"Светить всегда, светить везде", — так определял задачу поэзии В. Маяковский. Он жил в сложную переломную эпоху, которая выдвинула перед ним целый ряд новых требований и целей. Октябрьская революция поставила перед советской литературой задачу создания нового социалистического искусства. В стихотворении "Приказ № 2 по армии искусств" Маяковский обращается к современным писателям и поэтам с призывом: "Товарищи! Дайте новое искусство — такое, чтобы выволочь республику из грязи". По убеждению Маяковского, искусство должно войти в жизнь, поэт — стать таким же необходимым и полезным людям, как солнце. Об этом он пишет в стихотворении "Необычайное приключение, бывшее с Владимиром Маяковским летом на даче". Солнце приходит в гости к поэту-труженику, поэту-агитатору, заваленному работой. Эта нереальная фантастическая история теряет мистическую многозначительность благодаря мягкому юмору, введению в повествование забавных бытовых деталей. У Маяковского светило "заговорило басом", потребовало варенья и даже снизошло до дружеской болтовни с поэтом. Но вот в ироническом авторском повествовании незаметно появляются серьезные ноты, которые затем возвышаются до патетики
Объяснение:
Бескорыстное служение людям, равнодушие к почестям и славе — вот отличительные черты Маяковского-поэта. И это дает ему уверенность в том, что его "стих трудом громаду лет прорвет и явится весомо, грубо, зримо, как в наши дни вошел водопровод, сработанный еще рабами Рима". Голос Маяковского доносится к нам сквозь десятилетия. Что же мы ответим ему? Пророчества великого советского поэта не сбылись. На многое мы смотрим сейчас совсем по-иному, но как нам не хватает страстной веры Маяковского в светлое будущее, его огромной любви к своему отечеству! Разбились мечты поэта о коммунизме, развеялся миф, созданный большевиками. Нынешняя действительность продемонстрировала крах идеологии советского государства, основанного на насилии. Значит ли это, что Маяковский безнадежно устарел, что его поэзия уже не интересна и не нужна людям? Я думаю, что настоящий большой талант не зависит от политической ситуации в стране, перемены идеологий. Те поэты, которые воспевали социализм по обязанности, из конъюнктурных соображений, ушли в безвестность вместе с идеологией, которая обнаружила свое окончательное банкротство. А Маяковский по-прежнему жив, ибо каждая его поэтическая строчка искренна. Он писал только о том, во что верил, к чему стремился. По-прежнему злободневна его сатира, бичующая бюрократизм, при пошлость. Мы продолжаем зачитываться его изумительными поэмами и стихами о любви, открывая для себя новые грани этого всепоглощающего чувства. Мы до сих пор восхищаемся оригинальностью и необычностью его языка и стиля. И как-то незаметно приходим к выводу: чтобы обрести вечную жизнь в своей поэзии, художник должен быть прежде всего искренним и честным с самим собой и с людьми.
Персоніфікація: «обрій землю обніма», «стежина … пішла, не повертає, стеле…».
Метафора: «живе у серці … стежина», «нема кінця їй (стежині) та й повороту теж нема», «біля серця стеле цвіт», «дощами мита-перемита, дощами знесена у даль», «між круглих соняхів із літа мій ревний біль і ревний жаль»
Повтори (рефрен, приспів): «Ота стежина в нашім краю Одним одна біля воріт».
Повтори (анафора, єдинопочаток): «Дощами …»
Повтори (тавтологія): «одним одна», «нема кінця … теж нема», «мита-перемита», «ревний біль і ревний жаль».
Образи-символи: серце (джерело почуттів), стежка (любов до рідного краю), край (батьківщина), ворота (життєвий вибір), вечір (плин часу), цвіт (надія, оптимізм), дощі (сльози жалю), соняхи (дитинство, батьківське благословення).
Ліричний герой – доросла людина, котра відчуває єдність з малою батьківщиною.
Образ стежки, як любові до рідного краю та єдності людини з малою батьківщиною, є внутрішнім стрижнем ліричного твору.
Композиція.
1. Вихідний момент розвитку почуття. На схилі літ ліричний герой розмірковує про стежину до рідного дому, його наповнює трепетне почуття захоплення та незбагненності від, здавалося би на перший погляд, буденності («Чому, сказати, й сам не знаю, Живе у серці стільки літ»).
Розвиток почуття. Спогади про те, що настав час і він, як багато інших людей, по стежині пішов на широкий життєвий шлях далеко від рідного дому, на мить переповнюють щемом жалю і смутку («Ота стежина в нашім краю Одним одна біля воріт»).
2. Уже з другої строфи зростають окрилені почуття про стежину, адже вона частина рідного краю («Де обрій землю обніма, Нема кінця їй»).
3. Коли доводиться бути далеко, ліричному героєві допомагає любов до рідної домівки («Кудись пішла, не повертає, Хоч біля серця стеле цвіт»).
4. Кульмінація. Щирий жаль, бо довелося покинути рідну домівку («Дощами мита-перемита, Дощами знесена у даль»)
Авторський висновок. Стежка дитинства – це той духовний орієнтир, який допомагає ходити широкими та непростими життєвими дорогами («Між круглих соняхів із літа Мій ревний біль і ревний жаль»).
