2) Ідея – автор нагадує нам, що життя прекрасне, але скороминуче, тому не варто витрачати час даремно, слід займатися тим, чого справді прагне душа в дану мить.
3) Лесі Українки
4) Максималізм і оптимізм
5) Метафора (вдруг не знаєш, це перебільшення)
6) Прототипом головного героя повісті став легендарний закарпатський богатир Іван Фірцак
7) Кротон
8) Андрій Малишко
9)Композитор Платон Майборода написав музику до цієї поезіï.
10) (1) Рушник — це символ України, вічна пам’ять народу .
Український рушник заворожує своєю красою та багатовіковою історією.
Рушник супроводжував людину протягом усього життя і в радості і в горі.
“Рідна мати моя, ти ночей не доспала
І водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку, ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала” – так писав про рушник видатний український поет Андрій Малишко.
“Пiсня про рушник” Андрія Малишко – це гімн материнської любові.
Рушник був найдорожчим подарунком матері в дорогу синові як пам’ять про дім, побажання щасливого майбутнього в новому житті.Рушник можна порівняти з піснею, витканою або вишитою на полотні.
Без рушника, як і без пісні, не обходиться ні одна урочистоста подія в житті людини. З рушником ушановували появу немовляти в родині, виряджали в далеку дорогу батька, сина, чоловіка, зустрічали рідних та гостей; проводжали людину в останню путь. Молодята на весіллі ставали на рушник.
На мою думку, образ рушника у цьому вірші – це певний духовний оберіг, що дістається кожній дитині від її батьків, допомагає у скрутні хвилини печалі та смутку.
Рушник – це давня святиня мого народу. В його орнаменті втілена краса оточуючого світу, краса моєї неньки України.
Коли ми розпрощалися з Вами, мені стало сумно, я відчув себе надзвичайно самотнім. Ви назавжди залишилися у моїй душі. Як сказали Ви у останню хвилину нашого спілкування: "я буду носити Вас у душі". Саме так я теж буду робити завжди, аж доки не помру, сподіваючись на те, що казали ви тоді правду. Ще нещодавно я не вірив, що колись помру, я жартував зі смертю, вважав, що це - щось далеке, невідоме, адже я ще такий молодий... А теперь, за те, щоб зустрітися з Вами хоча б одного разу, я помер би залюбки.
Як несподівано Ви пішли. Єдине, що я встиг - поцілувати Вас. Цього не так вже й мало, проте хотілося б мені, щоб мав я можливість цілувати Вас тоді, коли я цього лише захочу, хотів би бачити Вас завжди поруч з собою, але це, нажаль, неможливо. Я не знаю хто Ви, не знаю, де Ви живите і чи справді звуть Вас так, як Ви представились мені. Скоріш за все, ви ніколи не отримаєте цього листа, адже я не знаю, навіть, куди Ви прямували, чого хотіли та чого очікували від того, що перетнули цього кордону. Пройшов лише тиждень з нашої останньої зустрічі, а я вже скучив так, що не міг уявити собі раніше, що взагалі здатен на такі почуття. Я повністю впевнений в тому, що наша зустріч з Вами не була випадковою. Переживши разом межову ситуацію страху і смерті, перейшовши кордон, зазнавши великого щастя, ми, як і герої якоїсь казки, пройшли через духовне змужіння - і народились знову іншими, більш багатими внутрішньо людьми, адже це був вихор життя, таке трапляється дуже рідко в нашому буденному житті. У цьому процесі духовного зростання ми пройшли всі ступені щастя - від земного первісно-інфантильного, навіть дитячого, задоволення життям до блаженства і досконалої радості. Я щиро сподіваюсь, що Ви поділяєте мою думку стосовно цього питання. Ми дуже зблизились за той недовгий час, протягом якого були знайомі. Мені ще тоді здалося, що знав я Вас давно - що колись Ви були веселою берізкою, а я - вітром, або ми були двома колосками, які стояли близько один коло одного? Не знаю... Можливо, то карма - закон посмертних перевтілень двох людей, що колись закохались і нагадували двох перевтілених метеликів, поєдананих коханням? Можливо, це сама доля дала нам з Вами змогу зустрітися вже у цьому житті?
Мусю, як би мені хотілося знову зустрітися з Вами. Як я казав вже, я готовий навіть на загибель на шляху до зустрічи з Вами, люба моя.
Я пам'ятаю все - як вперше побачив Вас, як сиділи Ви на розкиданій соломі із здивовано направленими на мене очима. А очі у Вас, як у зляканої лані: променисті, чисті, великі... Пам'ятаю я й перший поцілунок. Пам'ятаю й останній. Пам'ятаю Ваші останні слова, слова про душу.
Я знаю, що, мабуть, вже ніколи не побачу Вас, що, скоріш за все, ніколи Ви не прочитаєте цього листа, цього крику моєї душі. А якщо ж я зараз помиляюсь, я стану найщасливішою людиною у цілому Всесвіті.
