее сердце,человек боясь чего-то,наступил на гордое сердце Данко...и вот оно рассыпавшись в искры,угасло...
В "Перевтіленні " йдеться про молодого чоловіка, який працює, не покладаючи рук, задля своїх батьків і сестри. Але якогось дня він раптом перетворюється на велику комаху.Ставлення рідних до нього відразу змінюється.
Грегор вже хворий, але нікому до цього не має діла. Мати просто заснула на сиільчику, а батько й сестра лише й чекають, коли він зникне за дверима своєї кімнати. Він ледве доповз до своєї кімнати, а його одразу ж замкнули на ключ з вигуком "Нарешті". Дивує така байдужість матері до свого сина, сестри до брата, всієї сім*ї до свого годувальника. Але, незважаючи на це, Грегор продовжує думати про них з любов*ю. Він згодний з тим, що йому треба померти, бо так буде легше його сім*ї. Така велика любов, така відданість своїй родині, така готовність до самопожертви - хіба не є виявом найбільшої людяності?
А що ж його близькі? Вони лише зраділи, коли дізналися про його смерть. Адже гроші він уже не приносив, а тільки заважав своєю присутністю. В них не залишилося ні краплі співчуття, не те що любові. І хто з них після цього є людиною?
Я вважаю, що своїм оповіданням Кафка показав нам, що навіть за найстрашнішою зовнішністю може бути добра, щира , любляча душа, а за наймилішим і найгарнішим личком - жорстоке чорне серце, без жалю, без любові, без ніжності.