"Светить всегда, светить везде", — так определял задачу поэзии В. Маяковский. Он жил в сложную переломную эпоху, которая выдвинула перед ним целый ряд новых требований и целей. Октябрьская революция поставила перед советской литературой задачу создания нового социалистического искусства. В стихотворении "Приказ № 2 по армии искусств" Маяковский обращается к современным писателям и поэтам с призывом: "Товарищи! Дайте новое искусство — такое, чтобы выволочь республику из грязи". По убеждению Маяковского, искусство должно войти в жизнь, поэт — стать таким же необходимым и полезным людям, как солнце. Об этом он пишет в стихотворении "Необычайное приключение, бывшее с Владимиром Маяковским летом на даче". Солнце приходит в гости к поэту-труженику, поэту-агитатору, заваленному работой. Эта нереальная фантастическая история теряет мистическую многозначительность благодаря мягкому юмору, введению в повествование забавных бытовых деталей. У Маяковского светило "заговорило басом", потребовало варенья и даже снизошло до дружеской болтовни с поэтом. Но вот в ироническом авторском повествовании незаметно появляются серьезные ноты, которые затем возвышаются до патетики
Объяснение:
Бескорыстное служение людям, равнодушие к почестям и славе — вот отличительные черты Маяковского-поэта. И это дает ему уверенность в том, что его "стих трудом громаду лет прорвет и явится весомо, грубо, зримо, как в наши дни вошел водопровод, сработанный еще рабами Рима". Голос Маяковского доносится к нам сквозь десятилетия. Что же мы ответим ему? Пророчества великого советского поэта не сбылись. На многое мы смотрим сейчас совсем по-иному, но как нам не хватает страстной веры Маяковского в светлое будущее, его огромной любви к своему отечеству! Разбились мечты поэта о коммунизме, развеялся миф, созданный большевиками. Нынешняя действительность продемонстрировала крах идеологии советского государства, основанного на насилии. Значит ли это, что Маяковский безнадежно устарел, что его поэзия уже не интересна и не нужна людям? Я думаю, что настоящий большой талант не зависит от политической ситуации в стране, перемены идеологий. Те поэты, которые воспевали социализм по обязанности, из конъюнктурных соображений, ушли в безвестность вместе с идеологией, которая обнаружила свое окончательное банкротство. А Маяковский по-прежнему жив, ибо каждая его поэтическая строчка искренна. Он писал только о том, во что верил, к чему стремился. По-прежнему злободневна его сатира, бичующая бюрократизм, при пошлость. Мы продолжаем зачитываться его изумительными поэмами и стихами о любви, открывая для себя новые грани этого всепоглощающего чувства. Мы до сих пор восхищаемся оригинальностью и необычностью его языка и стиля. И как-то незаметно приходим к выводу: чтобы обрести вечную жизнь в своей поэзии, художник должен быть прежде всего искренним и честным с самим собой и с людьми.
Тема: поетична розповідь про стежину в рідному краю до рідної оселі
Головна думка: «живе у серці стільки літ ота стежина в нашім краю»
Ідея: уславлення любові до рідної землі
Проблематика: батьківщина і чужина, людина і мала батьківщина
Жанр: пісня
Художні засоби
Епітети: «вечоровім виднокрузі», «темнім лузі», «ревний біль», «ревний жаль».
Персоніфікація: «обрій землю обніма», «стежина … пішла, не повертає, стеле…».
Метафора: «живе у серці … стежина», «нема кінця їй (стежині) та й повороту теж нема», «біля серця стеле цвіт», «дощами мита-перемита, дощами знесена у даль», «між круглих соняхів із літа мій ревний біль і ревний жаль»
Повтори (рефрен, приспів): «Ота стежина в нашім краю Одним одна біля воріт».
Повтори (анафора, єдинопочаток): «Дощами …»
Повтори (тавтологія): «одним одна», «нема кінця … теж нема», «мита-перемита», «ревний біль і ревний жаль».
Образи-символи: серце (джерело почуттів), стежка (любов до рідного краю), край (батьківщина), ворота (життєвий вибір), вечір (плин часу), цвіт (надія, оптимізм), дощі (сльози жалю), соняхи (дитинство, батьківське благословення).
Ліричний герой – доросла людина, котра відчуває єдність з малою батьківщиною.
Образ стежки, як любові до рідного краю та єдності людини з малою батьківщиною, є внутрішнім стрижнем ліричного твору.
Композиція.
1. Вихідний момент розвитку почуття. На схилі літ ліричний герой розмірковує про стежину до рідного дому, його наповнює трепетне почуття захоплення та незбагненності від, здавалося би на перший погляд, буденності («Чому, сказати, й сам не знаю, Живе у серці стільки літ»).
Розвиток почуття. Спогади про те, що настав час і він, як багато інших людей, по стежині пішов на широкий життєвий шлях далеко від рідного дому, на мить переповнюють щемом жалю і смутку («Ота стежина в нашім краю Одним одна біля воріт»).
2. Уже з другої строфи зростають окрилені почуття про стежину, адже вона частина рідного краю («Де обрій землю обніма, Нема кінця їй»).
3. Коли доводиться бути далеко, ліричному героєві допомагає любов до рідної домівки («Кудись пішла, не повертає, Хоч біля серця стеле цвіт»).
4. Кульмінація. Щирий жаль, бо довелося покинути рідну домівку («Дощами мита-перемита, Дощами знесена у даль»)
Авторський висновок. Стежка дитинства – це той духовний орієнтир, який допомагає ходити широкими та непростими життєвими дорогами («Між круглих соняхів із літа Мій ревний біль і ревний жаль»).