Слитрой ❤️

1. автор, название произведения.

2. тема (о чём книга); проблема или проблематика (вопрос или вопросы, над которыми автор предлагает задуматься читателям).

3. главные герои произведения.

4. какой герой понравился больше всего и почему?

м.е.салтыков – щедрин.  роман « одного города».

н.с.лесков.  «старый гений». рассказ «зверь», «железная воля», «бесстыдник».

л.н.толстой.  рассказы «ягоды», «сказки».

п.чехов.  рассказы «человек в футляре», «крыжовник», «письмо к ученому соседу», «смерть чиновника», «канитель».

Вариант 1 однажды я ехал вместе с мамой на экскалаторе в метро.вдруг чувствую,кто-то дёргает меня за штанину.смотрю,а на ботинке,как на лавочке,сидит крохотный человечек,держится за мою штанину это был гном, но не совсем гном, а гномик. он был маленький. я спрятал его к себе под куртку, чтобы никто не увидел его.. мама меня отвезла к тёте, а сама куда-то ушла. я вытащил из под куртки гномика, а начал его рассматривать. он был одет в беленькую рубашонку, и чёрненькие шортики, а на голове у него был колпачок, разукрашенный всеми цветами радуги.. я сидел и смотрел на гнома, а гном тем временем смотрел на меня. мы просмотрели друг на друга челых полчаса. гном глядел на меня своими большими и ласковыми глазами. и я решил спросить: " гномик, ты чем занимаешься? " "я работаю в детском садике игрушкой, я люблю детей, да и людей впринцепе тоже"- не замедлительно ответил гном. "а расскажи о своём характере"-сказал гномику я. гном долго думал, а я тем временем рассматривал его получше. у него была не длинная борода, волосики выли заплетенны в косички. меня это удивило. я ещё подумал, почему в мальчика косички. а гном уже с нетерпения жаждился ответить, на недавно поставленный вопрос. я решил выслушать гнома. и он ответил: "незнаю". и ты так долго думал, чтобы сказать одно слово?   ну впринцепе, да. ой гном идёт моя мама, что будем делать? нарисуй меня, чтобы запомнить, а я уйду. я даже ничего сказать не успел, как мой гномик исчез.. мне так стало грустно,   что я заплакал. и решил для себя, что когда в следующий раз поедем к тёте. то  я обязательно заберу гнома домой.   вариант 2 я сидела на обычном уроке , скучала. как вдруг заиграла странная, волшебная музыка и я вдруг очутилась на светлой полянке, где было так красиво.вокруг росло много разных, необычных цветов. но вдруг среди ароматов цветов и травы я учуила запах чего-то - вкусного. и без сомнений пошла туда откуда доносился запах. я пришла к невысокому домику с соломенной крышей обделаной цветами.вокруг уже зажглись искрящиеся фонари. было темно. я не спеша решила зайти туда. проход был маленьким, поэтому я зашла громко. и вдруг оборачивается маленький человечек и я сразу понимаю что это гном. он удивляется нежданному гостю и теряется. но я смело начинаю разговор. и уже через несколько минут мы беседуем и пьем чай. но я расспрашиваю его обо всем и вдруг меня уже кто-то будит. это был мой сосед по парте.звонок. и все таки это был самый лучший урок.

В короткому оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження.

Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.

Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.

Таким чином, автор створює досить поетичний образ коня (читай: особистості), який прагне свободи, але залишається в неволі, хоче самовиразитися, але, скутий сірим буденним життям, залишається серед натовпу, дозволивши собі лише один день вільного життя.