строві Кіпр мешкав великий митець Пігмаліон. Він різьбив чудові статуї, які прикрашали храми богів. Жив Пігмаліон самотньо, уникав жінок. Жодна смертна жінка не подобалася митцеві, він шукав у жінці досконалої краси, а досконалими можуть бути тільки боги.
Слава про скульптора поширювалася все далі, збільшувалася і його майстерність. Статуї, зроблені з мармуру або інших твердих матеріалів, були надзвичайно схожі на живих людей. Тільки через неприродно блідий колір шкіри було зрозуміло, що то статуї.
Одного разу Пігмаліону вдалося вирізати з дорогоцінної слонової кістки статую молодої жінки дивовижної краси. Чим частіше милувався Пігмаліон своїм творінням, тим більше Пігмаліон знаходив в ньому достоїнств. Йому стало здаватися, що жодна з смертних жінок не перевищує його статую красою і благородством. Ревнуючи до кожного, хто міг би її побачити, Пігмаліон нікого не пускав у майстерню. На самоті – вдень у променях Геліоса, вночі при світлі лампад – захоплювався юний цар статуєю, шепотів їй ніжні слова, обдаровував квітами і коштовностями, як це роблять закохані. Він назвав її Галатеєю, одягнув її в пурпур і посадив поруч із собою на трон.
Этот воздух пусть будет свидетелем —
Дальнобойное сердце его —
И в землянках — всеядный и деятельный,
Океан без окна, вещество…
Миллионы убитых задешево
Протоптали тропу в пустоте:
Доброй ночи! всего им хорошего
От лица земляных крепостей…
Шевелящимися виноградинами
Угрожают нам эти миры,
И висят городами украденными,
Золотыми обмолвками, ябедами,
Ядовитого холода ягодами
Растяжимых созвездий шатры, —
Золотые созвездий жиры…
Аравийское месиво, крошево —
Свет размолотых в луч скоростей —
И своими косыми подошвами
Свет стоит на сетчатке моей, —
Сквозь эфир, десятично означенный
Свет размолотых в луч скоростей
Начинает число, опрозрачненный
Светлой болью и молью нолей:
И за полем полей — поле новое
Трехугольным летит журавлем —
Весть летит светопыльной обновою
И от битвы давнишней светло…
Весть летит светопыльной обновою:
— Я не Лейпциг, я не Ватерлоо,
Я не битва народов — я новое —
От меня будет свету светло…
Для того ль должен череп развиться
Во весь лоб — от виска до виска,
Чтоб в его дорогие глазницы
Не могли не вливаться войска?
Развивается череп от жизни —
Во весь лоб — от виска до виска,
Чистотой своих швов он дразнит себя,
Понимающим куполом яснится,
Мыслью пенится, сам себе снится —
Чаша чаш и отчизна отчизне —
Звездным рубчиком шитый чепец —
Чепчик счастья — Шекспира отец…
Будут люди холодные, хилые
Убивать, холодать, голодать,
И в своей знаменитой могиле
Неизвестный положен солдат, —
Неподкупное небо окопное,
Небо крупных оптовых смертей —
За тобой, от тебя — целокупное —
Я губами несусь в темноте, —
За воронки, за насыпи, осыпи,
По которым он медлил и мглил —
Развороченных — пасмурный, оспенный
И приниженный гений могил…
строві Кіпр мешкав великий митець Пігмаліон. Він різьбив чудові статуї, які прикрашали храми богів. Жив Пігмаліон самотньо, уникав жінок. Жодна смертна жінка не подобалася митцеві, він шукав у жінці досконалої краси, а досконалими можуть бути тільки боги.
Слава про скульптора поширювалася все далі, збільшувалася і його майстерність. Статуї, зроблені з мармуру або інших твердих матеріалів, були надзвичайно схожі на живих людей. Тільки через неприродно блідий колір шкіри було зрозуміло, що то статуї.
Одного разу Пігмаліону вдалося вирізати з дорогоцінної слонової кістки статую молодої жінки дивовижної краси. Чим частіше милувався Пігмаліон своїм творінням, тим більше Пігмаліон знаходив в ньому достоїнств. Йому стало здаватися, що жодна з смертних жінок не перевищує його статую красою і благородством. Ревнуючи до кожного, хто міг би її побачити, Пігмаліон нікого не пускав у майстерню. На самоті – вдень у променях Геліоса, вночі при світлі лампад – захоплювався юний цар статуєю, шепотів їй ніжні слова, обдаровував квітами і коштовностями, як це роблять закохані. Він назвав її Галатеєю, одягнув її в пурпур і посадив поруч із собою на трон.