1) Справжнє ім'я Олег Олександрович Кандиба
2) Ідея – автор нагадує нам, що життя прекрасне, але скороминуче, тому не варто витрачати час даремно, слід займатися тим, чого справді прагне душа в дану мить.
3) Лесі Українки
4) Максималізм і оптимізм
5) Метафора (вдруг не знаєш, це перебільшення)
6) Прототипом головного героя повісті став легендарний закарпатський богатир Іван Фірцак
7) Кротон
8) Андрій Малишко
9)Композитор Платон Майборода написав музику до цієї поезіï.
10) (1) Рушник — це символ України, вічна пам’ять народу .
Український рушник заворожує своєю красою та багатовіковою історією.
Рушник супроводжував людину протягом усього життя і в радості і в горі.
“Рідна мати моя, ти ночей не доспала
І водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку, ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала” – так писав про рушник видатний український поет Андрій Малишко.
“Пiсня про рушник” Андрія Малишко – це гімн материнської любові.
Рушник був найдорожчим подарунком матері в дорогу синові як пам’ять про дім, побажання щасливого майбутнього в новому житті.Рушник можна порівняти з піснею, витканою або вишитою на полотні.
Без рушника, як і без пісні, не обходиться ні одна урочистоста подія в житті людини. З рушником ушановували появу немовляти в родині, виряджали в далеку дорогу батька, сина, чоловіка, зустрічали рідних та гостей; проводжали людину в останню путь. Молодята на весіллі ставали на рушник.
На мою думку, образ рушника у цьому вірші – це певний духовний оберіг, що дістається кожній дитині від її батьків, допомагає у скрутні хвилини печалі та смутку.
Рушник – це давня святиня мого народу. В його орнаменті втілена краса оточуючого світу, краса моєї неньки України.
Шановна панна Муся,
Коли ми розпрощалися з Вами, мені стало сумно, я відчув себе надзвичайно самотнім. Ви назавжди залишилися у моїй душі. Як сказали Ви у останню хвилину нашого спілкування: "я буду носити Вас у душі". Саме так я теж буду робити завжди, аж доки не помру, сподіваючись на те, що казали ви тоді правду. Ще нещодавно я не вірив, що колись помру, я жартував зі смертю, вважав, що це - щось далеке, невідоме, адже я ще такий молодий... А теперь, за те, щоб зустрітися з Вами хоча б одного разу, я помер би залюбки.
Як несподівано Ви пішли. Єдине, що я встиг - поцілувати Вас. Цього не так вже й мало, проте хотілося б мені, щоб мав я можливість цілувати Вас тоді, коли я цього лише захочу, хотів би бачити Вас завжди поруч з собою, але це, нажаль, неможливо. Я не знаю хто Ви, не знаю, де Ви живите і чи справді звуть Вас так, як Ви представились мені. Скоріш за все, ви ніколи не отримаєте цього листа, адже я не знаю, навіть, куди Ви прямували, чого хотіли та чого очікували від того, що перетнули цього кордону. Пройшов лише тиждень з нашої останньої зустрічі, а я вже скучив так, що не міг уявити собі раніше, що взагалі здатен на такі почуття. Я повністю впевнений в тому, що наша зустріч з Вами не була випадковою. Переживши разом межову ситуацію страху і смерті, перейшовши кордон, зазнавши великого щастя, ми, як і герої якоїсь казки, пройшли через духовне змужіння - і народились знову іншими, більш багатими внутрішньо людьми, адже це був вихор життя, таке трапляється дуже рідко в нашому буденному житті. У цьому процесі духовного зростання ми пройшли всі ступені щастя - від земного первісно-інфантильного, навіть дитячого, задоволення життям до блаженства і досконалої радості. Я щиро сподіваюсь, що Ви поділяєте мою думку стосовно цього питання. Ми дуже зблизились за той недовгий час, протягом якого були знайомі. Мені ще тоді здалося, що знав я Вас давно - що колись Ви були веселою берізкою, а я - вітром, або ми були двома колосками, які стояли близько один коло одного? Не знаю... Можливо, то карма - закон посмертних перевтілень двох людей, що колись закохались і нагадували двох перевтілених метеликів, поєдананих коханням? Можливо, це сама доля дала нам з Вами змогу зустрітися вже у цьому житті?
Мусю, як би мені хотілося знову зустрітися з Вами. Як я казав вже, я готовий навіть на загибель на шляху до зустрічи з Вами, люба моя.
Я пам'ятаю все - як вперше побачив Вас, як сиділи Ви на розкиданій соломі із здивовано направленими на мене очима. А очі у Вас, як у зляканої лані: променисті, чисті, великі... Пам'ятаю я й перший поцілунок. Пам'ятаю й останній. Пам'ятаю Ваші останні слова, слова про душу.
Я знаю, що, мабуть, вже ніколи не побачу Вас, що, скоріш за все, ніколи Ви не прочитаєте цього листа, цього крику моєї душі. А якщо ж я зараз помиляюсь, я стану найщасливішою людиною у цілому Всесвіті.
Назавжди Ваш.