Перчатка Лермонтова (1829), представляет вольный перевод баллады Шиллера "Handschuh", также как и перевод Жуковского. Герои Жуковского кажутся нам старше лермонтовских. Красавица у Жуковского лицемерна и холодна и воспринимает поступок рыцаря как должное, а рыцарь выдержан и полон чувства собственного достоинства; лермонтовская же дама — легкомысленная кокетка, сердце которой, однако, воспламеняется любовью от поступка рыцаря, а сам он — юный и порывистый. В финале баллады рыцарь Жуковского действует внешне спокойно, приняв обдуманное решение и ничем не выдавая волнения страстей. Он бросает перчатку в лицо красавице, «холодно приняв привет ее очей» , А герой Лермонтова охвачен порывом отчаяния, просто-напросто обижен поведением своей дамы, «досады жестокой пылая в огне» . Видна значительная отдаленность и того и другого перевода от шиллеровского текста. «Содержательно» к Шиллеру оказывается ближе Жуковский, а «музыкально» — Лермонтов. У Жуковского четыре шиллеровские сцены, рисующие выход зверей, сливаются в одну. Отсюда несколько снижается впечатление от выхода зверей, который показывает опасность стоящей перед рыцарем задачи; снижается «кинематографичность» сцены, ее «картинность» . У Лермонтова сцена выхода зверей вообще значительно сокращается, уменьшается их количество. Акцент в балладе переносится на диалог рыцаря и дамы. Зато падение перчатки выделяется в отдельную картину («кадр») , опять же подчеркивая важнейший для Лермонтова конфликт. У Шиллера образ опасности выражен и за счет композиции (развертывание картин) и за счет лексики; Лермонтов создает напряжение лексикой — эпитетами, характеризующими зверей; Жуковский более эпичен, сдержан, чем Лермонтов и Шиллер. У Шиллера эпическое (повествовательное) и лирическое (субъективно-личностное, эмоциональное) начала баллады находятся в относительном равновесии, Жуковский же усиливает повествовательное начало. Баллада Лермонтова больше похожа на лирическое стихотворение, а ее герой — на самого поэта. У Жуковского отношения между героями более близкие («ты» , «мой рыцарь верный») , но дама лицемерна, холодна, а в конце лишь приветлива; у Лермонтова же дама откровенно испытывает своего поклонника (одного из многих) и после поступка рыцаря полна любви. В этом Лермонтов ближе к оригиналу. Рыцарь же у Лермонтова более юный, горячий, порывистый, чем у Жуковского и у Шиллера. Фраза «Благодарности вашей не надобно мне» звучит более «обиженно» и «скандально» , чем «Не требую награды» . Именно поэтому Лермонтов должен добавить: «И гордую тотчас покинул» , а у Жуковского рыцарь произнес такие слова и с такой силой и достоинством, после которых уже нечего добавить. Шиллеровский герой в этом случае более «нейтрален» . Особенно показателен момент, когда переводчики добавляют отсутствующие у Шиллера характеристики состояния вернувшегося с арены рыцаря: у Жуковского он холоден, а у Лермонтова — пылает в огне досады. Шиллеровского рыцаря мы встречаем в переводе Жуковского, а шиллеровскую даму — в переводе Лермонтова. А вот дама Жуковского и рыцарь Лермонтова — «свои» , не такие, как в оригинале. Жуковский пишет скорее о поступке рыцаря, а Лермонтов — о поступке дамы. Лермонтов пишет скорее лирическое стихотворение, поэтому его рыцарь — он сам, и поэт не дает ему имени. Жуковский низводит с пьедестала того, кто приказывает, потому что честь, достоинство и разум человека определяются и тем, перед каким выбором он ставит других людей. Поэтому перчатка, летящая в лицо — это достойный ответ не только героя баллады, но и самого Жуковского людям, не понимающим, что есть честь. 6 Нравится
Я народилася на українській землі, живу в Україні і сподіваюся, що буду жити тут все своє життя. Отут живуть люди, яких я люблю. Отут моя родина, мої друзі, могили моїх близьких. Україна — моя Батьківщина. І я її люблю, погану або гарну, злиденну або багату. Нехай не зовсім гладко в неї ідуть справи, але вона в мене єдина, іншої такої країни немає. І не буде.
