Буратино — главный персонаж сказки «Золотой ключик, или Приключения Буратино», которую написал русский классик Алексей Николаевич Толстой. Маленький деревянный герой непослушен, непоседлив, любопытен — эти качества тому, что сказочный персонаж оказывается втянутым в яркие, порой опасные, события. Но добрый нрав позволяет мальчику и его друзьям найти настоящее сокровище, спрятанное в каморке его папы Карло.
Приключения Буратино заняли всего шесть дней. О биографии героя сообщается следующее. Старик Джузеппе по прозвищу Сизый Нос пытался вырезать из полена ножку для стула, но дерево вдруг возмутилось тонким голоском. Испуганный столяр решил отдать полено соседу Карло, в шарманщику, со словами, что из деревяшки выйдет живая кукла.
Так и получилось — человечек оживает прямо в руках своего создателя. Проявляя прыть, деревянная кукла сбегает от шарманщика. Но когда тот пытается догнать Буратино, Карло останавливает полицейский и уводит в участок, подумав, что старик желает расправиться с кукольным мальчиком. Оказавшись дома в одиночестве, Буратино успевает обидеть долгожителя каморки папы Карло, Сверчка, рассердить крысу Шушару и, проткнув носом в поисках еды нарисованный очаг, обнаружить за ним потайную дверь.
Вернувшийся Карло мастерит новоиспеченному сыну бумажный костюм, состоящий из зеленых штанишек и коричневой куртки, на голову надевает колпачок с кисточкой, а для обуви использует голенище сапога. Отец Буратино также продает последнюю куртку, чтобы купить мальчику азбуку. Деревянный человечек, тронутый таким поступком, обещает быть послушным и хорошо учиться. На следующий день герой с азбукой отправляется в школу, но не доходит до нее.
Сміхом крізь сльози звучать окремі місця твору. У творі Нечуя-Левицького як сатира, так і гумор служать засобом викриття більших чи дрібніших вад у людському житті. Досконало знаючи народний гумор, Нечуй-Левицький широко користується ним у повісті. Пригадаймо такі гумористичні картини, як прихід Кайдаша з шинку в першому розділі, сутички Кайдашихи з невістками, показ набожності баби Палажки та ін. Навіть окремі описи сповнені сміху, дотепності, наприклад: “В хаті стало тихо, тільки борщ бризкав здоровими бульками, неначе старий дід гарчав, а густа каша ніби стогнала в горшку,
піднімаючи затужавілий вершок угору…” Схильність до відтворення комічних недоречностей письменник вважав однією з характерних рис українського народу, елементом національної психіки, багатої на “жарти, смішки, штукарства та загалом на гумор, ще часом і дуже сатиричний” (слова самого Нечуя-Левицького). Часто гумористичні картини переходять у сатиру, в гостре осудження умов капіталістичної дійсності. Так, Нечуй-Левицький сатирично викриває, дрібновласницьку обмеженість молодих Кайдашів, які відмовляються розкопувати горба на користь собі і громаді, гостро висміює забобонність Кайдаша і знахарські здібності баби Палажки, осуджує жорстокість Кайдашихи, особливо у поводженні з Мелашкою, і хижацьку поведінку Мотрі у стосунках зі свекрухою. Повість “Кайдашева сім’я” увійшла в історію української літератури як соціально-побутовий твір, у якому автор змалював реалістичні образи селян другої половини XIX ст., виявив себе майстром художнього слова.
Буратино — главный персонаж сказки «Золотой ключик, или Приключения Буратино», которую написал русский классик Алексей Николаевич Толстой. Маленький деревянный герой непослушен, непоседлив, любопытен — эти качества тому, что сказочный персонаж оказывается втянутым в яркие, порой опасные, события. Но добрый нрав позволяет мальчику и его друзьям найти настоящее сокровище, спрятанное в каморке его папы Карло.
Приключения Буратино заняли всего шесть дней. О биографии героя сообщается следующее. Старик Джузеппе по прозвищу Сизый Нос пытался вырезать из полена ножку для стула, но дерево вдруг возмутилось тонким голоском. Испуганный столяр решил отдать полено соседу Карло, в шарманщику, со словами, что из деревяшки выйдет живая кукла.
Так и получилось — человечек оживает прямо в руках своего создателя. Проявляя прыть, деревянная кукла сбегает от шарманщика. Но когда тот пытается догнать Буратино, Карло останавливает полицейский и уводит в участок, подумав, что старик желает расправиться с кукольным мальчиком. Оказавшись дома в одиночестве, Буратино успевает обидеть долгожителя каморки папы Карло, Сверчка, рассердить крысу Шушару и, проткнув носом в поисках еды нарисованный очаг, обнаружить за ним потайную дверь.
Вернувшийся Карло мастерит новоиспеченному сыну бумажный костюм, состоящий из зеленых штанишек и коричневой куртки, на голову надевает колпачок с кисточкой, а для обуви использует голенище сапога. Отец Буратино также продает последнюю куртку, чтобы купить мальчику азбуку. Деревянный человечек, тронутый таким поступком, обещает быть послушным и хорошо учиться. На следующий день герой с азбукой отправляется в школу, но не доходит до нее.
Объяснение:
я незнала какого героя и написала про буратино
У творі Нечуя-Левицького як сатира, так і гумор служать засобом викриття більших чи дрібніших вад у людському житті. Досконало знаючи народний гумор, Нечуй-Левицький широко користується ним у повісті. Пригадаймо такі гумористичні картини, як прихід Кайдаша з шинку в першому розділі, сутички Кайдашихи з невістками, показ набожності баби Палажки та ін. Навіть окремі описи сповнені сміху, дотепності, наприклад: “В хаті стало тихо, тільки борщ бризкав здоровими бульками, неначе старий дід гарчав, а густа каша ніби стогнала в горшку,
піднімаючи затужавілий вершок угору…” Схильність до відтворення комічних недоречностей письменник вважав однією з характерних рис українського народу, елементом національної психіки, багатої на “жарти, смішки, штукарства та загалом на гумор, ще часом і дуже сатиричний” (слова самого Нечуя-Левицького).
Часто гумористичні картини переходять у сатиру, в гостре осудження умов капіталістичної дійсності. Так, Нечуй-Левицький сатирично викриває, дрібновласницьку обмеженість молодих Кайдашів, які відмовляються розкопувати горба на користь собі і громаді, гостро висміює забобонність Кайдаша і знахарські здібності баби Палажки, осуджує жорстокість Кайдашихи, особливо у поводженні з Мелашкою, і хижацьку поведінку Мотрі у стосунках зі свекрухою. Повість “Кайдашева сім’я” увійшла в історію української літератури як соціально-побутовий твір, у якому автор змалював реалістичні образи селян другої половини XIX ст., виявив себе майстром художнього слова.