Прочитай текст и выполни задания. Под снегом. Спит природа. Зеленое царство заслужило этот отдых. Слишком долго работало оно неустанно. Работало на полях и в садах и дало нам цветы. Мы делали из них красивые букеты. Работало оно на лугах и дало нам траву. Мы скосили ее на душистое сено. Работало на полях и дало нам рожь и пшеницу. Работало на огородах и в садах и дало нам овощи и сочные фрукты. Придет весна. От ее теплого дыхания проснется природа и опять развернется во всей своей красе.
Как можно по-другому озаглавить текст? [1] Обведи, что дало нам зелёное царство. [3]
Определи тип текста. [1] А) описание; Б) повествование; В) рассуждение.
Найди и подчеркни в тексте, где работало зеленое царство, чтобы у нас были овощи и фрукты. [1]
Обведи, что мы получили от работы лета на лугах. [1]
Письмо. Составь предложения из слов. Запиши. [8]
метель, после, началась, весенних, теплых, дней снег, навалил, занес, домов, крыши, сугробы копошится,серых, и, стога, только, у , стая, птиц, сена птицы, в , сена, стоге, устроились
Увидел Соловей-разбойник Илью Муромца и засвистел громко. Поднялся сильный ветер. Деревья в лесу согнулись и застонали. Конь нашего богатыря не устоял и попятился. Соловьище разбойное грозно крикнуло: «Чую, человечиной пахнет! Это кто потревожил мой покой? Кто осмелился вступить в моё лютое царство? Кто не побоялся моей силы звериной? Не сносить такому смельчаку головы!»
«Это я — Илья Муромец потревожил тебя, идолище, — отвечает разбойнику богатырь. — Много невинных душ загубил ты здесь, в своём царстве поганом. Пришла пора ответить тебе за все свои преступления!»
«Мені однаково» ідейно-художній аналіз Сумна доля чекає ліричного героя. Він скоріш за все засуджений на висилання до Сибіру. Але особисті страждання страждання не лякають його. Митцеві не страшно й бути забутим людьми. Трагічне його невільницьке і сирітське минуле привчили його до страждань і забуття. Сумна доля чекає в’язня: все, що задумав написати, згине разом із ним. Герой уважає, що зроблено дуже мало для славної України; щоб залишитися у пам’яті народній, слід зробити більше. Не будуть нащадки згадувати у молитвах, але й це не головне. А головне, що трагічна доля чекає Україну. Її грабують безжальні пани, вони душать її волю, її намагання стати щасливою. Як справжній патріот саме через це найбільш карається поет. У творі ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержці присплять національну свідомість українців і викоринять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять. Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається: Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі: «На нашій — не своїй землі». Та перед цими рядками є й інші: «На нашій славній Україні». З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все таки, «не своя», бо невільна, сама собі не належить. Саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але наразі відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й «малого сліду». Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що «малого сліду не полише на Україні і що його «не пом’яне батько з сином». Ці запевнення поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть,— все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую збудять… Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість у час її оновлення та відродження. Тому з повним правом можна вважати поезію «Мені однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.
Увидел Соловей-разбойник Илью Муромца и засвистел громко. Поднялся сильный ветер. Деревья в лесу согнулись и застонали. Конь нашего богатыря не устоял и попятился. Соловьище разбойное грозно крикнуло: «Чую, человечиной пахнет! Это кто потревожил мой покой? Кто осмелился вступить в моё лютое царство? Кто не побоялся моей силы звериной? Не сносить такому смельчаку головы!»
«Это я — Илья Муромец потревожил тебя, идолище, — отвечает разбойнику богатырь. — Много невинных душ загубил ты здесь, в своём царстве поганом. Пришла пора ответить тебе за все свои преступления!»
«Мені однаково» ідейно-художній аналіз Сумна доля чекає ліричного героя. Він скоріш за все засуджений на висилання до Сибіру. Але особисті страждання страждання не лякають його. Митцеві не страшно й бути забутим людьми. Трагічне його невільницьке і сирітське минуле привчили його до страждань і забуття. Сумна доля чекає в’язня: все, що задумав написати, згине разом із ним. Герой уважає, що зроблено дуже мало для славної України; щоб залишитися у пам’яті народній, слід зробити більше. Не будуть нащадки згадувати у молитвах, але й це не головне. А головне, що трагічна доля чекає Україну. Її грабують безжальні пани, вони душать її волю, її намагання стати щасливою. Як справжній патріот саме через це найбільш карається поет. У творі ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержці присплять національну свідомість українців і викоринять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять. Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається: Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі: «На нашій — не своїй землі». Та перед цими рядками є й інші: «На нашій славній Україні». З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все таки, «не своя», бо невільна, сама собі не належить. Саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але наразі відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й «малого сліду». Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що «малого сліду не полише на Україні і що його «не пом’яне батько з сином». Ці запевнення поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть,— все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую збудять… Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість у час її оновлення та відродження. Тому з повним правом можна вважати поезію «Мені однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/meni-odnakovo-chi-budu-analiz/
Объяснение: