Сделать конспект по этому тексту (самое главное Давид Самойлов — поэт фронтового поколения. Как и многие его сверстники, он со студенческой скамьи ушёл на фронт. Самым известным произведением поэта стало стихотворение «Сороковые». Это стихи о войне, о юности, о мечтах и испытаниях. Но написано это стихотворение не во время войны, не на фронте. Почти два десятилетия спустя поэт вспомнил «сороковые, роковые годы, возмужание, жизненный опыт позволили поэту шире и глубже понять трагедию «свинцовых» и «пороховых» лет, с высоты зрелого возраста вспомнить себя, «худого, весёлого и задорного», вспомнить с тёплой грустью. Немножко иронично, насмешливо улыбнуться тому, как тогда, в сороковые, с девчонкой балагуря, пытался выглядеть опытнее и взрослее. Композиция стихотворения представляет собой смену кадров, как в кино. Сначала нам открывается общий вид, широкая панорама:
Сороковые, роковые,
Военные и фронтовые,
Где извещенья похоронные
И перестуки эшелонные.
Ощущение космической широты пространства подчёркивается словами «Просторно. Холодно. Высоко». И тут же возникает другой кадр — герой «в своей замурзанной ушанке». Так подчёркивается совпадение — великая трагедия и юность героя. И в конце стихотворения вновь панорама, но нет уже в интонации автора ни торжественной трагедийности, ни иронической усмешки, а остаётся спокойное, чуть грустное понимание пережитого столкновения мечты и беды, юности и войны.
Виктор Юзефович Драгунский - писатель, получивший известность всем прежде всего как автор рассказов для детей. Его «Денискины рассказы» сразу же стали популярными и любимы читателями до сих пор.
Интересные факты о писателе:
- Прообразом Дениски Кораблева - главного героя «Денискиных рассказов» - стал сын Виктора Драгунского, которого звали Денис.
- У Миши Слонова - друга Дениса Кораблева также был реальный прототип. Это был друг Дениса Драгунского, которого звали Михаил Слоним.
- Виктор Драгунский опубликовал свои первые рассказы, когда ему было уже 46 лет.
- Виктор Драгунский родился в США. Туда в поисках лучшей жизни эмигрировали его молодые родители. Родной отец Драгунского умер, а мать с сыном вернулась в 1918 голу домой, в Гомель.
- Учась в школе, в свободное от уроков время Драгунский подрабатывал лодочником.
- Дебют Драгунского как театрального актера состоялся в Театре Транспорта в 1935 году.
- В 1944 году Драгунский перешел работать в цирк, чем сильно удивил всех. Работал он рыжим клоуном. Дети его обожали.
- Всего «Денискиных рассказов» было написано 70. По мотивам рассказов Драгунского снято 10 фильмов, а также сюжет для киножурнала «Ералаш».
- Виктор Драгунский коллекционировал колокольчики.
- По воспоминаниям друзей, Драгунский великолепно танцевал чечётку.
- Драгунский писал талантливые стихи. Уже после его смерти его вдова выпустила сборник песен на его стихи.
Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.
Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.
Таким чином, автор створює досить поетичний образ коня (читай: особистості), який прагне свободи, але залишається в неволі, хоче самовиразитися, але, скутий сірим буденним життям, залишається серед натовпу, дозволивши собі лише один день вільного життя.