Хтось скаже : «Ну так, зараз модно освідчуватися в любові до всієї України в цілому». А я нікому і не освідчуюся. Скажу відверто, що мені багато чого не подобається: і на естраді, і в сучасних книгах, зарозумілість українських націоналістів, готових усіх у світі поділяти на «наших» і «не наших». І взагалі думаю, що нерозумно вважати, наприклад, українські ромашки кращими від російських. Мені все рівно, хто з оточуючих мене людей українець, а хто — ні. Адже ми живемо в одній країні, ходимо по одній землі, ласуємо морозивом фабрики «Хладопром», радіємо перемогам братів Кличків, дивимося «Роксолану» і «Залу чекання». Я ніколи не замислювалася над тим, чи можна вважати мене патріоткою. Я просто люблю Україну. Можливо, коли-небудь мені захочеться виїхати звідси або навіть доведеться це зробити — усяке може статися. І, можливо, мені сподобається інша країна. Але там не буде моїх друзів, моїх батьків, моїх улюблених мультфільмів про козаків, повісті «Кайдашева сім'я» Нечуя-Левицького і маминих вареників з полуницями, ще багато чого, з чим у мене зв'язане поняття «Батьківщина». Хоча й далеко від України можна знайти нових друзів, створити уже власну родину, полюбити інші мультфільми, купити де-небудь том Нечуя-Левицького, а вареники з полуницями можна навчитися готувати і самій... Стоп, а як же Хрещатик? А як же архітектурний заповідник у Львові? А як же Сіверський Донець? А Карпати? Де б я не побувала, які б місця мене не зачарували, я все рівно буду хотіти ходити з друзями на пікнік у наш звичайний бір, а загоряти — у селі на річці.
Я дуже хочу побачити Італію і Францію. Хочу з'їздити до Австралії і Америки. Мрію відвідати Бразилію, Канаду і Нову Зеландію. Із задоволенням подорожувала б, я не люблю сидіти на місці. Можливо, де-небудь я б затрималася, десь ні. Але упевнена, що з будь-якої країни світу, як би там не було гарно, я б повернулася додому, до своєї України. Тут мене чекають. Тут усе моє життя. Іншої Батьківщини мені не треба.
Хтось скаже : «Ну так, зараз модно освідчуватися в любові до всієї України в цілому». А я нікому і не освідчуюся. Скажу відверто, що мені багато чого не подобається: і на естраді, і в сучасних книгах, зарозумілість українських націоналістів, готових усіх у світі поділяти на «наших» і «не наших». І взагалі думаю, що нерозумно вважати, наприклад, українські ромашки кращими від російських. Мені все рівно, хто з оточуючих мене людей українець, а хто — ні. Адже ми живемо в одній країні, ходимо по одній землі, ласуємо морозивом фабрики «Хладопром», радіємо перемогам братів Кличків, дивимося «Роксолану» і «Залу чекання». Я ніколи не замислювалася над тим, чи можна вважати мене патріоткою. Я просто люблю Україну. Можливо, коли-небудь мені захочеться виїхати звідси або навіть доведеться це зробити — усяке може статися. І, можливо, мені сподобається інша країна. Але там не буде моїх друзів, моїх батьків, моїх улюблених мультфільмів про козаків, повісті «Кайдашева сім'я» Нечуя-Левицького і маминих вареників з полуницями, ще багато чого, з чим у мене зв'язане поняття «Батьківщина». Хоча й далеко від України можна знайти нових друзів, створити уже власну родину, полюбити інші мультфільми, купити де-небудь том Нечуя-Левицького, а вареники з полуницями можна навчитися готувати і самій... Стоп, а як же Хрещатик? А як же архітектурний заповідник у Львові? А як же Сіверський Донець? А Карпати? Де б я не побувала, які б місця мене не зачарували, я все рівно буду хотіти ходити з друзями на пікнік у наш звичайний бір, а загоряти — у селі на річці.
Я дуже хочу побачити Італію і Францію. Хочу з'їздити до Австралії і Америки. Мрію відвідати Бразилію, Канаду і Нову Зеландію. Із задоволенням подорожувала б, я не люблю сидіти на місці. Можливо, де-небудь я б затрималася, десь ні. Але упевнена, що з будь-якої країни світу, як би там не було гарно, я б повернулася додому, до своєї України. Тут мене чекають. Тут усе моє життя. Іншої Батьківщини мені не треба.